Таким був пам’ятник Щорсу в Коростені, створений в часи возвеличення червоного командира.
Фото з архіву.
Одна з картин, навіяних «Піснею про Щорса».
Ілюстрація з Вікіпедії.
Недавно минуло сто літ відтоді, як 30 серпня 1919 року неподалік Коростеня на Житомирщині був смертельно поранений у голову Микола Щорс. Здавалось би, ті події геть далекі від нинішніх реалій. Насправді це не так. Не випадково останніми роками змінилася оцінка ролі Щорса в нашій історії. З карти Житомирщини зникло село Щорсівка, йому повернуто давню назву Білошиці. А місто Сновськ на Чернігівщині позбулося радянської назви Щорс.
Про Щорса раніше обов’язково писали: легендарний радянський командир часів громадянської війни. Тепер обходяться без цього. Хоча, якщо вдуматися, слово «легендарний» має відтінок, який підходить якраз до цього випадку: «міфічний», «казковий». Усе стає на своє місце, якщо нагадати, хто ж зробив Щорса прославленим. 1935 року Сталін сказав кінорежисерові Олександру Довженку, що за ним «борг» — фільм про українського Чапаєва. Як бойове завдання донести до людей образ Щорса-героя сприйняли вказівку й інші митці — поети, прозаїки, композитори, художники, скульптори. Зокрема, Борис Лятошинський на лібрето Максима Рильського та Івана Кочерги створив оперу про полководця. Семен Скляренко видав тритомник «Шлях на Київ». Та першим був, мабуть, співець романтики громадянської війни Михайло Голодний. Ще 1935 року він написав «Пісню про Щорса». Наступного року перероблений текст поклав на ноти Михайло Блантер, й пісня пішла в маси. Ось її початок:
«Шел отряд по берегу, шел издалека,
Шел под красным знаменем командир полка.
Голова обвязана, кровь на рукаве,
След кровавый стелется по сырой траве.
«Чьи вы, хлопцы, будете, кто вас в бой ведет?
Кто под красным знаменем раненый идет?»
«Мы сыны батрацкие, мы — за новый мир,
Щорс идет под знаменем, красный командир».
Автор цього тексту найбільше вплинув на творчість художників: з’явилося безліч малюнків і картин, на яких Щорс з пов’язкою на голові крокує під червоним прапором, хоч насправді після поранення він помер майже відразу.
Ніде не знайдено даних про те, що червоний командир був поранений також у руку, проте на зображеннях у нього рука на перев’язі. Так зреагували художники на слова «кров на рукаві». І ще одне. У пісні Щорс названий командиром полку, хоч 1919 року він уже командував дивізією.
Завдання екранізувати подвиг Щорса надовго отруїло життя Олександру Довженку. Вивчивши документи, поспілкувавшись із очевидцями, Довженко усвідомив, що знімати йому нічого: правди все одно ніхто не дасть сказати.
А Сталін уже особисто обрав виконавця головної ролі. В Москву надсилались після переробки нові варіанти сценарію. Відбраковувати уже затверджені сюжетні ходи змушувала і сама тодішня реальність. Намічали, наприклад, Івана Дубового, який був заступником командира 44-ї дивізії Миколи Щорса, на участь у фінальних кульмінаційних кадрах: картина повинна була закінчуватися смертю Щорса на руках Дубового, але того заарештували й засудили до розстрілу...
Про атмосферу, в якій Довженко трудився над фільмом «Щорс», яскраво свідчить такий факт. Якось режисера викликали на засідання Політбюро ЦК КП(б)У, де він три години читав свій сценарій. Ще три години тривало обговорення. Закінчилося засідання о третій ночі. Таким був страх українського партійного керівництва перед Сталіним — не дай бог якийсь політичний збій пропустити...
У 1944 році сам митець так згадає у «Щоденнику» про той період: «Арешт Дубового. Дзвінок... в справі нової версії смерті Щорса. Поїздка в Москву до Сталіна... На «Щорсі» я заболів грудною жабою». Працювати було вкрай складно, адже образ героя-полководця ліпився з нуля.
