Цей сюжет безсумнівно, заслуговує на прочитання напередодні 80-ліття вторгнення фашистської Німеччини в Радянський Союз.

* * *
Передвоєнна політика Сталіна і його сподвижників вносила сум’яття у свідомість і суспільні настрої не тільки в СРСР, а й у всій Європі. Вже хоча б фактом їх уявлень, що війни з Німеччиною вдасться уникнути. У найгіршому разі їй передуватимуть якісь вимоги й ультиматуми, розрив дипломатичних відносин і офіційна відмова від пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. тощо. Схоже, що сценарію того, що трапилося на світанку 22 червня, радянське керівництво не передбачило. На думку історика В. Земськова, найбільш правильну оцінку такої поведінки дала посол СРСР у Швеції О. Коллонтай: Сталін, «звичайно, сподівався й вірив, що війна не почнеться, поки не відбудуться переговори, під час яких може бути знайдено рішення, що дасть змогу уникнути війни».

Утім, на цю тему досі немає єдиної думки серед наукового співтовариства — пострадянського й за рубежем. Мало того, вона переконливо відбиває той факт, що історія стає зброєю щоденної політики, політичним інструментом. Історичні бої, які раніше важко було передбачити, розгортаються навколо Другої світової війни, причин і обставин, які призвели до її розв’язання. Найбільш запеклого характеру вони набули між Росією й Польщею на тлі нейтральної позиції Німеччини.

Як зазначає Х. Кристіане, розбіжності переважно охоплюють теми. Перша: пакт Молотова — Ріббентропа й питання, чи несе Радянський Союз, враховуючи цей договір і секретний додатковий протокол до нього, частину відповідальності за розв’язання Другої світової війни. Друга: термін, на якому федеральний президент ФРН Ріхард фон Вайцзеккер 8 травня 1985 р. побудував свою промову — «визволення». Навіть якщо в Німеччині неоднозначно ставляться до трактування поразки вермахту навесні 1945 р. як визволення, то в поляків, прибалтів і багатьох інших у Східній і Центральній Європі позиція кардинально інша — 9 травня принесло остаточне визволення від німецької окупації, але водночас стало початком нової несвободи.

Таке різночитання в підходах і оцінках стає менш помітним при постановці запитання: «Чи можна порівнювати комунізм із нацизмом?». Очевидно, що ленінська стратегія й тактика захоплення влади й наступне встановлення Сталіним тоталітарного режиму були скопійовані Муссоліні в 1922—1934 роках. Не будемо забувати, що до 1914 р. він був одним із найрадикальніше налаштованих лідерів італійського соціалізму, а пізніше став моделлю для Гітлера. Щодо порівняння, то воно, на думку історика С. Куртуа, лежить на рівні трьох монополій: могутня єдина партія, харизматичний лідер, ідеологія нової людини (чи то «класова», чи то «расова» ідея) і контроль над суспільством. «Однак, — зазначає вчений, — Муссоліні й Гітлер не знищили капіталістів, вони, навпаки, на них сперлися. При цьому всі вони використовували масовий терор як метод керування. Крім того, масштаби нацистських злочинів з легкістю можна порівняти з комуністичними і за кількістю, і за методами страти із залученням професійних катів (НКВС, СС)».

На звинувачення СРСР президент РФ В. Путін власноруч відповів статтею «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім». У ній він виділив і найбільш дискусійний момент: «Сталін і його оточення заслуговують багатьох справедливих звинувачень. Ми пам’ятаємо і про злочини режиму проти власного народу, і про жахи масових репресій. Повторю, радянським керівникам можна дорікати багато чим, але не відсутністю розуміння характеру зовнішніх загроз. Вони бачили, що Радянський Союз намагаються залишити наодинці з Німеччиною і її союзниками, і діяли, усвідомлюючи цю реальну небезпеку, щоб виграти дорогоцінний час для зміцнення оборони країни.

