Він був легким, але ніколи — легковажним

Про книжку, до якої увійшли поезія, проза, есеїстика, публіцистика, фотоматеріали, та про самого автора розповідали друзі й колеги на презентації, що відбулася в столичному Будинку вчителя. Ведучими вечора стали засновник видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич та його директор Ростислав Семків. Третім до президії запросили упорядника книжки, поета, головного редактора «Буковинського журналу» Мирослава Лазарука.

Натхненник цієї серії Осип Зінкевич розповів, що ідея про випуск таких видань зародилася ще в 1960-х рр., коли він був студентом у Парижі й познайомився з першими віршами Вінграновського. У ті часи навіть не уявлялося, що в Україні у літературу приходять такі імена. Як каже Осип Зінкевич, «якби не Вінграновський, ніхто не підняв би так високо шістдесятництво».

Дмитро Павличко розповів, як 1958 року журнал «Жовтень» опублікував перші вірші поета. Їх до журналу передав із Москви Олександр Довженко, у якого тоді Вінграновський учився на кінорежисера. Для Павличка ці твори були відкриттям, і він написав авторові: «Хто ви такий?» Той відповів. Так вони познайомилися. «Бачити Україну, чути Україну і при цьому бачити світ — це і є Вінграновський», — каже Павличко. «Він усе, що писав, розумів як кінорежисер: бачив кадр і знав: наступний має заперечити попередній. Так, Вінграновський був космонавтом: він розумів, що у одній частині світу ще вівторок, але в другій — уже середа».

Цікавими спогадами поділилася й перша дружина поета — Лідія Вінграновська. Познайомилися вони на висоті 10 тисяч метрів — у літаку. «Він узяв мене за руку і вже не відпустив. Ми прожили всього 10 літ, але це було блискуче життя! Ми завжди були разом, мені пощастило найбільше за усіх вас». 1963 року Миколу запросили виступити на зборах партактиву. Тоді саме молоді поети, що їх тепер називають шістдесятниками, заявили про себе. Він став до трибуни після Миколи Підгорного, тодішнього керівника України, який несхвально відгукувався про «так зване молоде покоління», що бавиться формалізмом. Усі чекали каяття, а Вінграновський прочитав вірша:

Відповіддю зали була тиша.

Мати Вінграновського потім розповідала, що повз їхню хату марширували школярі з вигуками «Ганьба формалісту-відщепенцю!»

Колега поета Богдан Горинь поділився своєю історією. «У Львові була презентація фільму «Повість полум’яних літ». Приїхав і Вінграновський. Влада дала чітку вказівку — нічого про цю зустріч у пресі не писати. Заборона — суцільна, навіть Чорновіл, який тоді працював на радіо, не дозволив собі щось про це сказати. Такі були часи. Але люди таки зібралися, він читав «Пророка», і вся аудиторія була стиснута, як пружина. Микола закінчив — і вибухнули оплески.

«Щастя в нещасті. Вітчизна в напасті». Ці його рядки і нині звучать актуально.

Людмила Тарнашинська, автор книжки «Українське шістдесятництво», зокрема, сказала: «Він був легким, але ніколи — легковажним». Згадала пані Людмила й про самотність поета: «У 1990-ті роки він відійшов від громадського життя, і йому не вистачало публіки, трибуни, сцени, адже він по життю йшов актором».