Багато хто з нас, узявшись за дослідження свого родоводу, знайде в ньому, здавалося б, несумісне і заніміє перед несподіваними відкриттями. От і я знала, що в моєму роді є червоні комісари, є удостоєні бойових нагород учасники Другої світової війни, радянський контррозвідник, самовіддані будівники комунізму... І лише аж після свого п’ятдесятиліття дізналася про інших із численної рідні — бійців Української Повстанської Армії.

...Почну здалеку. 1945 рік. УПА веде партизанську війну з військами НКВС проти силою насаджуваних у Західній Україні більшовицьких порядків.

Начальником штабу Південної військової округи УПА-Північ був Дмитро Казван (псевдо Черник), він згодом очолив і надрайонну службу безпеки Дубенщини.

...12 березня 1946 року група повстанців перепочивала на хуторі Ружевщина, що в Рівненській області. Черник був зі своїм охоронцем Павлом Голосним (Медведем).

А невдовзі — облава. Відстрілюючись, Черник та Медвідь пробивалися до лісу. Вже й недалеко він був. Але ворожі кулі наздогнали Дмитра, він упав мертвий. Його пораненого товариша енкавеесники докололи багнетами. Згодом на місці їхньої загибелі упівці насипали могилу. Але енкавеесники примусили господаря садиби, біля якої це сталося, розкидати її. І так повторювалося декілька разів.

Сестра Дмитра Казвана (Черника) Віра тільки у 90-х роках дізналася про загибель свого брата. Розповідала мені: «Могили там немає, то просто покладаю жалобний вінок на травичку. Що ж вдієш...».

А дізналася вона про те, як загинув Дмитро, від журналіста Миколи Руцького. Він досліджував боротьбу Української Повстанської Армії на Рівненщині і розповів про це в документальній повісті «Голгофа».

Хто ж він був, провідник ОУН Дубенського надрайону Дмитро Казван-Черник? Ось рядки з книги «Голгофа»:

«Дмитро Прокопович Казван народився у 1918 році в с. Охматків Демидівського району. Навчався в духовній семінарії у Кременці, яку не закінчив через приналежність до ОУН. Служив у польському війську в чині капрала. Закінчив школу підхорунжих. Після розгрому польської армії німцями у вересні 1939 року повернувся додому. Дмитра заарештувало НКВД і відправило в лубенську в’язницю. Через деякий час його звільнили. Працював директором школи в Копачівці Рожищенського району на Волині. Влітку 1940 року знову арешт. Сидів у вінницькій тюрмі. Коли німці увійшли на Поділля, енкаведисти гнали його з групою заарештованих на розстріл. Скориставшись моментом, Дмитро втік. Три дні пролежав у багні, ховаючись від чекістів, які з собаками розшукували його. Додому повернувся опухлим від голоду. Вступив в українську поліцію, командував вартівничою сотнею у Дубні. З кінця 1942 року розпочав організацію Дубенського куреня, яким згодом деякий час командував».

Обірвалося його життя від кулі енкавеесників у 28-річному віці. А молодший брат Дмитра Микола Казван (псевдо Гірняк) — сотенний командир УПА — загинув 23-літнім. Він, уже поранений, аби не потрапити до рук енкавеесників, підірвав себе гранатою.

У лавах УПА була й сестра Дмитра та Миколи Казванів Віра. Про трагічну долю цієї родини я дізналася лише в 2004 році, коли їй, Вірі (насправді вона вже давно мала інше ім’я — Ганна), виповнилося 80 років.

З’ясувалося, що це моя близька рідня: дядьки й тітка... 

Не гаючись, поїхала в селище Понінку на Хмельниччині, де тоді проживала Ганна Прокопівна. Мене привітно зустріла миловидна жінка. І ми проговорили з нею допізна. Приємно вразили глибина суджень Ганни Прокопівни, її знання, начитаність, інтелігентність, її гаряче вболівання за долю України. Розповіла про участь жінок в УПА.

— Вистачало їм роботи, — сказала. — Були зв’язковими, розвідницями, доглядали поранених, заготовляли продукти та одяг для повстанців.

Вона, Віра Казван, якийсь час працювала секретарем-машиністкою в окружному пропагандистському відділі ОУН, у друкарні, що випускала листівки. Її двічі заарештовували. Знала: будуть тортури і мученицька смерть. Але, як розповіла мені, Бог і добрі люди допомогли вирватися з енкавеесних лабетів.

— Потрапити до їхніх рук — то краще вкоротити собі життя, — сказала. — Таким жорстоким, страшним тортурам піддавали... І наші стрільці знали: треба битися до останку, а останній патрон — для себе.

А їй щастило... Ось випадок, про який оповідала мені (згаданий і в книжці «Голгофа»).

Була зв’язковою. Якось на Клеванщині зима застала її на хуторі Федора Гордійчука. Одного дня сказала господарям, що йде облава і що в ній беруть участь якісь високі чини...

Віра заховалася у клуні. Федір прикидав її снопами, але енкавеесники знайшли дівчину. Завели до однієї хати, де вона побачила генералів, які про щось розмовляли і не звертали на неї уваги, хоча вартовий і доповів:

— Вот бандеровку прівєлі, таваріщ генерал!

Один з них відмахнувся:

— Заведіте ету сволочь на точку, і пускай там пасідіт.