Щодо укладеного тоді договору про ненапад нині багато розмов і претензій саме на адресу сучасної Росії. Так, Росія — правонаступниця СРСР, і радянський період з усіма його тріумфами й трагедіями — невід’ємна частина нашої тисячолітньої історії. Але нагадаю також, що Радянський Союз дав правову й моральну оцінку так званому пакту Молотова — Ріббентропа».
Радянський Союз ніколи не визнавав, що він захопив і анексував польські території, а позиціонував цю операцію як дії в інтересах надання братньої допомоги трудящим Західної України та Західної Білорусії у визволенні їх від соціального й національного рабства (тільки в 1989 р. II З’їзд народних депутатів СРСР формально засудив факт підписання додаткового протоколу до пакту Молотова — Ріббентропа й інших секретних домовленостей з Німеччиною. Секретні протоколи були визнані «юридично неспроможними й недійсними з моменту їх підписання»). Особливо з урахуванням того прямого засудження європейським співтовариством пакту Молотова — Ріббентропа, а також двох тоталітарних режимів, які, як випливає із раніше зазначених документів, знищили в ХХ столітті більшу частину Європи. Такого роду трактування, як вважає, наприклад, Е. Епплбом, «дратують Путіна, який щорічно з розмахом святкує перемогу в Другій світовій війні... Він не тільки хоче зробити Росію знову великою: він прагне зробити її такою «великою», якою вона була в той момент, коли Червона армія ввійшла в Берлін».

За великим рахунком, і на це вказує Є. Кустова — директор Департаменту слов’янських досліджень Страсбурзького університету, «російське керівництво прагне насамперед збереження сформованого після Другої світової війни світоустрою, який серйозно похитнувся з розпадом СРСР. Цей порядок забезпечував СРСР легітимність — як визволителя — і статус великої держави. Нині, коли імідж Росії за кордоном було відчутно підірвано, вона не може допустити утвердження в західному світі уявлення про СРСР як про агресора нарівні з Гітлером в 1939 році й про окупанта Східної Європи з 1944 року». Це по-перше. По-друге, «історія Великої Вітчизняної війни, як її називали в СРСР і нині у Росії, посідає центральне місце в російській національній ідентичності. Ця історія служить для мобілізації населення, легітимізації й зміцнення образу Росії, яка пожертвувала собою заради всієї Європи: до того ж ця жертва не визнається іншими країнами». Отже, «Росія задіює історію й ретельно відбирає те, що може бути почуте західними країнами, зокрема все, що стосується Холокосту, щоб зміцнити свій статус великої держави, яка вже врятувала світ у минулому й залишається сьогодні ключовим гравцем у міжнародній політиці».

Радянсько-німецький договір справді зруйнував останні бар’єри на шляху до війни, але в комбінації зі зрадою Чехословаччини в Мюнхені у вересні 1938 р., коли прем’єр-міністр Великої Британії Н. Чемберлен і прем’єр-міністр Франції Е. Даладьє поступилися претензіям Гітлера на Судетську область, що дало тому змогу завершити в березні 1939 р. процес окупації усієї цієї країни.

Не можна не сказати й про те, що тогочасна політика переважно будувалася на витончених комбінаціях, досягаючи  власних інтересів за рахунок інших. Інакше справа може дійти ледве чи не до виправдання Парижа й Лондона, які без кінця домовлялися з нацистською Німеччиною протягом 1933—1939 рр. і, зокрема, підписання Мюнхенської угоди. Крім усього іншого, потрібно розуміти й враховувати дух часу. Як зазначив один проникливий експерт, «Кремль проводив дипломатію, яка не була ні моральною, ні ідеологічною. Політика Москви, як і політика демократій, не була ані чистою, ані шляхетною, ані безумно підступною».