Те, що про Щорса-героя довго нічого не знали не тільки рядові обивателі, а й партійний актив, засвідчує такий факт. Тіло Щорса привезли з-під Коростеня в Самару 1919 року й поховали на цвинтарі. 1935 року, після доручення Сталіна зняти «українського Чапаєва», кинулися шукати могилу Щорса — і не знайшли. Відшукали її аж 1949 року — через 30 років після похорону.
Річ у тім, що ще 1926 року, задля розширення території розташованого поряд заводу кладовище закрили. Рідним дали можливість перепоховати своїх близьких. Прізвище Щорс на надмогильному обеліску нікому нічого не говорило, тож могилу зрівняли з землею.
Аж 2017 року, коли в центрі Самари реконструювали тротуари, відкопали «іменний» бордюр: на ньому було вибито прізвище Щорса, повідомлялося, коли й де він загинув.
Заступник Щорса Іван Дубовий написав про той бій так. «Противник відкрив сильний кулеметний вогонь і, особливо пам’ятаю, проявляв зухвалість один кулемет біля залізничної будки... Щорс взяв бінокль і почав дивитися туди, звідки йшов кулеметний вогонь. Але пройшла мить, і бінокль з рук Щорса впав на землю ...». Голову смертельно пораненого комдива бинтував Дубовий. Щорс помер у нього на руках. Учасники подій згадували: коли медсестра Богунського полку Ганна Розенблюм хотіла змінити першу, досить поспішну пов’язку на голові вже мертвого Щорса на більш акуратну, Дубовий не дозволив. За розпорядженням Дубового тіло Щорса без медичного огляду відправили для підготовки до поховання. Це важливі подробиці, через які Дубовий став згодом одним з підозрюваних у вбивстві Щорса. Адже в його спогадах написано: «Куля увійшла спереду і вийшла ззаду». Чому Дубовий не дозволив медсестрі оглянути рану? Знав, що все не так, бо сам стріляв, чи приховував того, хто це зробив?
Після ексгумації було складено акт судово-медичної експертизи, де зазначалося: «Смерть Н. А. Щорса последовала от сквозного огнестрельного ранения затылочной и левой половины черепа... Отверстие в области затылка следует считать входным, за что говорят овально ровные края... Отверстие, расположенное в левой теменной области, следует считать выходным, на что указывает форма отверстия с отломкой наружной костной пластинки... Можно предположить, что пуля по своему диаметру револьверная... Выстрел был произведен в направлении сзади наперед, снизу вверх и несколько справа налево, с близкого расстояния, предположительно 5—10 шагов».
Наведеної цитати достатньо, щоб зрозуміти, чому цей документ було засекречено на багато років: він повністю спростовував версію про «кулемет біля залізничної будки».
Чия ж куля поставила останню крапку в біографії Миколи Щорса? Проаналізувавши спогади учасників того бою, дослідники встановили, хто де був у той час біля залізничного насипу. Висновок такий: найкраще на роль убивці підходить уповноважений Реввійськради 12-ї армії Павло Танхіль-Танхілевич, який прибув з ревізією в дивізію Щорса. Але не так важливо, хто натиснув на спусковий гачок, як те, хто прийняв таке рішення. 9 серпня 1919 року Троцький видає розпорядження про чистку командного складу і мотивує це тим, що «в украинских частях еще слишком много петлюровских, партизанских и атаманских элементов, таких как Богунский, Лопаткин и другие.
Ныне приходится применять уже раскаленное железо». Сучасний читач без коментаря навряд чи зрозуміє, про що йдеться. Богунський — це Антон Шарий, двадцятирічний (!) командир бригади, яка нараховувала більше п’яти тисяч бійців, мала власний бронепоїзд. З більшовиками він пов’язав свою долю в 1917 році, а вже навесні 1919-го підписав заклик Всеукраїнського революційного комітету «До селян і робітників України». Ось цитата звідти:
«Ці панки називали себе «комуністами» й почали грабувати бідне населення України та вивозити все із спекулятивними цілями для Росії. Таким чином, ми опинились під п’ятою різних надісланих до нас комісарів, які поводяться у нас ще гірше, як царські пристави. Нарешті терпець народові урвався і почалося повстання... Ми домагаємось такого: Україна мусить бути незалежна національно-культурно, економічно, а щодо федерації, то така повинна бути вільна, цебто без всякого примусу і гніту з боку інших націй... Для нас немає партії, є класові інтереси селянства та робітництва... Влада в Україні повинна бути з місцевих людей, українців (всіх живущих на Україні), нам не потрібні окупанти та спекулянти на комунізмі... Совітська Росія нам повинна допомагати, але за нашою згодою й теж без втручання в наші хатні справи... Комуни силою ніхто не повинен заводити... ніхто не має права знущатися над вірою народу...»
