«Когда лавины с гор идут
Пути им камни задают».
Чеслав Мілош
(польський поет)
«Моральний трактат»
У 1991 р. офіційно закінчив свою історію СРСР. Однак процес його розпаду все ще далекий від завершення. Про що першочергово складні й у чималих випадках драматичні процеси на пострадянському просторі з їх перманентними кризами й конфліктами. За кількома винятками, наприклад, Естонії, радянські республіки, які здобули незалежність, усе ще переважно сприймаються у світі як невдахи, в яких слабка економіка, низька якість життя, велика корупція, демократичні засади організації державного й суспільного життя більшою мірою декларуються, ніж реалізуються, залишаються вельми живучими комуністичні пережитки, що особливо проявляється в авторитарних замашках їх влади.
Не в останню чергу звідси — не зжиті ностальгія і жаль частини людей за союзною державою. І налаштування немалого числа різного роду громадських діячів, науковців і політиків на заперечування вироку історії Радянському Союзу. А, відповідно, й постановка запитань: хто спровокував «лавину» і давав їй «напрямок»? Хто спричинив «каменепад», що призвів до руйнування СРСР? І відповіді на них у вигляді належних політичних заяв, за якими періодично ідуть практичні дії, численні публікації й доволі великі наукові трактати на цю тему. До низки з них можна застосувати роздуми (1927 р.) знаного діяча російського соціал-демократичного руху О. Потресова про Велику Французьку революцію: «І дотепер ще, на відстані майже півтора століття, читаючи незліченні дослідження, їй присвячені, відчуваєш у дослідникові то прокурора, то адвоката... І донині ще всякого роду суспільні симпатії і антипатії заважають глянути на криваву драму кінця XVIII в. очима безстороннього вченого». Саме його-то й не вистачає сьогодні в осмисленні історії та долі Радянського Союзу.
Особливо, якщо враховувати, що вже подорослішало нове покоління, яке не просто не знало Леніна і Сталіна, та й інших радянських керівників а тільки краєм зіштовхнулося у своєму житті з деякими прикладами держав соціалізму, що не відбулися. І водночас наочно переконалося в тому, що «міцний післявоєнний консенсус стосовно того, що за західною економічною моделлю стоїть майбутнє, більше не такий міцний». Тому потрібний перехід до глибшого розуміння минулого. У його цілісності як результаті всієї нашої історичної спадщини. І це має бути не просто наслідком ідеології «пробудження», а природним велінням часу, що дозволяє по-іншому глянути на історичні події.
А поки що маємо на «виході» історичну пам’ять відносно радянського досвіду, яка не примиряє і поєднує, а роз’єднує, роз’ятрює травми як через минуле, так і привнесені в суспільне сприйняття вже нинішніми реаліями. Особливо зважаючи на те, що останні асоціюються з непевними часами, тоді як для радянських поколінь прожите в СРСР бачиться стабільним і передбачуваним, навіть авторитетним, ніж сьогоднішні невиразні обставини.
Справа, звісно, не тільки в надлишковій безпам’ятності чи надмірному запам’ятовуванні, вибірковій моральній амнезії і небезпеці того, що американський історик Йосеф Хаїм Єрушалмі назвав «терором забування». Як приклад такого забування можна навести випадок, коли генерал Шарль де Голль несподівано змінив свою думку й вирішив, що Франція визнає незалежність Алжиру. Розповідають, що, протестуючи, один з його радників вигукнув: «Але було пролито стільки крові!» На що де Голль відповів: «Ніщо не сохне швидше за кров».
Змагаючись за «право володіння» істиною, політики й науковці повинні співвідносити його з розумінням, чим був СРСР для багатьох людей, на який припали найкращі роки їхнього життя. Принаймні, в тому плані, що тоді вони були молоді й по-своєму щасливі. Безперечно, радянські роки були частиною їхньої особистої історії, багато в чому повчальної, і, слід вважати, частиною нашого життя, нашого світогляду, нашого історичного й політичного досвіду. Бо нічого не можна викреслити з минулого, усунути факти й події, які формували долі та думки наших батьків і в такий спосіб нас самих. Більше того, і сама сучасна Україна виросла з цієї епохи.