Гітлер назвав союз із СРСР «найсумнішим тріумфом над його почуттями». Тоді як його перекладач, що досить добре знав звички фюрера, усвідомлював, що «коли з тилу його захистить Сталін, він стане ще більш необережним і безвідповідальним у своїй зовнішній політиці». Підтвердженням таких передчуттів стали слова Гітлера в розмові з міністром закордонних справ Японії Мацуокі: «Коли повернетеся в Японію, не варто повідомляти вашому імператорові, що не виникне питання про конфлікт між Німеччиною й Радянським Союзом». За словами Гітлера, візит міністра закордонних справ Молотова в Берлін у листопаді 1940 р. показав, що «Росія хоче прибрати до рук Європу». За цим пішло показове зізнання про укладений за півтора року до цього німецько-радянський пакт про ненапад: «Чесним цей пакт ніколи не був — занадто глибока прірва в наших світоглядах».

Сталін, виступаючи зі зверненням до народу незабаром після нападу Німеччини, відгукнувся про сам пакт позитивно. Він заявив, що його підписання не було помилкою й що Радянський уряд не міг відхилити пропозицію Гітлера. Крім того, стверджував, що тим самим Радянський Союз забезпечив собі півтора року миру й «можливість» увесь цей час переозброюватися. Це логічне обґрунтування, яке Сталін висунув в 1941 р. майже як запізнілий роздум, дуже скоро зробилося головним радянським трактуванням.

У такому ключі вибудовували й вибудовують аргументацію чимало радянських і російських дослідників: Радянський Союз повернув собі більшу частину територій, відторгнених в 1918—1921 рр. На них німці та їхні союзники в 1941 р. втратили більше солдатів і техніки, ніж у Польщі, Бельгії і Франції, разом узятими, в 1939—1940 роках. Істотно збільшився людський потенціал СРСР. Так, на 17 січня 1939 р. населення країни становило 170,5 млн осіб. Його природний приріст у межах 1939 р. у період із січня по грудень 1939 р. становив 2,9 млн осіб, тобто 1,8%. А на приєднаних територіях проживало понад 25 млн осіб. Договір дав можливість Червоній армії не тільки створити інфраструктуру на нових позиціях у західних військових округах, а й провести переозброєння новою технікою.

Російський історик і громадський діяч В. Енгель закликає розглядати ситуацію з пактом у загальному контексті, у тому числі низки договорів з Німеччиною внаслідок краху Версальської системи. І розуміння абсолютно всіма міжнародними лідерами, що війна невідворотна й необхідно щось робити, щоб запобігти їй. «У результаті, — вважає він, — злочинцями виявилися всі». Сталін же «був змушений вбудуватися в цю систему, при якій зруйнувалося все те, що вибудовувалося, і прийняти ті правила гри, які були. ... Як інші держави укладали договори, так і Радянський Союз уклав точно такий само».

При всій стислості й недовговічності нацистсько-радянського пакту — він тривав тільки двадцять два місяці й містив лише сім коротких статей, що нараховують менш як 280 слів, — договір цей мав величезне значення. І його «ніяк не можна віднести до другорядних або дивовижних подій, і знати про нього важливо не тільки для того, щоб краще зрозуміти Другу світову війну, а й щоб повніше уявити собі загальну картину європейської історії ХХ століття».

Включно також з міркуваннями істориків і письменників щодо того, який вигляд мав би світ після перемоги Німеччини — і як би вона її досягла. У їхньому середовищі прийнято вважати, що лише подвійна помилка Гітлера — вторгнення в Радянський Союз, а потім оголошення війни Америці — привела його до краху. А також найвища ціна, яку заплатив за перемогу радянський народ. Якби не його відвага, рішучість і жертви всупереч усім обставинам, Гітлер, як вважає багато хто з них, цілком міг би перемогти.

Слід погодитися із твердженням Е. Епплбом, що «сталінізм і особисто самого Сталіна врятував історичний випадок — Друга світова війна. Незважаючи на хаос і помилки, незважаючи на загибель мільйонів і спустошення країни, перемога зміцнила легітимність системи і її лідера, підтвердивши їхню спроможність до влади». Боротьба з фашизмом стала й найбільшою перевіркою на міцність і, можливо, взагалі найбільшим випробуванням, які витримав радянський народ. Тоді як розрахунки Гітлера ґрунтувалися на тому, що від нищівного удару вермахту СРСР просто розвалиться, а з розгромом радянських військ відбудеться й політичний крах більшовицького режиму, у тому числі через неприйняття його значною частиною населення країни.

