Дев’яносто років тому, 6 квітня 1930 року, селяни центральної України та Лівобережжя повстали проти насильницької політики більшовицького режиму, ставлячи собі за мету повернення Української Народної Республіки.

У лютому 1930 року масові селянські виступи охопили Шепетівський, Бердичівський, Тульчинський, Могилів-Подільський, Вінницький, Харківський, Криворізький, Мелітопольський округи. Селяни виступали з вимогами: «Нам не треба радянська влада, яка грабує селян!», «Змінити сільради старостами!» На Правобережжі та Лівобережжі повсталі висунули радикальні гасла: «Геть радянську владу!» «Хай живе самостійна Україна!» Всього по Україні з листопада 1929 року по квітень 1930-го відбулося 1108 селянських виступів. Американський вчений Р. Конквест вважав, що тільки протягом 1930 року сталося майже 40 тисяч масових селянських заворушень. Загалом під час піку селянських виступів проти політики колективізації та розкуркулення, протягом березня-квітня 1930 року, у протестах взяло участь майже мільйон українців.

— Одне з організованих селянських повстань спалахнуло на Черкащині, — розповідає історик, старший науковий співробітник Черкаського обласного краєзнавчого музею Тетяна Григоренко. — Масові заворушення ввійшли в історію під назвою «Драбівське повстання». Матеріали по справі повстання зберігаються у Державному архіві Черкаської області.

У матеріалах обласного ГПУ вказано, що підпільна група діяла на території Прилуцького, Черкаського, Лубенського та Кременчуцького округів. За оцінкою чекістів, це була потужна організація, яка займалася підготовкою збройного повстання проти радянської влади «з метою її повалення та проголошення «Української незалежної народної республіки».

Початок активності селянської організації збігся з початком жорстокого наступу більшовицької партії на «капіталістичні елементи» села та на ліквідацію «куркульства» як класу, тобто осінь 1929 року.

За матеріалами слідства ГПУ, керівництво організацією здійснював «контрреволюційний центр», що знаходився у Києві. Представники центру створювали районні та підрайонні повстанські комітети. На території Прилуцького, Пирятинського, Золотоніського, Драбівського, Переяславського, Черкаського та Лубенського округів такі комітети організували колишні «боротьбисти» Безверхий, Соломко, Семеняга, Михейко та Москаленко. Вони утворили районні повстанські комітети, а в селах Перервинці, Білоусівка та Свічківка Драбівської округи — підрайонні повстанські організації.

З Києва по Україні роз’їхалося більш як дві сотні уповноважених, котрі мали за мету підготувати селян до збройного повстання. Всі уповноважені керувалися інструкцією, підготовленою Київським центром.

Інструкція для підготовки повстання

1. Необхідно організувати в районах та селах військові чоти.

2. Організація цих чот покладається на районні та підрайонні повстанські комітети.

3. Комітетам дбати про політичне виховання чот в належному напрямку.

4. У зв’язку з труднощами доставки потрібної кількості зброї необхідно вишукувати таку на місцях.

За планами центру, в кожному селі необхідно було організувати повстанський комітет, а в складі його куткові групи по 10—15 осіб. Повстанкоми повинні були займатися залученням людей та обліком зброї, що знаходилася на руках у селян.

Повстанкоми сіл Філіповичі, Круподеринці, Яблуневе, Золотухи, Остапівка та Березняки були керовані підрайонними комітетами, які діяли в селах Перервинці, Свічківка та Білоусівка. Утворені повстанські комітети проводили наради повстанських груп, на яких розроблялися плани повстання та питання озброєння.

Один з керівників Перервинського повстанкому, студент київського університету Данило Охріменко, написав програму організації, основними положеннями якої були:

1. Влада належить всьому трудовому народу, який повинен взяти участь у створенні «Української незалежної народної республіки».

2. Податок на землю не повинен бути більшим за 10 крб. з десятини.

3. Заводи і фабрики належать капіталістам і тільки у тому випадку державі, якщо капіталісти, інтервуючи радянську Україну, не допоможуть в створенні УНР.

— Повстання ретельно готувалося і мало відбутися навесні 1930 року, — розповідає молодший науковий співробітник краєзнавчого музею Ірина Мірошник (на знімку біля експозиції, присвяченій селянському опору). Однак організатори в останній момент вирішили перенести його на весну 1931 року. Повстанська група села Перервинці не погодилася на перенесення дати й вирішила розпочати виступ самостійно — 6 квітня 1930 року.

Повстання почалося в запланований час. За вказівками підрайонного повстанського комітету одночасно виступили кілька сіл: Перервинці, Митлашівка та Драбове. Кількість повстанців по цих селах перевищила 100 осіб. Селяни були озброєні гвинтівками, обрізами та револьверами-«наганами». Мали вони й холодну зброю.

Під час збройної сутички повстанці ліквідували сім комнезамівців. Крім цього, на станції Драбове захопили і перервали телеграфно-телефонний зв’язок, підпалили будинок нарсуду й захопили зброю, що там зберігалася. До повстання приготувалися й інші групи селян із сіл Філіповичі, Круподеринці та Білоусівка.

