11 листопада 2018 року, в 100-ту річницю завершення Першої світової війни, квіти до пам’ятника загиблим у ній воїнам, що в Луцьку біля Свято-Феодосіївської церкви, поклали почесні краєзнавці України Геннадій Гулько, Геннадій Бондаренко (голова обласної організації НСКУ), Микола Якименко (зліва направо): фото на згадку учасників круглого столу.

Фото автора.

Про Першу світову за радянських часів майже не говорили. Лише в роки незалежності завдяки зусиллям краєзнавців на Волині ця тема знову набула актуальності. Їй було присвячено кілька наукових конференцій і круглих столів. Останній з них на тему «Луцький (Брусиловський) прорив: з історії Першої світової війни на Волині» відбувся 11 червня у Волинському регіональному музеї українського війська і військової техніки.
Організаторами заходу стали Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки, обласна організація ветеранів України, обласна організація Національної спілки краєзнавців України, Волинський національний університет імені Лесі Українки.
 


Гвардія на марші.

Фото з архіву автора.

Волинян на фронті гинуло втричі більше, як москвичів

Слідів війни, яку до 1939 року називали Великою, на Волині більше, ніж залишила Друга світова. Її бойові дії тривали значно довше і були кривавішими. З обох сторін, що воювали, загинуло понад 350 тисяч осіб.

Сутички, які відбувалися 2—3 серпня 1914 року між російськими і австро-угорськими військами в районі Локач, Павлівки, Володимира-Волинського, скоріше мали розвідувальний характер. Не слід забувати, що Волинь в ті роки межувала з Австро-Угорською імперією і згадані населені пункти були прикордонними. Про характер тих протистоянь на засіданні круглого столу доповідав відомий дослідник військової історії, публікації якого добре знайомі користувачам соціальних мереж, Сергій Яровенко. За його оцінкою, російська армія, маючи вже досвід війни з Японією в 1904—1905 роках, мала більш підготовлений вигляд. Узяти хоча б таку незначну, але важливу деталь: гімнастерки в російських солдатів стали не білі, як раніше, а захисного кольору. У той час як противник ішов в атаку як на парад — у яскравій формі, часто дотримуючись відповідного строю. Кращих мішеней для стрільби не могло бути. Розміщені у Володимирі-Волинському 11-й кавалерійський і лейб-гвардії Бородінський полки в серпні 1914-го відбили атаки ворога.

Справжня війна з усіма її страхіттями прийшла в наш край уже влітку 1915 року. Волинь (у межах сучасної області) була повністю окупована австро-угорськими і німецькими військами. Збереглися фото зруйнованих Володимира-Волинського, Луцька, Рожищ, Торчина та інших міст. Театр бойових дій диктував і особливі умови життя населення. Частину його з прифронтових зон було евакуйовано на схід, частину — в Австро-Угорщину. Будівлі розбиралися на облаштування фортифікаційних споруд.

Про проблеми Волинської губернії періоду Першої світової війни розповів доктор історичних наук, професор, заступник директора Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти Олександр Дем’янюк. Військовий професор, як часто його називають колеги за вірність одній тематиці, зупинився на діях сторін, що воювали, не лише під час Луцького прориву (у період з червня по серпень 1916 року), а й згадав, що перманентні бої на річці Стохід тривали до 1918-го. Серед воїнів російської армії понад 30 відсотків становили українці.

Промовисті цифри з цього приводу навів Сергій Яровенко: із серпня 1914-го по травень 1915 року під час бойових дій втрати серед вихідців із Волинської губернії становили 30 658 осіб, а Московської, значно багатолюднішої, — 11 374, з них убитими відповідно 19 464 і 5 883. Тобто різниця більш як утричі. Якщо говорити, хто виграв війну, вважає краєзнавець, найоптимальніше показати, хто загинув на цій війні.

Річка була червона від крові гвардійців

Різною була й оцінка саме полководського таланту Олексія Брусилова, чиїм іменем вже за радянської влади назвали цю велику битву. На думку директора Маневицького краєзнавчого музею Петра Хомича, який багато років присвятив вивченню Першої світової війни, наступ Південно-Західного фронту в районі Луцька не можна назвати успішним через невиконання головного його завдання — взяття великого залізничного вузла Ковель і вихід на річку Західний Буг. Локальні перемоги, якщо і здобувалися, то надто дорогою ціною людських втрат. Зокрема, у боях на річці Стохід у районі сіл Тристень, Щурин, Баб’є (тепер Квітневе), Ворончин у липні 1916 року загинула російська гвардія, а на Червищанському плацдармі на річці Стохід лише 3 квітня 1917-го війська Брусилова втратили понад десять тисяч особового складу. Дослідник згадав і про героїчну оборону села Костюхнівки легіонами Юзефа Підсудського в липні 1916 року. Саме вони, на думку Петра Хомича, стали передвісником відродження Польської держави. Щороку в Костюхнівці 4 листопада запалюють лампадки, вшановуючи пам’ять мужніх легіонерів.