Як воно сприйняло війну, як війна вплинула на життя радянських людей і суспільства в цілому? Як війна позначилася на світогляді мільйонів, особливо селян, які підпадали під масову мобілізацію у Червону армію? Наскільки вони готові були захищати радянську державу, яка асоціювалася з Леніним-Сталіним і результатами їхньої політики? Як позначилося на світосприйманні та настроях радянських людей побачене ними за межами своєї країни, хоч і в екстремальних умовах війни?

Такого роду запитання вимагають свого осмислення і у роботах із Другої світової війни, і в цілому з історії ХХ сторіччя. Наявна література, насамперед мемуарна, багато в чому має у собі відбиток раніше встановленої офіційної доктрини, а також «забороненої пам’яті» для учасників і очевидців війни. Їм важко було «встояти перед спокусою запозичити офіційні розповіді й подати як свої власні ...а коли вже підеш таким шляхом, зійти з нього важко». До речі, через це складно сприймати як достовірні свідчення не тільки мемуари, опубліковані в радянський час, а також і листи. Вони, по суті, проходили «подвійну цензуру» — внутрішню й зовнішню. От чому найбільш автентичними й цінними джерелами особистого походження з історії війни є щоденники. Але їх, через відомі причини, дійшло до дослідників не так уже багато.

К. Меррідейл дійшла висновку що, «для багатьох офіційна пам’ять «Івана» — це справді їхня історія. Під час війни найбільше жертв було серед чоловіків, які народилися в 1921 році. Ці люди з’явилися на світ й росли вже тоді, коли радянська влада усталилася, їхній спосіб мислення виключав інтерес до зворотного боку сталінізму. Вони сформувалися під впливом радянської мрії, вірили в неї, у багатьох випадках вона надавала їм сил.

Трохи критичніше чи навіть цинічніше були налаштовані освічені люди, уродженці міст. Особливий випадок — Ленінград, який був європеїзованим містом, дореволюційною науковою і літературною столицею. Люди, які там виховувалися, мали доступ до іншої мови в буквальному значенні цього слова. Те саме можна сказати про представників релігійних або етнічних меншостей, хоча це не означає, що вони розділяють «нашу» точку зору на війну. Передусім вони критикували великоросійські концепції. Відхід від патріотичної норми можна виявити, крім того, у свідченнях інтелігенції, в’язнів ГУЛАГу».

Жодним чином не применшуючи героїзм і самопожертву народів СРСР, виявлені в боротьбі з ворогом, не можна водночас залишати без уваги або просто таврувати людей, для яких війна стала можливістю відкритися у своєму ставленні до сталінської політики та радянської держави. Хаос, що панував у її початковий період, посилював поразницькі настрої в Червоній армії, особливо влітку-восени 1941 року. Очікування швидкого краху радянського режиму було поширено в той період не тільки в армії, а й у значної частини населення. Особливо ефективно в агітаційному плані «працювало» питання: «Хіба ви хочете повернення колгоспів?»

Очікування і навіть упевненість у тому, що радянська влада довго не вистоїть, багатьом надавали сміливості: люди вже не ховаючись критикували радянський режим і палили комуністичну літературу. Хоча атаку на Москву вдалося відбити, панічні настрої виявлялися чи не при кожному успіху німців на фронті. Звідси — масове ухилення від призову в Червону армію, дезертирства, здача в полон і перехід на службу до ворога, співробітництво з ним на окупованих територіях.

