Мал. 1. Мапа України (Паризька мирна конференція, 1919).
Тмутараканське князівство існувало вже тоді, коли ще не було ні Золотої Орди (1240—1502 рр.), ні улусу Золотої Орди — Москви (1272 р., третій перепис населення Золотої Орди), ні Росії (1721 р., Всеросійська імперія — рішення сенату Петра І)...
Російські офіціозні історики і російські нацистські політики, виправдовуючи окупацію 2014 року українського Криму, переконують, що він нібито «завжди був російським»...
Насправді удар у спину під час ослаблення Української держави і захоплення Криму в 2014 році — це третя російська окупація Кримського півострова. Перші дві відбулися:
1783 року — після російсько-турецької війни;
1921 року — коли рішенням комуністичного «Совнаркома РСФСР» Крим був виведений зі складу Таврійської губернії України і включений до складу Росії.
У 1921-му Українська держава (УНР) була окупована російськими загарбниками, які прикривалися пропагандистськими тезами «громадянської війни в Україні» (як і нині) і соціальними гаслами: «землю селянам» (закінчилося колективізацією/одержавленням) та «хліб — голодним» (закінчилося голодомором).
Після цієї російсько-української війни в України забрали Крим, Кубань, Білгород, Курськ, Вороніж, Таганріг. У 1954-му Крим було повернуто Україні на соціально-економічну реабілітацію — під пропагандистськими гаслами «дружби російського та українського народів» і в пам’ять Переяславської окупації України 1654 року.
Нагадаємо, що жодного документа, який би свідчив про «добровільне приєднання» в 1654 році України до Московського князівства, не існує. Принаймні ніхто ніколи його не бачив. Так само, як не бачили ми і документа про «добровільне приєднання» України до СРСР у 1922 році, що підтверджують, до речі, і російські історики.
Отже, Україна була 1921-го окупована російськими військами. Цього ж року Крим було відрізано від Таврійської губернії України і включено до складу Росії.
Розпочався геноцид проти українців та кримських татар (колективізація, голодомор). Паралельно до Криму почали масово переселяти росіян, яких і досі рашистська пропаганда називає «корінним народом Криму»...
Утім, повернемося до ІХ століття, коли Великий київський князь Святослав Хоробрий (прибічник традиційної української віри) пішов війною на Хозарський каганат (державні релігії — іудаїзм, християнство, іслам).
Історичні факти свідчать, що після розгрому у 965 році Хозарського каганату та штурму його столиці міста Ітиль київський князь Святослав Хоробрий пішов звільняти українські Крим і Кубань, які на той час контролювалися Хозарією (мал. 2).
Мал. 2. Мапа Хозарії (ІХ ст.) — перед розгромом Києво-руськими військами Святослава Хороброго.
Після цього Тмутараканське князівство, територія якого багато в чому повторювала кордони Боспорського царства України, майже півтора століття перебувало у складі Києво-руської держави...
Всесвітня історія завдяки старанням істориків Священної римської імперії германської нації має чимало білих плям. Однією з таких є історія Тмутараканського князівства, що існувало у Х—ХІІ століттях і було розташовано на території Східного Криму та Кубані.
Найбільшими містами цього українського князівства були відомі ще з античних часів Пантикапей/Керч і Тмутаракань. Керч (або Корчев) відома з античних хронік під іменем Пантикапеї, а згодом як Боспор. А Тмутаракань — як Гермонасса, а згодом — як Таматарха.
Як стверджувала в інтерв’ю творчій групі програми «ЦИВІЛІЗАЦІЯ INCOGNITA» Наталія Нєбожаєва (науковий співробітник Керченського історико-археологічного музею, 2012 р.), Тмутараканське князівство було найпівденнішим форпостом Київської Русі, а головний храм Тмутаракані в Корчеві (мал. 4) був свого часу підпорядкований по церковній лінії Києво-Печерській лаврі.
Мал. 4. Керченський храм Іоанна Предтечі був підпорядкований Києво-Печерській лаврі.