Шарого-Богунського розстріляли 31 липня. Це викликало обурення бійців бригади. В розпорядженні Троцького від 9 серпня згадується Лопаткін — його полк кинувся знищувати підрозділи ЧК. З повсталими розправилися військовою силою. Хронологія подальших подій така: 10 серпня вбито, прямо в штабі, Черняка, одного із заступників Щорса. 21 серпня від отруєння помирає Боженко, 30 серпня від кулі в потилицю гине Щорс.
Те, що між нинішніми подіями на сході України, і тим, що було сто років тому, є певні паралелі, можна підтвердити цитатою з газети «Коммунист» за 1921 рік. Більшовик Володимир Затонський писав про те, як було створено компартію України:
«Было много ошибок и с нашей стороны. Но в общем и целом мы оказались правы, создавая всеукраинское объединение и ведя работу в направлении поддержки революционного повстанчества. Факты показывают, что мы правильнее учли историческую и политическую обстановку 1918 года, так как Советская власть на Украину пришла не с регулярной Красной армией, а с партизанскими отрядами крестьянских революционеров, которые, правда, частенько превращались в банды (Григорьев и сотни других более мелких), но тогда, в конце 1918-го и в начале 1919 годов дали нам победу и над гетманом, и над Петлюрой и сами в большинстве мало-помалу превратились в регулярные войска (Червоный корпус, таращанцы, богунцы и прочие представители знаменитой нейтральной зоны)».
Тоді була «нейтральна зона», тепер — зона, окупована проросійськими бойовиками. Обидві зони Росія використала для створення антиукраїнських військових формувань. Кілька років тому, зрозумівши, що на Донбасі надто стирчать російські вуха, ляльководи поставили керувати «ДНР» Захарченка. Й історія повторилася: 1919 року Троцькому не вгодив Щорс, через сто років «хтось» в кафе «Сепар» підірвав Захарченка...
Повернемося до фільму «Щорс». В одній із сучасних публікацій пишуть: «Режисер намагається перехитрити вождя — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі. Наповнює картину народними піснями, танцями... а персонажі нагадують героїв повісті Гоголя «Тарас Бульба».
Насправді Довженко не намагався «перехитрити вождя». Сам Сталін викликав режисера до себе і дав конкретні настанови. Довженко згадував: «Тов. Сталін просто, тепло і задушевно говорив зі мною про роботу над фільмом про Щорса. Він дав низку досить цінних і важливих вказівок... Зокрема, Сталін вказав на необхідність використати у фільмі багатий матеріал народних пісень. Він сказав про чудові пісні, уже записані на грамофонні платівки.
— Ви слухали ці пластинки? — запитав мене Сталін.
— Ні, не слухав, у мене нема патефона.
За годину після того, як я повернувся від Сталіна, мені додому принесли патефон».
Увага вождя до української пісні пояснюється просто. Щоб кіноглядач раптом не згадав про Петлюру чи Шарого, треба було підмінити «поганих українців» на «хороших». На роль героя обрали Щорса. Формально він не українець — батьки переїхали з Мінської губернії, та й прізвище не українського походження. Зате був «плюс»: до того, як стати комдивом, він командував Богунським полком. Тож з’явилася чудова нагода витіснити з пам’яті людей образ популярного Шарого-Богунського.
...А якою була мета возвеличення Щорса, свідчить те, що знаменитий пам’ятник йому на бульварі Шевченка в Києві відкрито... до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією.