У тій само Західній Україні населення, яке в 1939 р. зустрічало Червону армію квітами, переконавшись на власному досвіді в суті радянської влади, в 1941 р. урочисто вітало вже німецькі війська. Схожа картина мала місце на багатьох територіях, що потрапили під окупацію. Окупаційні війська здобували прихильність багатьох місцевих жителів зокрема тим, що відкрили церкви і дозволили богослужіння.

Історик Я. Грицак звертає увагу на те, що український вимір у Другій світовій війні був набагато важливішим, аніж ми собі уявляємо. Такий висновок, на його думку, зокрема, випливає із книжок Т. Снайдера «Криваві землі» і «Чорна земля», у яких показана центральність територій між Берліном і Москвою для вирішення долі Європи. Серцем цих кривавих земель була Україна. Він також нагадує про оцінки науковців щодо причин, через які Україна опинилася в епіцентрі двох війн. Перша пов’язана з їх характером — тотальним, що своєю чергою потребувало використання озброєнь винищувального характеру. А вони вимагали максимальної мобілізації природних і людських ресурсів. Україна мала все це. Друга причина лежала в геополітичній площині: той, хто володів Києвом, отримував можливість контролювати Москву.

Ось чому досить показовими були консультації Гітлера з румунським маршалом Антонеску: «Я не знаю, чи потрібно мені залишити Крим чи варто захищатися тут?» — запитував він. «Перш ніж я відповім на ваше запитання, — заявив Антонеску, — ви повинні сказати мені, чи остаточно ви залишили Україну». — «Хоч би що сталося, я знову захоплю Україну наступного року, — відповів Гітлер, маючи на увазі 1945-й, — тому що її сировинні ресурси необхідні нам для ведення війни». — «Тоді Крим потрібно втримати», — таким був вирок Антонеску.

Перша світова війна не вирішила українське питання. Навпаки, українці опинилися в складі одночасно чотирьох держав — СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії, а напередодні війни до них додалася ще й Угорщина. Сталін забезпечив об’єднання і визнання українців як нації, точніше — забезпечив видимість такого визнання. У всякому разі, зазначає Грицак, «закрив українське питання», перетворив його на внутрішнє питання СРСР.

За німецькими даними, тільки за перші шість місяців війни в полоні опинилося понад 3,8 млн радянських військовослужбовців. За перший місяць війська НКВС затримали за «невпорядкований» відступ 203 867 червоноармійців і повернули їх у фронтові частини. Загалом у другій половині 1941 р. було затримано 638 112 осіб, яких підозрювали у дезертирстві.

Якщо за перші місяці війни на одного полоненого німця припадало 415 полонених червоноармійців, то з 1942 р. це співвідношення наблизилося до одиниці (з 6,3 млн полонених радянських солдатів 2,5 млн здалися в період з 1942-го по травень 1945 р.; за цей період віддали перевагу полону 2,2 млн німецьких солдатів). 25 липня 1941 р. німецьке командування видало наказ про масове звільнення полонених деяких національностей. Згідно з ним, до 13 листопада було відпущено додому майже 320 тис. осіб — переважно українців, білорусів і прибалтів. Потім ця практика припинилася, так вирішив Гітлер.

Офіційно закріпилася цифра в 5,7 млн червоноармійців у полоні вермахту. З них 3,3 млн не пережили війну (для порівняння: під час Першої світової війни загинуло 2,9% військовополонених солдатів і офіцерів російської армії). Значна їх частина загинула в першу ж військову зиму 1941—1942 років. Однак прокурор ФРН Альфред Штрайм під час своїх досліджень у 1982 р. прийшов до цифри 5,34 млн, з яких загинули 2,54 млн. Індивідуально зареєстровані були тільки 2,8 млн полонених радянських солдатів, як вважають деякі дослідники.

