Вирішальним епізодом війни були бої 27—31 серпня за місто Замостя, обороною якого від більшовиків та їх найпотужнішої ударної сили — Першої кінної армії Будьонного керував полковник Армії УНР Марко Безручко. Українсько-польські частини під командуванням Безручка успішно контратакували червоних і розбили армію Будьонного.

Варшавська битва, яку поляки назвали «Дивом над Віслою», принесла їм незалежність і зірвала плани Радянської Росії на панування в Європі та світі. «Політичною метою більшовиків було розбити Польщу і принести революцію червоного прапора в Берлін і Західну Європу», — зазначає у ролику, присвяченому цій визначній історичній події, Тадеуш Кшонстек із Центру східноєвропейських досліджень Варшавського університету.

Плани російського керівництва й справді були грандіозні — прорватись через Польщу до охопленої революційним рухом Німеччини. Звідти більшовицька революція мала поширитися на Центральну та Південну Європу, а потім охопити всю земну кулю.

Про те, як вдалося стримати ходу «червоної» революції, та про учасників боротьби за незалежність України і Польщі розповідає вулична виставка «1920: на захисті Європи від більшовиків», що триває на Контрактовій площі у Києві. Експозиція — спільний проект Українського інституту національної пам’яті, Державної архівної служби України та Архіву національної пам’яті.

«Події 1920 року нині у центрі уваги польського суспільства, — зазначає голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. — Виставка на Контрактовій площі є нашим способом проговорити цю історію з українським суспільством, відновити пам’ять про неї. Адже внесок українців у «Диво над Віслою» справді вагомий. Ця історія символічна для нас також і тому, що українці й сьогодні протистоять російській загрозі зі сходу».

«У цій виставці багато архівних документів комуністичного тоталітарного режиму. Чому важливо, щоб ці виставки були публічними, щоб ці документи, світлини могли бачити всі охочі — тому що Росія нині використовує фейки, пропаганду, напівтони, про які багато хто не знає, наскільки вони правдиві. Не знають не тільки тому, що не хочуть знати, а й тому, що не можуть, коли справді доступ до документів закритий. Тому наше завдання — робити історичні першоджерела якомога доступнішими для всіх», — каже директор Архіву національної пам’яті Ігор Кулик.

Шістнадцять банерів на площі мовою фотографій та документів розповідають про буремні події початку минулого століття. У січні 1918 року Українська Народна Республіка проголошує Четвертим універсалом свою незалежність, а вже в грудні без оголошення війни свої збройні сили проти УНР кидає радянська «червона» Росія. «Мрією її керівництва була більшовицька революція в Європі, і найкоротший шлях до неї лежав через Україну», зазначають історики. Силою зброї та обіцянок «комуністичного раю» радянські війська швидко захопили значну частину України, та українські підрозділи в найтяжчих умовах, без зовнішньої підтримки продовжували боротьбу з ворогом.

У 1919-му загрозу від Москви відчуває вже й Польща. Організатори виставки зазначають, що вперта боротьба українців проти радянського агресора була однією з головних причин того, що УНР та Польща домовилися про політичний і військовий союз. Польське керівництво й особисто глава держави Юзеф Пілсудський розуміли, що більшовики спробують захопити Європу, а Польща буде першою на шляху їхнього наступу. Вже в лютому 1920 р. польська сторона неофіційно дозволила УНР сформувати на її території дві українські стрілецькі дивізії. 21 квітня у Варшаві УНР і Польща уклали угоду, згідно з якою в обмін на союз УНР відмовлялася від Західної України. Організатори виставки зазначають, що умови Варшавської угоди критикують від моменту її підписання, втім жодної альтернативи їй не було.

У квітні українські та польські війська спільно ідуть у наступ на червоних і переможно вступають у Київ. 5 травня головні сили Армії УНР повернулися з 1-го Зимового походу і з’єдналися з військом союзників, розпочалася реорганізація українських підрозділів, яким Польща надала необхідні зброю та амуніцію. На визволених територіях України розпочалося відновлення державного й військового апарату.

