В урочищі Сандармох.
У період Великого терору 1937—1938 рр. в Україні, за даними істориків, було засуджено 198 918 осіб, майже дві третини — до розстрілу. Решту відправлено до в’язниць і таборів, де люди гинули від непосильної праці, холоду і голоду, звільнено із засуджених лише 0,3 відсотка.
За скупими безпристрасними цифрами — трагедії, кров, смерть. І сьогодні, більш як через 80 років після масштабної кампанії масових репресій громадян, Україна відчуває біль втрати своїх синів і доньок, серед яких були визначні, із світовими іменами митці, науковці, державні діячі. Кулі, випущені катами з НКВС у голови і серця Леся Курбаса, Миколи Зерова, Мирослава Ірчана, Миколи Куліша, Антіна Крушельницького, Степана Рудницького і Сергія Грушевського, Матвія Яворського, Михайла Бойчука і цілої плеяди його учнів — режисера і творця модерного театру, поета і прозаїка, драматурга, міністра УНР, професора та історика, академіка, художника, основоположника монументального мистецтва України та самобутньої мистецької школи — поцілили в Україну, в її культуру, в нас з вами, адже на відновлення втрачених у роки Великого терору інтелектуальних сил знадобиться ще багато часу. Масові сталінські репресії відкинули Україну з позицій держави з модерними ідеями та геніями, які народжуються не кожне століття.
Серед жертв сталінських репресій цілі родини — Степана Рудницького, основоположника української фізичної, політичної та військової географії і картографії, автора 150 наукових статей, якого заарештували у 1933-му за «участь в контрреволюційній організації», розстріляли у 37-му у Сандармосі в Карелії — в ГУЛАЗі загинуло і двоє його дітей; міністра освіти УНР Антіна Крушельницького, дітей якого Івана, Тараса, Богдана, Остапа та доньку Володимиру (троє дітей були в’язнями Соловецького табору) з батьком розстріляли у тому ж 37-му; поета Миколи Вороного. Ще у 1917 році Микола Вороний, один із засновників Української Центральної Ради, написав слова популярної патріотичної пісні «За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ», що стала гімном Січових стрільців, а нині входить до репертуарів військових оркестрів.
Письменник і перекладач, автор символічної поеми «Євшан-зілля», в якій закликає берегти історичну пам’ять і пишатися національним корінням, редактор, режисер, актор був на початку Української революції 1917—1921 рр. директором і режисером «Національного театру», а потім працював старшим аташе з правами радника при уряді УНР у Варшаві, у 20-х роках викладав у Харківському музично-драматичному інституті. Людина, яка зробила неоціненний внесок в українську поезію і культуру загалом, знавець музики, театру і драматургії, перекладач лібрето до світових опер на українську мову для сталінського режиму був «декадентом», «націоналістом», «дрібнобуржуазним інтелігентом», і як клеймо, «білоемігрантом-антирадянщиком», «придворним поетом Симона Петлюра», а отже, ворогом радянської влади і держави.
Під слідство каральних органів «гетьман духу» потрапив у березні 1934 року, коли уповноважений IV (секретно-політичного) відділу ДПУ УНКВС у Київській області Мирон Акимов ухвалив відповідну постанову — затриманому інкримінувалося стандартне звинувачення: «був членом контрреволюційної організації, яка своїм завданням ставила повалити Радянську владу, а після ліквідації організації продовжує контрреволюційну діяльність». На той час Миколі Вороному було 62 року.
Ще один його «злочин» полягав у тому, що на похоронах Васильченка у 1932 р. у публічній промові він промовив контрреволюційну фразу: «За життя небіжчик любив українське сало і перед смертю його бажав, та, на жаль, — не дали й перед смертю йому хоч кришеник того українською сала».
Миколу Вороного заарештували у квітні 1938 року. 29 квітня особлива трійка при УНКВС в Одеській області винесла вирок — «розстріляти». Поет пішов з життя розтоптаним сталінським режимом, змученим і згорьованим, та почасти й щасливим — він так і не дізнався, що 3 листопада 1937 р. у далекій Карелії в урочищі Сандармох разом із Степаном Рудницьким та Антіном Крушельницьким і його дітьми розстріляли й єдиного сина Миколи Вороного молодого українського поета, автора поетичних збірок для малечі 33-річного Марка Вороного.
Фото автора.