Взагалі потрібно враховувати, що старше покоління в колишніх радянських республіках має власний досвід, а, відповідно, свої оцінки «минулого життя». За останні десятиліття, починаючи з перебудови в СРСР, опубліковано безліч спогадів, щоденників, нотаток та інших автобіографічних документів, що свідчать про радянську епоху і містять її оцінки. У них насамперед прожите під впливом історичних подій, особливо таких, як сталінський терор і війна. Після падіння радянської влади багато в чому вони формували настрої нових поколінь, які отримали в такий спосіб доступ до повсякденного радянського буття, більше того — до власне історії Радянського Союзу.
Очевидно, що подібного роду мемуари можна розглядати й оцінювати як пізній продукт інтелектуального та політичного розкріпачення їх творців. А заразом і як спробу вписати себе в історію. Професор кафедри славістики Каліфорнійського університету в Берклі І. Паперно — автор книги «Радянська епоха в мемуарах, щоденниках, снах. Досвід читання» — зазначає: «Багато авторів чи публікаторів заявляють про свої інтенції: свідчити про свій час. Проникнуті свідомістю історичної значимості свого досвіду й відчуттям кінця, мемуаристи прагнуть і відзначити, що вони пережили, і пом’янути загиблих, і обвинуватити, і покаятися, і донести на інших. Наявні також і соціальне замовлення на життя чудових людей, і непереборне бажання професійного письменника написати про себе самого, і спонукання вченого перетворити власне життя на об’єкт дослідження, і жага пересічної людини залишити свій слід надрукованим, усе це — в нових умовах, коли люди одержали доступ до публічної сфери.
…Такі мемуарно-автобіографічні видання прагнуть зробити індивідуальне життя частиною історії (навіть нещодавнє минуле, вчорашній день ігноруються). Більшість (навіть лояльні радянські громадяни) пишуть про катастрофічний досвід — про революцію, сталінський терор, війну, причому ті, хто не помітив терору (а є і такі), вміщують катастрофу в контекст Великої Вітчизняної війни. Головне, що поєднує ці тексти, — це прагнення зробити опис приватного і, більше того, інтимного життя публічними як історичні свідчення катастрофічного радянського досвіду. В цьому сенсі я вважаю ці тексти феноменом «історичної свідомості»… Цей історичний момент — кінець радянської епохи».
Життєвих сил у радянської країни вистачило тільки на 69 років. Проголошена 30 грудня 1922 р. нова держава «померла» за власною ініціативою 25 грудня 1991 р. Тож чому так сталося, що проти радянської влади половина Росії воювала чотири роки, з 1918-го по 1921-й, а через сім десятиліть за неї, але вже у вигляді СРСР, виступала протягом трьох днів тільки групка кремлівських діячів. А «вітчизни батьки» не кинулися тоді рятувати велику країну, ніхто не закликав до боротьби за неї. Чому устрій життя в пізньому Радянському Союзі не знайшов достатньо захисників, а в захисників, які знайшлися, не виявилося достатньо волі? Чому крах «старого порядку» більшість мирних радянських обивателів пережили якщо не з ентузіазмом, то з байдужістю? Чим так досадила країна своєму народові, як же вона до нього ставилася, яку політику проводила, що він від неї відвернувся?
Стосовно ж заперечень, що 17 березня 1991 р. на єдиному за всю історію СРСР всесоюзному референдумі з питання його збереження як оновленої федерації суверенних республік, у якій повною мірою забезпечуватимуться права й свободи людини будь-якої національності, взяли участь 148,5 млн (79,5%), з них 113,5 млн (78,43%), у тому числі в Україні — понад 22 млн (70,2%), відповіли «так», потрібно, на наш погляд, насамперед мати на увазі таке: на нього працювала вся партійно-державна машина і весь масив державних (на той момент інших практично й не існувало) ЗМІ. Відповідно, іншого результату тоді й бути не могло. Так само як і на референдумі 1 грудня 1991 р. щодо проголошення незалежності України, коли за його позитивний результат виступали єдиним фронтом республіканська влада нові громадські діячі й засоби масової інформації. А якщо ні, то доведеться говорити про непослідовність чи раптове «прозріння» народу.