Тмутараканське князівство, як стверджують історичні джерела, мало дві столиці: Корчев (Пантикапей/Боспор/Керч) і Тмутаракань (Таматарха/Гермонасса). Назву Тмутаракань Таматарха отримала після встановлення в місті київської влади.
Після захоплення Германасси Тюркським, а потім Хозарським каганатом вона була перейменована на Таматарху. Існує версія, що ця назва походить від слова «тьма» — «тисяча» воїнів. Отже, тюркська словосполука «тумен тархан», на думку експертів, означала «місце перебування тисячі воїнів».
Проте, на нашу думку, назва Тмутаракані/Таматархи не пов’язана ні з хозарами, ні з тюрками. На початку І тисячоліття до н. е. у Причорномор’ї та Кубані домінували кімерійці, скіфи і таври.
Головним богом у скіфів і таврів був бог грози і війни Тарх, або Тархан. Його відображували у вигляді бика (тавра). А священним деревом був дуб. Між іншим, у Криму й досі є невеличкий півострів, який називається Тюп-Тархан, локалізований на березі затоки Сиваш...
Скіфи поділялися на західних скіфів — кельтів і східних скіфів — саків. І ті, й інші документально зафіксовані в Криму, де й донині є місто Саки. А в хроніках Боспорського царства згадується начальник охорони царя Митридата, якого звали Кельт. Кельтські прикраси і зразки зброї археологами знайдено і в Ольвії (Миколаївська область).
Отже, кельти були не такими вже й західними скіфами, як розповідає нам західноєвропейська наука. Принаймні в Античному Криму і саки, і кельти жили разом і не дуже тим переймалися.
Але особливу увагу варто звернути на кімерійців. У цьому зв’язку дуже цікавим є повідомлення історика VI століття Прокопія Кесарійського, який писав: «Народи, які тут живуть, у давнину називалися кіммрійці, тепер звуться утигурами (чи не уйгури? — В.Б.). Далі на північ від утигурів займають землі незліченні племена антів».
Так звана «історична традиція» стверджує, що в ІІ—І тисячоліттях до н. е. на півдні України домінували кімерійці (кімери/сівери), яких ототожнюють з племенами зрубної археологічної культури, що ховали своїх померлих в могилах у дерев’яних зрубах.
Загалом про кімерійців (мал. 3) згадують численні скіфські, урартські, ассирійські та іудейські джерела. Ось що про них пише засновник європейської літератури, великий скіфський поет Гомер (VIII ст. до н. е.) у своїй славнозвісній «Одіссеї»:
«Врешті дістались ми
течій глибоких ріки Океану,
Там розташоване місто
й країна людей кімерійських
Хмарою й млою повиті.
Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце
в блакиті ясній світлодайне...
Ніч лиховісна там
вічно нещасних людей окриває».
Мал. 3. Зображення кімерійців на етруській вазі.
Що ж стосується самого поета Гомера, то є ще одна версія, яка потребує свого вивчення. Уся справа в тому, що прабатьком кімерійців так звана «історична традиція» вважає післяпотопного патріарха Тогарма, який був сином Гомера і правнуком біблійного Ноя.
Легенди булгар, які проживали між Доном і Волгою, зокрема й на Кубані, розповідають, що їх народ походить від Кімара (тобто від кімерійців).
А легенди валлійців, які живуть на британських островах, теж вважають Тогарму, сина Гомера і правнука Ноя, своїм прабатьком. Валлійці називають себе кімрами, так само як і українські кімери/сумери/кімерійці...
Отже, не дивно, що легендарні кімерійці, яких ототожнюють з чернігівськими сіверами і месопотамськими сумерами, ввійшли не тільки в історію, а й у літературу...
Археологи стверджують, що кімерійці домінували на початку І тисячоліття до н. е. не тільки в українському Криму. Вони здійснили чимало успішних військових походів у Закавказзя і в Малу Азію.
Зокрема, у 722 році до н. е. цар держави Урарту Руса I зазнав тяжкої поразки від кімерійців. У 705 році в битві з кімерійцями загинув ассирійський цар Саргон II. У 675 році внаслідок кімерійської навали було знищено Фригійське царство (Мала Азія), де їх держава «Гаміра» проіснувала до кінця VII століття до н. е.
