Перебуваючи у складі кількох країн та не маючи власної державності, населення і заходу, і сходу України у своїй господарській діяльності було безпосередньо пов’язане з економічним життям сусідніх (і не лише) країн Європи.

На відміну від колишнього СРСР або нинішньої Російської Федерації, Російська імперія, від Петра І до Миколи ІІ, не прагнула конфронтації із Заходом. Більше того, із 1891 року почалося та у 1907-му завершилося формування військово-політичного блоку Росії, Франції і Великої Британії — Антанти. Заохочувався імпорт західного капіталу, технологій та виробничого досвіду.

Німецькі колоністи на початку ХІХ століття та фактично промислова експансія розвинених країн Європи кінця ХІХ — початку ХХ століття змінили економічне обличчя колишньої імперії, передусім за рахунок контрольованих нею на той час земель сучасної України.

Багаті природні та людські ресурси, сприятливі кліматичні умови та вигідне географічне розташування цих земель приваблювали іноземних інвесторів та спонукали до розбудови копалень, заводів, електростанцій, судноверфей, залізниць та інших інфраструктурних об’єктів на сході та в інших регіонах.

Уособленням «промислового» напряму в тогочасній економічній політиці Санкт-Петербурга стала діяльність російського державного діяча німецького походження Сергія Вітте, який навчався в Одесі, працював керівником Південно-Західної залізниці у Києві та згодом став міністром фінансів і шляхів сполучення, головою Ради Міністрів Російської імперії.

Запроваджені царським урядом протекціонізм і високі митні тарифи, які досягли 1870 року майже 40 відсотків, практично унеможливлювали імпорт Росією промислових товарів. Водночас рубль дотримувався золотого стандарту, що стабілізувало обмінний курс. Шукаючи можливості заміни свого експорту, іноземні підприємці започатковували виробництво на території Росії, зокрема в Донецькому басейні, який ставав одним із рушіїв промислового розвитку всієї Східної Європи.

Англієць Джон Юз (John Hughes) у 1865 році оселився в Донецькому басейні та заснував компанію «Новий російський металургійний завод», а 1872 року фахівцями — уродженцями Уельсу була запущена перша доменна піч. Населення новоутвореного містечка Юзівка, яке із часом стане Донецьком, за 25 років із 1869-го зросло з 6000 до 50000 жителів.

Наприкінці ХІХ століття шотландці побудували Луганський ливарний завод. Розпочалося виробництво гірничої техніки, бурильного геологорозвідувального устаткування та чавунного литва.

Інвестори з Бельгії 1886 року заснували компанію «Південно-Російське Металургійне Товариство». Бельгійські фахівці сталеливарної промисловості побудували завод біля села Запоріжжя-Кам’янське, поблизу Катеринослава (м. Дніпро), та 1887 року запустили коксову піч «Дніпровського Товариства». За два роки були вироблені перші рейки на заводі, що згодом став одним із найбільших металургійних комплексів в Європі.

У 1890-ті роки бельгійці побудували металургійні заводи в Маріуполі і Єнакієвому, французи — в Макіївці, німці — в Краматорську.

1895 року бельгійські підприємці створили в місті Миколаєві компанію «Суднобудівний, механічний і ливарний завод», котрий став однією з провідних судноверфей Чорного моря, на якому працювали 5000 осіб і де було збудовано знаменитий броненосець «Потьомкін».

Після 1882 року гігант хімічної промисловості Бельгії — компанія «Сольвей» розпочала виробництво соди в Лисичанську та залишалася лідером російського ринку аж до Першої світової війни.

У таких ключових галузях промисловості, як гірнича, металургія і машинобудування, які динамічно розвивалися на сході сучасної України, наприкінці ХІХ століття обсяг інвестицій європейських країн становив понад 70 відсотків усіх капіталовкладень.

Донецький басейн став полем жорсткої конкуренції між індустріальними гігантами Європи. Відбувалася бурхлива індустріалізація, особливо навколо таких міст, як Катеринослав (Дніпро) та Харків, — тогочасних адміністративних центрів губерній, на території яких розташовувався Донецький басейн.

На початку ХХ століття шахти і промислові підприємства, фактично побудовані «з нуля» біля цих двох міст, давали 69 відсотків вугілля, 57 відсотків залізної руди, більше половини чавуну й 44 відсотки сталі всієї імперії.