Питанням збереження військових некрополів часів Першої світової війни присвятив свою доповідь голова обласної організації ветеранів України Геннадій Гулько. За даними краєзнавця, на облік узято лише 33 із 65 наявних кладовищ. Багато з них усіма забуті і зникають з лиця землі, грабуються мародерами. Зокрема, на парафіяльному кладовищі в селі Ромашківка, де розміщено п’ять братських могил та поховано три тисячі воїнів, які загинули в перші дні Луцького прориву, викрадено більш як десять секцій огорожі. Серйозне занепокоєння викликає і безкарність так званих чорних археологів. Сьогодні на кладовищі у Володимирі-Волинському зберігся, щоправда, вже дещо спотворений заготувачами кольорових металів, пам’ятник на могилі воїнів-бородинців, які загинули в серпні 1914 року, боронячи місто від австро-угорців. Дослідник згадав, що саме краєзнавці повернули з небуття трагедію Червищанського плацдарму на річці Стохід і сприяли відновленню військового кладовища біля села Рудка Червищанська (за що дяка лісівникам краю) та наданню йому, а також некрополю в селі Холопичі статусу пам’яток історії.

Заступник Надзвичайного і Повноважного Посла Словацької Республіки в Україні Матуш Корба і археолог Олексій Златогорський розповіли про бойовий шлях словацьких полків австро-угорської 37-ї піхотної дивізії Гонведа, зосередивши, зокрема, увагу на пошуку поховань і належному пошануванні її воїнів на території Волинської області. Особливо багато словацьких воїнів полягло в боях під Затурцями і Ромашківкою.

Офіцерами ставали навіть ті, хто мав два-три класи освіти

— Чому російські офіцери так погано воювали в Першій світовій війні і програли в громадянській? — запитує заступник декана факультету історії, політології та державної безпеки ВНУ Тарас Літковець. — На жаль, немає точних даних скільки ж було підготовлено офіцерів під час Першої світової війни. Розбіжність дуже велика: від 220 до 470 тисяч. До початку Першої світової Росія щороку випускала дві тисячі офіцерів, прапорщиків. На 17 липня, коли було оголошено мобілізацію (війна почалася 1 серпня), Росія мала 45 тисяч офіцерів з урахуванням прикордонних офіцерів, жандармерії, поліції та офіцерів, які були на цивільних посадах. З початком бойових дій у Росії їх починають випускати в прискореному темпі: 3—4 місяці тривала підготовка офіцера-піхотинця, півроку — артилериста, рік — кавалериста, оскільки вважалося, що кавалерія — це найбільш вишуканий вид військ. Перший достроковий випуск відбувся в липні 1914 року ще до оголошення війни, потім — у листопаді і грудні. За період війни кількість офіцерів збільшилася вшестеро. За 1914—1917 роки було випущено в рази більше офіцерів, ніж за всю історію Російської імперії до цього часу.

Ротою в той час керував офіцер, нижче — унтер-офіцери. На 1916 рік, період Луцького (Брусиловського) прориву, російська армія відчувала гостру кадрову нестачу. Тут і розпочинається те, що, власне, й зруйнувало її. Почали присвоювати офіцерські звання всім, хто проявив себе під час бойових дій, мав таку-сяку освіту або належним чином виконував обов’язки унтер-офіцера. У книзі Шолохова «Тихий Дон» головний герой Григорій Мєлєхов якраз став офіцером, маючи два класи освіти. Ми знаємо, що в роки цієї війни унтер-офіцерами були і майбутні маршали Радянського Союзу Жуков, Ворошилов, Будьонний, маючи в той час 1—4  класи освіти.

Зі спогадів Б. Адамовича: «У цьому відношенні був характерний офіцерський склад л.-гв. Кексгольмського полку: командував полком полковник барон М. І. Штакельберг, два полковники, два штабс-капітани і всі решта — підпоручики і прапорщики, до того ж одним із батальйонів командував підпоручик».

До 1900 року російське офіцерство було соціально, етнічно, етноконфесійно монолітним. Це були, як правило, вихідці з російського дворянства, які з юних літ носили погони і знали, що їхня мета в житті — достойно загинути на полі бою. Коли командир роти піднімався в атаку, то обов’язково мав дістати револьвер: якщо раптом загине, то зі зброєю в руках.

Потім був відомий маніфест 17 жовтня 1905 року про демократизацію російського суспільства і зрівнюваність різних соціальних, конфесійних та етнічних груп йшла по наростаючій. Перша світова застала Російську імперію на піку такої галопуючої демократизації і лібералізації, до якої вона була не готова. 60 відсотків випускників військових училищ були вихідцями із дворян, а 40 — із селян і робітників. На 1916 рік уже понад 60 відсотків випускників були із селян та робітників.