Історики стверджують, що кімерійців (ІІ—І тис. до н. е.) в українському Причорномор’ї змінили скіфи і таври, а в Приазов’ї — сінди і меоти. Зокрема, «батько історії» Геродот (V ст. до н. е.) писав: «Ще й тепер є у Скіфії Кімерійські стіни, є Кімерійські переправи, є область, що зветься Кімерією, є й так званий Кімерійський Боспор».
Найдавніша згадка про кімерів/кімерійців міститься у славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша — у праці «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.). Кімерійці взяли участь у багатьох війнах у Малій Азії: знищили Фригійське царство (VIII ст. до н. е.), взяли Сарди — столицю Лідійського царства (654 р. до н. е.), деякі еллінські міста, на-приклад, Ефес. Вони успішно воювали проти закавказької держави Урарту та проти Ассирії.
Американський дослідник Семюель Крамер у своїй книжці «Історія починається в Шумері» (за єврейською традицією він вимовляє назву країни не «Сумер», а «Шумер») пише, що сумери володіли писемністю ще до приходу в Месопотамію (1965).
Сумери казали, що прийшли в Месопотамію «з півночі» і називали себе чорноголовими. З презирством ставилися до кочових народів, які «не знають будинків (бо — не будини, про яких пише Геродот — В.Б.) і не вирощують пшеницю».
На сумерських храмах (IV—III тис. до н. е.) ми бачимо чернігівські меандри і свастики, які вперше з’явилися в надрах Мізинської цивілізації, що датується ХХІІ—ХІІ тисячоліттями до н. е.
На основі попередньо викладеної інформації ми можемо зробити й висновки:
1. Українська Сіверська земля по відношенню до Близькосхідного Сумеру — це північ.
2. Сіверів з Чернігівщини та Сумщини здавна називали чорноголовими.
3. У назві міста Чернігів явно прочитується назва «чорна голова».
4. Кімерійці, так само, як і сівери/сумери, носили чорні конусовидні шапки.
5. Сумери вклонялися Богу Сонця, символом якого є чернігівська свастика.
6. В останню путь сумери проводжали своїх царів на санях, так само, як і чернігівських князів.
Усі ці факти свідчать, що чорноголові будини із Сіверської землі, про яких писав Геродот, і є ті самі сівери/сумери, які згодом утворили величну цивілізацію в Месопотамії...
Правобережні торки, до яких додалися рештки інших кочових родів і народів, з часом зуміли консолідуватися й утворили в ХІ столітті н. е. в басейні річки Рось на Київщині потужне об’єднання з центром у місті Торчеськ, відоме за літописами під назвою «Чорні клобуки».
Чернігівські князі ще з часів Мстислава Володимировича перші зрозуміли переваги поєднання мобільної легкої кінноти своїх кочових союзників з невеликими, але потужними загонами власних важкоозброєних дружинників та пішим народним ополченням.
Саме завдяки такому, на перший погляд, несподіваному симбіозу 1024 року Мстислав у вирішальній битві під Лиственом неподалік Чернігова переміг найняте «за морем» його братом Ярославом військо з найкращих вояків тої доби — варягів-вікінгів.
Отже, багато чого сходиться: «чорноголовість, північність, писемність, хліборобство, імена богів, титули царів, традиції поховання померлих» і т. ін.
Та й філологи впевнені, що слова сівери-сумери-шумери мають одне коріння.
До речі, якщо саму назву народу сумерів читати через латиницю (cymeri), вельми правдоподібною видається версія, що кімери/кімерійці насправді є сумерами. Просто свого часу германо- і романомовні дослідники прочитали ім’я цих предків сучасних українців на свій манер...
Мандруючи по карті України на північний схід, ми побачимо там обласне місто Суми. А якщо подивитися на карту Житомирщини — знайдемо там село Сумці. Мешканців Чернігівщини та Сумщини, як ми вже знаємо, здавна називали сіверами.