Разом з іноземними інвестиціями, устаткуванням і технологіями із країн Європи до Донбасу їхали інженери, менеджери, майстри, кваліфіковані робітники та їхні сім’ї.

Показово, що у 1900 році першим і основним іноземним інвестором у Донецькому басейні була невелика, але економічно потужна Бельгія. Слідом ішла Франція, а далі, із значним відривом, Велика Британія та Німеччина. Бельгійська частка в інвестиціях цієї четвірки становила майже дві третини. Прихід на Донбас надавав Бельгії можливість випередити конкурентів та позбавитися власного економічного застою. Бельгійські підприємства в районі Харкова і Катеринослава добували вугілля та залізну руду на площі понад 23000 гектарів. Майже 400 інженерів і майстрів, переважно іноземців, та більш як 23000 головним чином місцевих робітників працювали в компаніях, інші були зайняті біля доменних печей, на сталеливарному, машинобудівному виробництві. Населення Катеринослава з 1885 року до кінця ХІХ століття зросло з 46000 до 121000 осіб.

Водночас у великих містах тогочасної України помітною ознакою європейської присутності були бельгійські трамваї (Одеса, Харків, Катеринослав).

Поряд із виробництвом сталі і трамваїв для інвесторів із Бельгії була характерна активність у промисловості будівельних матеріалів, передусім для постачання скла, а також цегли, розчинів, покрівлі.

У деяких джерелах стверджується, що чисельність бельгійських переселенців до Російської імперії, переважно до Донбасу, становила майже 22000 осіб.

Задовго до того, як промислові підприємства почали виробляти продукцію, з’являлися селища будівельників, планувальників, архітекторів. Відбувалася професійна підготовка нових фахівців із місцевого населення. Аграрний та малолюдний Донбас крок за кроком перетворювався на індустріальний регіон, де нові підприємства, як це було, наприклад, у Юзівці, ставали центрами тяжіння для місцевого населення та виконували містоутворюючу місію.

За деякими даними, індустріальне селище Єнакієве, розташоване навколо заводу «Русо-Бельж», у 1914 році налічувало майже 25000 постійних жителів та понад 50000 тимчасових працівників.

Хоча навіть після економічних та політичних потрясінь кризи 1900—1905 років бельгійська частка в іноземних інвестиціях становила 24 відсотки, їх домінуюче становище зменшилося. До 1914 року Бельгія опустилася на третє місце — після Великої Британії та Франції у гірничій та металургійній промисловості. Зокрема, через те, що низка великих бельгійських підприємств опинилася під французьким контролем.

Водночас зберігалася першість Бельгії у машинобудуванні, трамвайній справі, виробництві спеціальних будівельних матеріалів та скла.

Слід зазначити, що радянська пропаганда створила і розповсюджувала антизахідні уявлення про роль європейського капіталу в індустріалізації Східної України. Водночас саме за його провідної ролі Донбас із малозаселеного аграрного регіону перетворився на один із рушіїв економічного розвитку колишньої імперії, а згодом — СРСР.

Конкретні відомості про перебіг та масштаби «дорадянської» індустріалізації суперечили і донині суперечать московським міфам про «сталінські п’ятирічки» та «велич радянських перемог». Історична правда також перешкоджає приховуванню величезних втрат європейських інвесторів через комуністичну націоналізацію після 1917 року.

Звичайно, розвиток промисловості Донбасу у 30-ті роки ХХ століття значно збільшив економічний потенціал сходу України. Проте необхідно пам’ятати, що керівництво СРСР, спираючись на притаманний цій країні принцип «мета виправдовує засоби», використало індустріальні здобутки європейських інвесторів, які й заклали підвалини промислової могутності Донбасу та України.

Для залучення іноземних підприємців до розвитку сходу України та забезпечення реалізації євроінтеграційного курсу нашої держави важливим є усвідомлення того, що йдеться про відновлення історичних зв’язків — фактично про відновлення вагомої інвестиційної складової Заходу в економіці Донбасу та інших регіонів країни.

Євген БЕРШЕДА, член-кореспондент НАН України, Надзвичайний і Повноважний Посол України.