На думку інших істориків, йдеться про 9,6 млн. При таких розбіжностях не можна говорити про надійну базу даних. Те саме, але в ще більшому обсязі стосується й жертв серед радянського цивільного населення. Їхня кількість у будь-якому разі величезна, але питання в тому, скільки саме: сім мільйонів або понад двадцять? Причиною цієї значної різниці стали різні методи підрахунків і неоднакові проміжки часу. Так, наприклад, якщо просто порівнювати статистику в 1930-х й 1950-х роках, до втрат Другої світової війни можна зарахувати й жертв сталінізму.
Тільки за червень—грудень 1941 р. загинуло вісім мільйонів радянських людей, з них три мільйони як військовополонені на окупованій німцями радянській території. Втрати німецької армії оцінюються в 831 тис. осіб. З 1941-го по 1945 р. 20 869 осіб у середньому на добу вибувало із лав Червоної армії. З них майже 8 тис. безповоротно. Довідково: за хвилину помирало 1,75 німецьких солдатів, за годину — 105, за день — майже 2,5 тисячі. Але солдати вермахту і ваффен СС були лише однією десятою від загальної кількості загиблих у цій війні. Тож загальні цифри жертв ще жахливіші: 19 смертей за хвилину.

Безповоротні втрати облікового складу Червоної армії становили 8 668,4 тис. осіб, з них 66,4% — росіяни і 16% — українці. Загалом під час війни було мобілізовано 
29 574 900 осіб. Жертвами серед цивільного населення в період окупації стали 13 684 692 особи. На роботи в Німеччину було вивезено 5 269 513 осіб, зокрема з України — 
2 402 234. Існує багато інших підрахунків, що мають великі розбіжності, проте вони не міняють суті, а тільки посилюють цю скорботну статистику. Наприклад, історик і публіцист Б. Соколов наводить свої жахливі підрахунки співвідношення втрат СРСР і Німеччини в Другій світовій війні: «Загальна кількість загиблих і померлих у СРСР — 43 448 000, Німеччині — 5 950 000, співвідношення — 7,3:1; зокрема цивільних осіб у СРСР — 16 900 000, Німеччині — 2 000 000, співвідношення — 8,5:1; зокрема в збройних силах СРСР — 26 548 000, Німеччини — 3 950 000, співвідношення — 6,7:1.

Радянський Союз був єдиною державою у світі, що оголосила полон своїх солдатів тяжким злочином. Для нього існували лише поняття дезертирів, зрадників батьківщини і ворогів народу, а військовополонених — було відсутнє. Оскільки «робітничо-селянська влада не могла допустити, щоб революційні солдати Робітничо-селянської Червоної армії шукали порятунку в полоні у класового ворога, то радянський уряд уже в 1917 р. більше не вважав себе зв’язаним Гаазькими конвенціями про закони та звичаї війни, і в 1929 р. відмовився й від ратифікації Женевської конвенції про захист військовополонених». Ось іронічно-гіркі роздуми на цю тему одного з персонажів роману Ю. Полякова, який побував у полоні: «...Потрапив у полон — зрадник, зник безвісти — зрадник. Прикро, звичайно, та інакше не перемогти. А тепер сам подумай, як можна одразу після Рейхстагу зрівняти тих, хто повернувся переможцем, з нами, хто в німця побував? Не можна одразу. Люди б не зрозуміли. Каліки образилися б. Треба було вичекати. У Сталіна на такі речі всесвітньо-історичний нюх був. Він меншість карав, а більшість радував. Тим і брав».

Для запобігання втечі червоноармійців і здачі в полон противнику використовувалися два взаємодоповнюючі методи — пропаганда і терор як засіб примусу до патріотизму. У першому випадку натиск робився власне на радянський патріотизм, згідно з яким «смерть або перемога» були законом для кожного бійця Червоної армії: справжні сини радянського народу нібито вважали природним вбити себе перед узяттям у полон класовим ворогом, зберегти останню кулю для себе самого, якщо буде потрібно — спалити себе живцем, до того ж заспівавши більшовицьку партійну пісню». Другий аргумент полягав у залякуванні катуванням і жахливою мученицькою смертю, які неминуче очікують у полоні. А також у погрозах, що той, хто здається в полон, тим самим зраджує батьківщині, і на таких очікує страшна доля — «ненависть, презирство та прокляття родини, друзів і всього народу, а також ганебна смерть».