Але не тільки їх. Якщо пере-їхати в Донецьку область України, то можна переконатися, що там і досі стоїть місто Сіверськ. У Луганській області є місто Сіверодонецьк, яке недолугі окупанти-росіяни перейменували на Сєвєродонецьк.
А по території Харківської області України та етнічно української Білгородської області, тимчасово окупованої Росією, протікає річка Сіверський Донець. На Київщині теж є річка з відповідною назвою — Сіверка.
Як стверджують філологи, слова сівери і сумери є синонімами. А відтак правдоподібною є також і версія, що сумери йшли на Близький Схід не лише з Дніпропетровщини, а й із Чернігівщини, Сумщини, Донеччини, Луганщини і Харківщини. А це, як бачимо, становить не менш як третину території сучасної Української держави.
А мальовниче, і, як бачимо, древнє місто Суми несе в своїй назві ту само закодовану нашими предками інформацію, що й стародавній Сумер/Шумер.
Чернігівське князівство, яке постійно змагалося за першість із Київським князівством, за свідченням історичних джерел, мало васальне Тьмутараканське князівство.
Історична традиція стверджує, що місто Тмутаракань розташовувалося на Таманському півострові, який колись належав давньоукраїнському Боспорському царству із столицею в Пантикапеї/Керчі.
У цьому контексті звернімо увагу на такий історичний факт.
Готуючись до боротьби за свою частку батьківської спадщини, князь Мстислав 1023 року прийшов на Русь із далекої Тмутаракані, де княжив за волею батька, «з Козари і з Касоги». Після перемоги значна частина війська, вірогідно, осіла на землях Чернігівського Подесення.
Саме на Чернігівщину емігрували після поразки 1117 року від половців рештки захисників Білої Вежі Старої (Саркела) на Дону, серед яких переважали представники кочових народів. Тут вони заснували Нову Білу Вежу...
Якщо уважно подивитися на карту Тмутараканського князівства (мал. 5), яке входило до складу Київсько-руської держави, не можна не побачити, що його кордони переважно (окрім південно-західного Криму) повторюють кордони скіфо-еллінського Боспорського царства.
Мал. 5. Мапа Тмутараканського князівства (IX—X ст.), яке фактично було відтворено Києво-руською державою в межах кордонів колишнього Боспорського царства/Боспору кімерійського/сіверського/сумерського (V ст. до н. е. — VI ст. н. е.).
А міста Тмутаракань і Керч, які контролювали шлях з Азовського до Чорного моря через Кімерійську затоку, мають вигляд як один оборонний комплекс, дуже схожий на Константинополь — столицю Ромейської імперії, яку історики першого германського рейху маніпулятивно перетворили на «Візантію».
Економіка Києво-руської держави, яка з об’єктивних причин дистанційно контролювала Тмутараканське князівство, ґрунтувалася на трьох китах: торгівлі рабами, зерном і хутром, які вивозилися через кримські порти (в тому числі через Керч).
Але після того, як половці у XII столітті перерізали шлях «із варяг у греки», економіка Русі була підірвана. Було відрізано від київської метрополії і Тмутараканське князівство, яке востаннє згадується у «Слові о полку Ігоревім» (кінець XII ст.).
Нагадаємо, що князь Ігор Святославич був удільним Новгород-Сіверським князем (Чернігівська область), якому за тодішніми династійними порядками належало «кураторство» над кримсько-кубанським Тмутараканським князівством.
А чернігівські князі були в такий спосіб підпорядковані Великому київському князю як монарху Києво-руської держави. А нас у цьому разі цікавить той факт, що Тмутараканське князівство в ті часи по державній лінії входило до складу Києво-руської держави, а по церковній лінії було підпорядковано Києво-Печерській лаврі (на той час у Києві вже панувало християнство).
І ці переконливі факти не залишають аргументів рашистській пропаганді про «ізвєчно россійскіє Крим і Кубань». І Крим, і Кубань (Краснодарський і Ставропільський краї, включаючи Сочі) були українськими!
Валерій БЕБИК,доктор політичних наук, професор, лауреат премії імені Івана Франкав галузі інформаційної діяльності.