У день повстання, 6 квітня 1930 року, одинадцятеро чоловіків села Філіповичі зібралися у будинку керівника повстанкому. У Круподеринцях в ніч з 6 на 7 квітня група з 13 осіб, озброєних обрізами та револьверами, вирушила на збірний пункт.

Була готова до виступу й Білоусівська група, що налічувала до 40 чоловік і була озброєна 21 одиницею нарізної вогнепальної зброї. Зібравшись на збірних пунктах, групи повстанців чекали сигнального наказу до виступу. Проте повстанню не судилося розгорітися. Надвечір 6 квітня озброєні до зубів каральні загони Лубенського та Прилуцького ГПУ щільно оточили повсталі села і роззброїли повстанців.

У розслідуванні Драбівського повстання задіяли особливий відділ 25-ї дивізії та Полтавський оперативний сектор ГПУ. Повстанська справа отримала у чекістів назву «Гренадёры». Під час слідства гепеушники заарештували 89 активних учасників повстання (на знімку вгорі повстанець Конон Жила, внизу — Григорій Пучка). Всі в’язні були засуджені судовою трійкою при колегії ГПУ за статтями 54-2 та 54-11 КК УРСР за участь у «контрреволюційній повстанській організації, що мала на меті зрив заходів радянської влади і кампаній, організованих партією та радвладою на селі, а кінцевою метою — повалення радянської влади шляхом збройного повстання і відновлення УНР».

Розгром Драбівського повстання і арешт повстанських груп не зупинили діяльність повстанців в інших селах. Керівництво пішло в підпілля і почало ретельніше готуватися до нового збройного повстання, що мало відбутися у 1931 році.

Для подальшої організації по селах були розіслані представники повстанкомів з Лубен та Прилук. Більшовицька влада намагалася всіляко оббрехати і очорнити повстанців, називала селянські виступи «куркульськими бунтами», а самих повстанців «бандитами».

У матеріалах кримінальної справи «Гренадёры» зафіксовані факти діяльності у селі Остапівка Прилуцького району «озброєної банди». Налічувала «банда» 20 осіб під керівництвом «куркуля». Ця «банда», йдеться у справі, «була залучена в повстанську організацію і повинна була грабувати, щоб здобувати кошти для цієї організації з метою купівлі зброї. У той час як банда отримала політичну окраску, вона вчинила 20 озброєних грабунків і була пізніше ліквідована разом з іншими групами». При арешті та обшуку в с. Остапівка органами ГПУ у селян було вилучено 19 бомб, 2 гвинтівки, 2 обрізи, 2 «нагани» та холодна зброя — «шашки».

Після розгрому повстання і арештів, повстанці-селяни, котрим вдалося уникнути арешту, пізніше об’єднались у Пирятинському районі. Підпільники проводили роз’яснювальну роботу серед населення, фізично боролися проти представників радянської влади. В архівних документах зафіксовано, як під час одного з рейдів на Мечетський колгосп 8 червня 1930 року, у сутичці, повстанці смертельно поранили комуніста.

По справі «Драбівського повстання» проходили не тільки безпосередні учасники збройних виступів. Чимало було селян, що допомагали повстанцям продовольством, переховували їх від каральних загонів ГПУ.

За вироком судової трійки при колегії ГПУ УРСР, засідання якої відбулося 17 травня 1930 року, 20 учасників повстання було розстріляно, інших ув’язнено від 3 до 10 років у концтаборах. Серед засуджених до смертної кари — актив повстанського комітету села Перервинці, автор програми повстанців Охріменко Данило, Авраменко Дмитро, Авраменко Василь, Жила Степан, Барабаш Йосип, Охріменко Кирило та інші борці за самостійну Україну. Смертний вирок виконано 28 травня 1930 року у місті Лубни. Розстріляних вкинули до ями у тому самому одязі, в якому були забрані з ДОПРУ. Місце поховання було ретельно замасковане.

Усі засуджені у справі «Драбівського повстання» реабілітовані у 1989 році.

На жаль, ні у райцентрі Драбів, ні в інших містах та селах Лівобережжя Черкащини борці за незалежність України досі не вшановані бодай меморіальною дошкою...

Не тільки «Драбівське повстання», а й в цілому селянські виступи 1930-х років залишилися стихійними і були придушені. Українські селяни не могли довго чинити опір добре озброєним та навченим загонам ГПУ. Та історія селянських виступів мала величезне значення й показала, що навіть в умовах насильницької тоталітарної держави, селянство всіма можливими методами, включаючи збройні виступи, відчайдушно чинило опір державно-комуністичному режиму. Тільки жорстокий

Голодомор 1933 року, в якому страшною мученицькою смертю загинули мільйони селян та їхніх дітей, надломив досі вільну, самостійницьку психологію українського селянина.

Фото з фондів обласного краєзнавчого музею та автора.