Українці прагнуть гнати ворога далі, на схід, але поляки відмовляються. Червона армія, що відступила, збирає сили і переходить у контрнаступ.

«Результатом цього контрнаступу стало те, що вже в серпні 1920 року більшовицькі війська були під стінами Львова і Варшави, — наголошує один з авторів виставки, керівник наукового управління Українського інституту національної пам’яті Ярослав Файзулін. — У радянсько-польській війні 1920-го брали участь 8 дивізій Армії Української Народної Республіки. Це тисячі людей. Герої цієї виставки є невеликою, але дуже яскравою частиною тих українських військ». Історик наголошує, що після подій серпня 1920-го Польща змогла утримати і закріпити свою незалежність, а Україна — ні. Попри успіх кампанії 1920 р. змучена війною Польща вирішила відмовитись від подальшої боротьби і уклала перемир’я з радянською Росією. Армія УНР не мала більше підтримки, залишилась сам на сам з сильним ворогом на невеликому клаптику Поділля. 21 листопада після важких боїв останні частини УНР змушені були відступити за Збруч, на територію, що контролювалася Польщею, де були роззброєні та інтерновані.

Пам’ять про українських героїв радянсько-польської війни давно зникла, їхні імена залишились хіба що в документах та на їх могилах, «але зараз ця історія повертається», наголошує Ярослав Файзулін. Адже «українське військо в 1919—1920 роках, яке билося з більшовиками, захищало не лише свою державність, а й польську. А якщо ширше, то захищало Європу від більшовиків», — зазначає історик.

Серед шістнадцяти героїв радянсько-польської війни, з якими знайомить виставка, — полковник Армії УНР, а з жовтня 1920-го генерал-хорунжий Марко Безручко. Коли Польща вирішила відзначити його заслуги у боротьбі з більшовизмом орденом «Virtuti Militari», однією з найпочесніших польських нагород, Безручко відмовився зі словами «Я воював за Україну, а не за Польщу!» Опинившись в еміграції, він продовжує боротися за свою державу — з травня по серпень 1921-го виконує обов’язки військового міністра в уряді УНР, пізніше був головою Українського клубу, у 1931—1935 рр. очолював Українське військово-історичне товариство у Варшаві, написав книжку «Українські січові стрільці на службі Батьківщині».

Помер Марко Безручко, обіймаючи посаду військового міністра уряду УНР в екзилі, 10 лютого 1944 року. Похований на православному цвинтарі «Воля» у Варшаві. Нещодавно в польській столиці відкрили сквер імені генерала Армії УНР Марка Безручка. Заступник мера Варшави Міхаіл Ольшевський під час церемонії наголосив, що постать Безручка нерозривно пов’язана з найбільшою битвою в історії Польщі й однією з найважливіших битв в історії європейського континенту і навіть світу.

Виставка на Контрактовій розповідає про ще одного романтика української революції 1918—1921 років — Миколу Битинського, відомого автора державних нагород УНР, фахівця з геральдики, вексилогії, сфрагістики. Випускник педагогічного училища та художньо-промислової школи у 1919 році пішов в Армію УНР. У березні 1920-го Миколу Битинського призначили командиром саперної сотні 1-ї української стрілецької дивізії (пізніше — 6-та Січова стрілецька сотня). На чолі сотні він брав участь у поході на Київ, у всіх боях упродовж компанії 1920 року. Сотня Битинського відіграла надзвичайно важливу роль у героїчній обороні Замостя. Саме цей підрозділ разом з частинами технічного куреня збудував польові укріплення навколо міста, що дало змогу гарнізону витримати штурм 1-ї кінної армії.

Серед героїв виставки санітарний поручник 6-ї стрілецької дивізії, єдина жінка-офіцер в Армії УНР Христина Скачківська-Сушко, Гаврило Базильський, Юрій Тютюнник, Павло Шандрук, Михайло Омелянович-Павленко — загалом 16 героїв.

Вулична виставка на Контрактовій (на знімку) експонуватиметься до жовтня.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.