Через галопуючу смертність на полі бою освітньо-культурний рівень офіцерів різко знизився, і ними ставали майже всі, хто був до цього здатний і готовий: робітники, селяни, міщани, дворяни. Офіцерські звання отримували також представники різних конфесій: православні, католики, протестанти, мусульмани, а потім і іудеї.

Тобто за два-три роки якісний і кількісний склад російського офіцерського корпусу змінився не в кращий бік. Тому ті, хто мав один-два класи освіти і певну практику, стали керувати ротами і батальйонами. Основною тактичною одиницею був полк, і за три перші роки війни — 1914—1916 — склад офіцерства в полку три-чотири рази повністю змінювався. На кінець 1916-го — початок 1917 року перед Лютневою революцією на весь полк було один-два і лише зрідка три кадрові офіцери. Решта були, скажемо так, новоспечені.

Оскільки це були вихідці із соціальних низів з низьким освітнім і культурним рівнем, вони легко підпадали під ліву ідеологію, різні соціалістичні, соціал-демократичні, соціал-більшовицькі ідеї  та пропаганду. Дуже часто вони самі були членами цих партій. Серед офіцерів були навіть анархісти.

Тож коли розпочалася громадянська війна, знайти кадрового офіцера, який закінчив би до 1914 року військове училище, було дуже і дуже важко. Сталося так, що частина цього офіцерства перейшла на бік більшовиків, це так звані воєнспеци, частина (54 тисячі), що залишилася в Криму після втечі Врангеля, повіривши обіцянкам більшовиків, була ними ж у дуже жорстокий спосіб знищена. Брусилов, який в 1920-му перейшов на бік більшовиків, помер у 1926 році. Інакше б і його най-
імовірніше розстріляли в 1937-му, коли була велика чистка в Червоній армії. До речі, всіх воєнспеців-офіцерів до 1938 року, за винятком кількох, знищили.

Онуки пишаються своїми прапрадідами

Цікаву доповідь про дослідження постатей Волині періоду Першої світової війни зробив викладач-методист Луцького педагогічного коледжу, краєзнавець Анатолій Кравець. Робота цього досвідченого педагога цінна тим, що до пошукової роботи він залучає студентів коледжу. Клубом «Всесвіт», роботою якого він керує, віднайдено чимало учасників тієї війни, досліджено долі їхніх нащадків.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології ВНУ Сергій Панишко розповів учасникам круглого столу про початок воєнних дій на Волині. Надзвичайно актуальною була і репліка завідувача Волинського регіонального музею українського війська і військової техніки Олега Ткачука про необхідність отримання ліцензій для проведення археологічних досліджень науковцями і студентами ВНУ. На жаль, таких дозволів Волинський національний університет не має. А були часи, коли одночасно працювало 28 його експедицій.

Отже, 105 років тому — 4 червня 1916-го — розпочалася одна з найбільших і наймасштабніша на території України битва Першої світової війни — Луцький (Брусиловський) прорив. Дати їй однозначну оцінку важко. Не все в ній було так переможно і яскраво, як писали радянські історики. Більшовики піднімали на щит слави генерала Брусилова, який 1920 року добровільно вступив до Червоної армії. Поразки російської армії на Стоході дорого коштували Росії і всім поневоленим нею народам. Саме вони відкривали шлях до Жовтневого перевороту 1917 року і всіх подальших пов’язаних з ним трагедій.

* * *

Модератор заходу, професор ВНУ, голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України Геннадій Бондаренко зачитав звернення учасників круглого столу. У ньому, зокрема, йдеться, що Перша світова війна має стати важливим уроком для людства, яке втратило у воюючих і окупованих країнах понад десять мільйонів військових і населення. Таким самим уроком має стати трагедія на Червищанському плацдармі, де 3 квітня 1917 року під час газової атаки німців проти 3-го корпусу російської армії загинуло понад десять тисяч військових, значна частина яких були українцями. Учасники круглого столу засудили порушення міжнародних конвенцій про заборону використання зброї масового знищення, від якої в наступних війнах гинуло здебільшого мирне населення. Знання уроків Першої світової війни, підкреслюється у зверненні, дасть змогу не допустити такого знищення людства, зберегти мир і взаєморозуміння між народами. Збереження місць захоронення загиблих воїнів, ідеться в документі, є свідченням цивілізованого ставлення і поваги до своєї історії.

Луцьк.

Довідково

«Лише лейб-гвардії Кексгольмський полк втратив під Тристеню вбитими і пораненими 1 973 осіб... Із 36 офіцерів чотирьох батальйонів: 11 вбито, 12 поранено і 6 контужено. Сума втрат — 29 осіб. Ці цифри підтверджують, що офіцери були попереду своїх солдатів. Прорив на Ковель не вдався. Усі жертви гвардії виявилися безплідними» (зі спогадів учасника боїв гвардії на Стоході 15 (28) липня 1916 року Б. Адамовича (1932—1933 роки, Югославія).