Така атмосфера, включно із страхом перед покаранням родин і репресій стосовно близьких, а також стерті з лиця землі міста і села, численні трупи мирних жителів спричиняли жорсткість опору і притлумлювали бажання здаватися в полон. Німець виявився гіршим за сталінського чекіста. Тим більше що навіть радянські військовослужбовці, які втекли з полону з ризиком для життя, підозрювалися в державній зраді, проходили через військові трибунали, що нерідко було тотожним розстрілу або десяти рокам таборів. І це на додачу до того, що, наприклад, в 1942 р., коли особливо потрібні були люди на фронті, а кількість політв’язнів у таборах ГУЛАГу доходила до 1,5 млн — значне зростання порівняно з одним мільйоном у 1937 році. Третина з них, тобто 500 тис., становила можливі шпигуни.

Жорстокість Сталіна до свого народу перегукується з діями в агонії Гітлера. Зокрема, виступаючи востаннє по радіо 30 січня 1945 р., він зажадав від кожного німця виконати свій борг сповна, іти на будь-яку жертву, «яку від нього вимагатимуть, яку від нього доведеться вимагати». Рейхсміністр юстиції «за наказом фюрера» віддав розпорядження про створення військово-польових судів, які повинні були розбиратися «з усіма злочинами, що підривають німецьку бойову міць і рішучість до боротьби». Вони не скупилися на смертні вироки. З березня в Берліні можна було бачити десятки повішених на деревах і ліхтарних стовпах. Із солдатами, які відбилися від частин, поводилися як зі злочинцями. Знищувалися концтабори, ув’язнених гнали вглиб країни, десятки тисяч із них загинули від виснаження і голоду, їх забивали на смерть або розстрілювали. Приводилися в дію смертні вироки борцям опору.

Але навіть з урахуванням усього цього у країнах, які стали жертвами гітлерівської агресії, не було такого морального розкладання, масового дезертирства та співробітництва з окупантами, як у СРСР. Чисельність особового складу військових формувань «добровільних помічників» (так званих гіві), поліцейських і військових частин з радянських військовослужбовців і цивільних осіб до середини 1944 р. перевищила 800 тис. Тільки в СС служило більш як 150 тис. колишніх радянських громадян. Існують й інші дані, згідно з якими кількість радянських колабораціоністів у збройних силах Німеччини коливалася в межах 1—1,24 млн осіб, зокрема 250 тис. українців. За підрахунками історика К. Александрова, кожен 17-й військовослужбовець вермахту належав до колишніх радянських громадян. Сюди слід додати й те, що в «хрестовому поході» проти СРСР брали участь від півтора до двох з половиною мільйона добровольців з інших країн, які воювали в частинах вермахту і ваффен СС.

Антирадянську поведінку демонструвала чимала частина й цивільного населення, передусім сільського — в Україні та Білорусії, а також інших доданих до СРСР перед війною територій. З урахуванням цієї обставини у функції партизанського руху також було здійснення контролю над населенням на окупованих територіях з відповідними каральними повноваженнями.

Новозеландський історик Девід Стехел — автор найбільш авторитетних досліджень, присвячених приблизно першим шести місяцям російської кампанії вермахту (серед його книжок: «Операція «Барбаросса» і поразка Німеччини на сході», «Київ, 1941 рік», «Операція «Тайфун», «Битва за Москву» і «Відступ від Москви»), ґрунтуючись на широкому наборі офіційних документів, спогадів, щоденників та інших джерел, зокрема, розповідає про німецьких солдатів, які користувалися гостинністю російських селян. Хоча будинки їхні вони потім знищували в рамках політики «спаленої землі» з метою позбавити Червону армію можливого прихистку, внаслідок чого мирне населення виявлялося незахищеним на безжалісному зимовому холоді.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

Продовження читайте у наступних номерах.