Солдат повів дівчину до сусідньої хати. Віра запитала:

— Звідки ти родом?

— З Харкова.

— О, ти також українець! То чого мене ведеш під автоматом, як якусь бандитку? Що я тобі поганого зробила? Скажи, що мене знайшли не сховану, а затримали.

Солдат промовчав, але коли зайшли на «точку» — в хату, де був пункт зв’язку, він сказав:

— Таваріщ майор, вот задєржанную прівьол!

Заклопотаний майор відмахнувся: нехай зачекає. На неї ніхто не звертав уваги. Бо якраз на зв’язку була Москва. Дівчина нишком вийшла в сіни, зайшла в комору. По драбині вилізла на горище й заховалася в полову. Чула приглушену розмову в кімнаті:

— Нада смативать удачкі.

— Слушай, — допитувався когось той солдат із Харкова, — а гдє ета дєвушка?

А вона сиділа на горищі, аж поки вони не пішли з хати.

Після тої халепи Віра Казван оселилася в селі Караєвичі. Згодом замешкала в передмісті Млинова в однієї жінки, під легендою переселенки з Польщі, — аж до літа сорок сьомого року. А потім подалася на Житомирщину, в Гуту та Марківку, де жили її родичі по матері.

Згодом Вірі довелося шукати прихистку на Хмельниччині. Без документів, під чужими прізвищем та ім’ям (Ганна) поневірялася по глухих селах і селищах. Працювала на торфорозробках, у наймах, в колгоспі. Освоїла бухгалтерську справу. Спокійніше стало, як вийшла заміж за сільського вчителя.

Лишень чотири роки була в заміжжі — чоловік помер. Залишилася вдовою з двома малими синочками на руках...

У селищі Понінка на Хмельниччині її знають як Ганну Прокопівну Корж. Удруге вийшла заміж за Дмитра Коржа, учасника Другої світової війни.

— Сам Бог послав мені Дмитра, а в його особі — надійний захист. То була щаслива зустріч, — сказала вона при нашій опівнічній розмові.

Як же звела доля цих двох: радянського воїна і, як таких іменували, бандерівку? І ось Ганна Прокопівна розповідає про це:

— Дмитро Корж, чоловік мій, був інвалідом війни першої групи. На фронт потрапив з перших днів. Був сапером. Наприкінці 1943 року поблизу Чорнобиля під час розміновування поля — готувався «коридор» для наступу радянських військ — підірвався на міні. Усе тіло йому понівечило, втратив зір, праву руку... Його батькам у Волноваху, що на Донеччині, з військової частини відправили тоді похоронку.

...Уперше я побачила його в потязі Сімферополь—Євпаторія. Це було в квітні 1965 року. Тоді працювала в колгоспі, як вдова, мати двох дітей отримала путівку в санаторій в Євпаторії. У таку далеку дорогу вирушила вперше, а тому дуже хвилювалася. Зайшла у вагон та й стала чомусь біля виходу в тамбур — саме там, де в куточку сидів якийсь чоловік із вузликом у руках. Випадково дізналася, що він їде в той само санаторій. Подумалося: яке щастя, це ж куди він — туди і я йтиму.

Приїхали. На перон я вийшла перша, попередньо роздивившись, у що одягнутий той чоловік, аби впізнати його в натовпі. Зупинилася, чекаю. Люди виходять, а мого попутника все немає. Стривожилася: де ж подівся? Знову заходжу у вагон і бачу: він повільно йде чомусь у протилежному від виходу напрямі, намацуючи палицею прохід між сидіннями.

Наздогнала. «Ви що, не бачите?» — питаю і чую у відповідь: «Я зовсім сліпий». «Чого ж самі в дорогу подалися?» — «Не було з ким...». Стиснулося в мене серце від жалю. Не роздумуючи, допомогла йому зійти, дістатися до санаторію.
А приїхав цей чоловік аж із Кабардино-Балкарії. Там були у нього дружина, чотирирічна донька, яку він дуже любив. Тільки ніколи її не бачив, бо народилася, коли вже в нього згас залишок зору. 

Потім ми роз’їхалися кожен до своєї сім’ї і без будь-якої надії чи бодай гадки про майбутню зустріч.

Минуло шість років. І ось одного березневого дня з’явився Дмитро у моїй оселі: заїхав по дорозі на Львів, куди добирався, щоб влаштуватися працювати на підприємстві для незрячих. Тепер уже розповів про свою біду: дружина привела в дім іншого чоловіка, а йому, незрячому, категорично сказала забиратися геть. Змушений був залишити і свій будинок, і любу донечку.

Вислухала це я зі своїми синами та й запропонувала чоловікові залишитися в нас. Він став членом нашої сім’ї. Разом із Дмитром проводжала я своїх синів до армії, разом благословляли їх, коли одружувалися. Він став для них люблячим батьком. Тридцять два роки прожили ми разом...

У 2003-му не стало Дмитра, помер. Царство йому небесне!

***

Отак дві стражденні людські долі поєдналися. Уродженець Донбасу, радянський солдат-ветеран Дмитро Корж та учасниця визвольних змагань ОУН-УПА Ганна (Віра) Казван у мирі, сімейній злагоді багато літ ішли поруч у радості й печалі. І найперше тому, що вони мали Бога в душі, Бога любові та миру, — так мені думається нині.

Ой роде мій красний...

Житомирська область.