У її творчому доробку — кілька сотень портретів учасників Революції Гідності, багато з яких написані на барикадах, щонайменше двісті портретів українських бійців, котрі воюють за Україну на Донбасі, намальованих в окопах, ціла галерея образів діячів козацької доби й УНР, вояків УПА, лідерів національно-визвольних змагань. Князь Святослав Хоробрий, гетьмани Богдан Хмельницький і Іван Мазепа, визначні діячі української революції Євген Чикаленко, Дмитро Донцов, Микола Міхновський, Симон Петлюра, а ще Євген Коновалець, Андрій Мельник, Степан Бандера, портрети яких створила мисткиня, входять у сучасний інформаційний простір героями, борцями за незалежність України.

Особливе місце у творчості Марини Соченко, яку вона називає боротьбою з малоросійством і совком, посідає постать визначного літературознавця, публіциста, громадсько-політичного діяча Сергія Єфремова (на знімку). Генеральний секретар міжнаціональних справ Секретаріату Української Центральної Ради, академік Української академії наук (з 1919-го), віце-президент Всеукраїнської академії наук (1923—1928 роки), завідував історико-філологічним відділенням академії, очолював комісію для складання біографічного словника українських діячів, брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Саме Сергій Єфремов (справжнє прізвище Охріменко) запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тож вважається «хрещеним батьком» УНР. Він — автор понад 10 тисяч наукових і публіцистичних статей. За обсягом написаного його порівнюють з такими геніями, як Іван Франко й Оноре де Бальзак.

Щирий українець, демократ, як зазначають дослідники, органічно не сприймав ні московського колоніального режиму, ні марксизму, не кажучи вже про більшовицьку «теорію та практику», засуджував українофобів та не сприймав малоросійство. Більшовицька влада цього не дарувала. 21 липня 1929 року він був заарештований втретє за сфальсифікованим звинуваченням в організації вигаданої ОДПУ антирадянської організації — Спілки визволення України. Разом з ним на процесі було засудженого рідного брата професора Петра Єфремова, племінника, студента Миколу Павлушкова. Сергій Єфремов загинув у 1939 році в одному з таборів ГУЛАГу.

...Вояк УНР, поет Євген Маланюк у своїй знаменитій монографії «Малоросійство» писав: «Що ж таке малорос? Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а в наслідках, часом — і расово. На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо патологічного і зовсім не такого простого характеру, як, на перший погляд, здавалося б». Євген Маланюк зазначав, що завдяки певному історичному перебігу тип малороса, у якого відбувається «затьмарення, ослаблення і з часом заник історичної пам’яті», на нашій землі ставав масовим, а «щонайгірше, традиційним». А «способи... малоросійського виробництва вже на Москві були розроблювані протягом не одного століття».

— Малоросійство, з яким боровся Сергій Єфремов, і сьогодні в дії, — каже мисткиня. — Досі боремося за українську мову! І як же глибоко це малоросійство залізло, пов’їдалось в душі, як іржа. Якщо дитина до п’ятого класу вчилася російською, а потім перейде на українську, то в неї буде психологічна травма — це такі аргументи проти мовного закону. Ну то хай навчаються одразу, з садочка, а краще з народження. Згадую себе малою. Батько — військовий. З українського середовища мене вирвали ще немовлям і повезли у військове закрите містечко в Казахстан. Зрозуміло, що я жодної, крім російської, мови не чула. У п’ять років мене привезли в Україну, української я не розуміла. Через два місяці не тільки розуміла, а й вільно нею говорила. Пізніше, коли переїхали до Києва, мене знову русифікували. І ніхто не питав, комфортно мені чи не комфортно. Для того щоб була Україна, треба, щоб була українська мова, саме це і є смертю для «русского мира», туди йому і дорога.

— Важливо пам’ятати історичні уроки, — продовжує Марина Соченко. — Ідемо на поступки, щоб довести ворогу, що ми хочемо миру. Та не буде миру, це тільки посилює апетит агресора. Ніхто не робить жодних історичних висновків, адже сто років тому малоросійська позиція програла визвольні змагання, армія не мала підтримки в народу і чим це все закінчилося? Мир буде, коли буде сильна армія, яка здатна дати агресору в зуби, і коли буде сильна проукраїнська патріотична більшість. Тоді тільки настане мир. А задля цього треба поборотися.