Його історія — нетипова як для воїна АТО. Проживаючи в російськомовному середовищі, наперекір усьому і всім, свідомо почав спілкуватися українською. До подій на Майдані жив у Криму, та покинув його, коли півострів захопили окупанти. Добровольцем пішов на фронт. Про свій шлях до національної самоідентичності розповідає корінний кримчанин, а нині житель Умані, Олександр Плахтій (на знімку).

Не було жодної української школи

Коли я вчився, у школі навіть не було такого предмета — українська мова. Взагалі — ні мови, ні літератури. У місті нараховувалась 61 школа, і всі вони були російськомовні. Лише через вісім років незалежності України у Севастополі з’явилися українські класи.

Свого часу у місті відкрилася філія Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Її завданням було підготувати фахівців для укомплектування кримських шкіл україномовними викладачами. Я зацікавився, хотів знати рідну мову, розмовляти нею. Думаю, саме мова — головний чинник належності до свого народу.

Обрав історію. Закінчив магістратуру. Роки навчання у Черкасах, хоча це й була заочна форма, і я приїздив до міста на 2-3 тижні, були особливими. Дружня атмосфера, доброзичливі люди, все відповідало моєму внутрішньому настрою. Там було легко почуватися українцем. Викладачі багато приділяли уваги студентам, ми часто їздили на екскурсії до історичних шевченківських місць, відвідували Чигирин, Суботів, Холодний Яр... Ці подорожі й спілкування переростали у ще більшу зацікавленість пізнати Україну.

Десь після 23 років я глибоко усвідомив своє українське коріння. А ще — зміцнив власне переконання, що моя батьківщина, Крим. Вона була, і в майбутньому неодмінно буде, у складі України.

Аби ж влада і ми наполегливо боролися за півострів...

Така ж ситуація, як і в освіті, була і з медіаконтентом та газетами. Виняток на телебаченні — півгодинна передача Військово-Морських Сил України на регіональному каналі. Єдина україномовна газета «Дзвін Севастополя» закрилася ще 2010 року через брак фінансів. Того ж року закрили друкований варіант популярної «Кримської світлиці».

Вважаю, починаючи з 91-го, українська влада не боролася за Крим. Тоді я вже добре розбирався у політиці, стежив за подіями і міг проаналізувати ситуацію. Було видно, що велика частина місцевого населення не сприймала у Криму нічого українського. Наприклад, пам’ятник Сагайдачному постійно намагалися облити фарбою чи зруйнувати напис. Така сама історія з табличкою до 100-річчя заснування українського Військово-Морського Флоту. Не було послідовної української державницької політики, а розтиражовані пропагандистські російські ідеї взяли гору, і Крим після псевдореферендуму опинився під окупацією.

У 2011-2012 роках масово почав з’являтися на очах російський триколор, під час футбольних матчів звучали гасла: «Севастополь, Крим, Росія».   

Під час Майдану в Києві у Криму був антимайдан. Кожен день прихильники різних проросійських політичних сил, нахабні козачки з Дону й Кубані сходилися на центральній площі. Всі тролейбуси були заліплені агітматеріалами, що після приєднання до Росії газ буде дешевшим, ціни — меншими, набагато зростуть зарплати і пенсії.

Одного дня в місті з’явилися «зелені чоловічки», їхали на машинах без розпізнавальних знаків. Цілеспрямовано вони ставали біля центральних штабів — ЗСУ, морфлоту, державних установ, багато ходили вулицями. Я бачив, як їх зустрічали, ніби якихось визволителів, вітали, кидалися в обійми. Це було у своїй переважності населення 45+. Таких, хто виступав проти, було дуже мало, їх відразу нейтралізували. Опору практично не було, адже силовики першими «перефарбувалися».

Тоді почалася блокада військових, які не підтримали анексію. Перед в’їздом до частин стояли бетонні блоки, мішки з піском, було багато окупантів. Наші військові були розгублені, просто не знали, що робити, ніякі накази не надходили. Кожного дня на них чинився психологічний тиск, їм у гучномовці кричали здаватися, перейти на службу в російську армію.

Ми з друзями намагалися підтримувати заблоковані військові частини, передавали їжу і воду. Нас не пропускали, ми проривалися через кордон образ, глузувань, погроз, до нас застосовували силу. А згодом ми просто вже не могли до них підійти...

Обрав «Азов», бо там було багато земляків

У липні 2014 року я з дружиною переїхав до Умані. Тут живуть її батьки. Тоді я вже знав, що багато моїх друзів з Криму, які теж виїхали на материк, пішли добровольцями на схід. Рішення піти на війну було лише питанням часу.

Відверто зізнаюся: гордий з того, що кримчани тоді пішли воювати. Тепер нам ніхто не зможе дорікнути, що виїхали відсидітися, що не боремося за свою країну. Я не маю цього тягаря на душі, моє сумління чисте.

