Доброволець батальйону «Айдар», командир розвідувального підрозділу загинув 18 січня 2015 року під час обстрілу російськими збройними формуваннями з «Градів» села Трьохізбенка на Луганщині. Коли після опівночі кілька снарядів поцілили у приміщення школи, де перебували наші військові, 52-річний солдат прикрив собою інших. Важкі поранення не залишили йому шансів на виживання — доброволець пішов в Історію у лікарні міста Щастя.
Ярослава Никоненко з перших днів війни на Донбасі як волонтерка допомагала підрозділу, в якому служив батько, — разом з молодшою сестрою Богданою, друзями, з небайдужими миргородцями вдягали і взували бійців (усі добре пам’ятають, що в 14-му добровольці йшли на війну в кедах і кросівках, на військових складах не вистачало форми, берців, зброї), відправляли на передову продукти харчування і товари першої потреби.
В армії волонтерів «служила» і Марина Соченко. Художниця каже, що якби не добровольці та міцний тил із тих, хто жертвував на армію інколи останні копійки, не відомо, чи вдалося б втримати окупаційні війська і не дати захопити, як мріялося Путіну, територію від Одеси до Херсона.
— Про український добровольчий рух 2014-го і наступних років ще напишуть не одну книжку, не одне історичне дослідження, — зазначає Марина Соченко. — Мене вражають люди, котрі, залишивши теплі офіси, гарну роботу, бізнес, сім’ї, добровільно пішли під кулі, не знаючи, залишаться вони живі чи загинуть. Ця жертовність — найвища форма любові до свого народу, до своєї Батьківщини. Як дуже влучно сказав відомий поет-пісняр Микола Бакай, у кожної людини «одна Батьківщина, і двох не буває». Це усвідомлення визначило і долю мужньої, сильної, вольової жінки — Ярослави Никоненко. Після загибелі батька вона сама вступила до війська, хоч, отримавши дві вищі освіти — економічну та юридичну, мала престижну високооплачувану роботу в столиці.
Спочатку, після навчання у «Десні», Ярослава пішла до ДУК «Правий сектор», воювала у військовій розвідці, у районі шахти «Бутівка». У 2018 році підписала контракт із ЗСУ, на передовій була прикомандирована до 28-ї ОМБР. Як пригадувала Богдана, її сестра воювала як снайпер. У районі Мар’їнки, на позиції, яку займала Ярослава Никоненко, загинув не один український військовий — вона добре прострілювалася, а відстань між снайперами двох сторін була приблизно кілометр.
Ярослава намагалася вирахувати ворожого стрілка, стежила за ним весь тиждень...
Марина Соченко на лінії фронту, у госпіталях, дорогою на Донбас уже намалювала понад 200 портретів українських бійців. Каже, що й далі працюватиме з військовими, а свою роботу в рамках унікального мистецького проекту з увічнення подвигу захисників Батьківщини називає своєю маленькою подякою їм за порятунок України від підступного ворога.
— Ми маємо незалежну, соборну Україну, за яку проливали кров наші діди і прадіди і яку обстояли наші військові в боях на Донбасі, — каже художниця. — Незалежна, вільна держава — наша найвища цінність. Нехай ці слова не здаються комусь аж надто пафосними. Ми, українці, тривалий час були бездержавною нацією, то нас і нищили голодом, репресіями, переслідуваннями. Два мої прадіди по батьковій лінії пережили розкуркулення, дід Данило пережив і голод. А от його дружина — ні. Якраз коли вона народила двох близнюків, родину прийшли розкуркулювати, людей викинули з хати і розвалили її. Жінка разом з новонародженими померла. Що пережив мій прадід, залишившись на вулиці з малими дітьми на руках (сім’я була багатодітна), можна лише здогадуватися. Про нього знаю, що був гострий на язик, за це і розкуркулювали. Закінчив царське аграрне училище, вирощував сади і добре знався на математиці, займався з моїм батьком, який блискуче вчився. Другий прадід, Хома Соченко, — козацького роду. Мав свою землю, свій ліс. Усе це, звичайно, забрали «червоні». Його єдиний син, мій дід, помер молодий від запалення легень, надірвавшись на колгоспному будівництві, коли моєму батькові було два роки. Могили прадіда не знайшла, тож не знаю навіть дат його життя. От що буває з бездержавним народом. Не дай Боже такого знову!
Фото надано Мариною СОЧЕНКО.