Я зв’язався з батальйоном «Азов», бо там була найбільша кількість моїх земляків. Купив за власний кошт форму, амуніцію, речі першої необхідності і 7 січня 2015 року був уже у розташуванні батальйону.

Полк «Азов» був надзвичайно мотивований, вважаю, що в перші дні там зібралися лише переконані патріоти, готові йти на смерть. На противагу «зеленим», нас називали «чорними чоловічками».

На навчання просто не було часу. Мені в один день показали, як розбирати автомат, записали зброю в посвідчення, і все, пішов служити. Мав позивний Іскандер, це так з арабської звучить моє ім’я. Потім мої вміння і знання більше пригодилися у штабі, в Урзуфі. Під час Широкинської операції разом з командуванням полку допомагав розробляти військовий план дій. 2015 рік залишив у моєму серці дві тривоги: засинаєш і чуєш, як за кілометри від тебе вибухають «Гради». У нашому приміщенні б’ється і сиплеться скло, а під ногами земля аж здригається. А що з нашими хлопцями, які там, куди летять снаряди?

І друге тривожне відчуття — голос з рації. Кожні 15—20 хвилин з передової передавали інформацію про 300-сотих, 200-сотих. І тебе охоплює відчай, безпорадність, біль від втрати бойових побратимів. А коли казали, що підірвали їхній БТР, противник несе втрати і відступає — радієш, що хоч метр української землі звільнено. Такі гойдалки перепадів загального настрою, як кардіограма серця, — то вгору, то вниз.

У листопаді 2016 року за станом здоров’я був звільнений зі служби. Вдячний «Азову» за ці два роки. Військове братерство міцніше від звичайної дружби, я відкрив для себе багато людей честі.

Я не герой. Любити і не зрадити  Батьківщину — це не подвиг

Коли російській розвідці стало відомо, що я в зоні АТО, у травні 2015-го до мого кримського будинку прийшла ФСБ з обшуками, хоча вже майже вісім місяців, як я покинув Крим. Мама дуже хвилювалася.

Подібна ситуація вже була у школі, коли там працював. Ефесбешники ввірвалися прямо під час уроку і змушували перед учнями показувати мої патріотичні татуювання й казати на камеру, що я не бандерівець і не фашист. Саме тоді зрозумів, що з моєю громадянською позицією мене або посадять до в’язниці, або я їду. Не хотів повторити шлях того самого Кольченка. Вже в Умані дізнався, що на мене відкрили справу за підготовку теракту в Сімферопольському аеропорту...

Україна й досі живе у двох світах — одні розуміють, що відбувається, відчувають війну на собі, а інші живуть, немов нічого не сталося: вечірки, гуляння, феєрверки. Коли я повертався на ротацію, це було раз на півроку, ця картина ранила душу, глибоко шокувала. 

Мрію виростити діброву

Росія забрала у мене майже все, чим дорожить людина, — я покинув свою малу батьківщину, улюблену роботу з дітьми, яких виховував патріотами України. Я зазнав переслідувань. Усе, що сталося, розкололо не лише Україну, а й окремі сім’ї, наклало відбиток на всіх нас. Мої батьки розлучилися, оскільки тато зайняв сторону країни-агресора. Скінчилося все дуже сумно, ми не спілкуємося вже п’ять років. Для мене це велике розчарування. Батько — військовий і, як ніхто інший, розуміє, що це велика зрада не лише Батьківщини, а й усіх своїх рідних, які в нього вірили, мали його за взірець.

Єдина, хто зі мною постійно була поруч, підтримувала, розділяла мої погляди — дружина Оля. Вона розуміла мене навіть тоді, коли вирішив піти на війну.

Зараз для мене дуже важлива моя сім’я. В Умані ми розпочали своє життя з нової сторінки. 23 серпня 2015 року, на другу річницю нашого шлюбу, народився син Яромир. Я не бачив перших хвилин його життя, перших успіхів, але все змінилося півроку тому, коли ми стали повноцінною великою сім’єю — на світ з’явилася наша донечка Квітослава.

Зараз хочу реалізувати себе у спорті. Займаюся комбатан-арнісом — це філіппінське бойове мистецтво на палицях та ножах. Почав їздити на семінари по Україні, постійно беру участь у змаганнях, одне з недавніх — у місті Кам’янському Дніпропетровської області, де я зайняв третє місце. Вже навіть маю жовтий пояс.

Дружина Оля дуже любить тварин і займається породистими собаками, разом відвідуємо різні виставки.

Якщо колись отримаю обіцяні державою два гектари землі, засаджу ділянку дубами. Нехай це буде зелена діброва — місце могутньої сили на нашій українській землі. Пильно стежу за розвитком подій в країні й час від часу задумуюсь над тим, чи не повернутися мені знову на схід. Звідти надходять дуже тривожні звістки. Вже зв’язався з побратимами з «Азову»...

Записала Олена САМОТОКА.

Фото з архіву героя публікації.