Видається, що, досліджуючи дану проблему, насамперед максимально потрібно уникати політизації історичних знань, їх перетворення на аргументи для нав’язування «правильних» оцінок минулого масовій свідомості. Особливо зважаючи на те, що подібні судження активно намагаються насаджувати політики, заміняючи собою професійних учених. Посилаючись нерідко на те, що в історій, написаних ними в ХХ—ХХI ст., виявився недовгий вік, що внаслідок зміни панівного світогляду потрібна зміна образу минулого. Теоретично підкормлені Заходом дослідники взагалі посилено просувають нову концепцію вітчизняної історії, покликану в такий спосіб забезпечувати історичний суверенітет і відособлену історичну політику нових держав.
Як за такого підходу не цитувати великого англійського поета Вістона Г’ю Одена:
«Учебники нам лгали от и до.
В истории, которой мы учились,
гордиться нечем,
вся она, какая есть —
творение убийц, живущих в нас:
Благо пребывает вне времен».
(Зі збірки віршів «Оглянись, странник», 1936 г.)
Але за всього цього очевидним має бути те, що державні утворення, як і будь-яка система, по досягненні меж свого розвитку або переходять на наступний рівень, або деградують, повертаються на вихідні позиції, а потім руйнуються. Іншими словами: всі суспільства в історії людства в якийсь момент зазнавали краху й гинули, коли не знаходили належних відповідей на нові виклики та зміни, що відбуваються. Професор антропології Р. Блентон навіть порівнює суспільства з крихкими людськими структурами, які можуть руйнуватися.
«Чому зруйнувалися такі колись успішні цивілізації, як Китайська імперія, Римська імперія чи Імперія Великих Монголів, яка на піку своєї могутності охоплювала майже весь індійський субконтинент? Практично всі цивілізації спіткала ця доля, незалежно від їх розміру й структури. Деякі відродилися, натомість інші зникли назавжди. Коли ж починається кінець? І чи є сигнали, що попереджають про загибель? Питання про шаблони й причини, які призвели до колапсу цілих імперій, цікавить вчених усього світу», — зазначає К. Зеєбург. Автори нового дослідження, що вивчили 30 досучасних суспільств, пишуть в Frontiers in Political Science: існують різні пояснення і причини краху цивілізацій: природні катастрофи, виснаження ресурсів, зростаюча нерівність, недостатня соціальна згуртованість і надмірно складні суспільні системи. До краху системи може спонукати й «моральна неспроможність вищого керівництва». Вони ж дійшли висновку, що держави з хорошим керуванням занепадають більш радикально й важко, ніж авторитарні системи, в яких на зміну одному авторитарному діячеві приходить такий самий.
Витоки системної кризи й поступового руйнування «несучих конструкцій» власне радянської системи, що визначили в остаточному підсумку розпад СРСР, слід вбачати в усій історії радянської держави й у сукупності факторів — ідеології і практики радянської влади, особистості керівників, внутрішньої і зовнішньої політики, що ними проводилася, у результаті якої Захід дістав можливість продемонструвати свою перевагу над радянським досвідом і наочно переконати в цьому країни Східного блоку.
Зрозуміло, що Захід усе робив, щоб переграти Радянський Союз, проте це аж ніяк не означає, що ним було сплановано дезорганізацію і загибель Радянського Союзу. Так само як і те, що М. Горбачов за участі Дж. Г. В. Буша, Б. Єльцина, Л. Кравчука та інших діячів є його головним могильником. Своїми діями він із «сотоварищами» просто наблизив історичний фініш СРСР, який повторив долю всіх імперій. Причому, за історичними мірками, за порівняно невеликий період свого існування. Коли інші імперії вгасали тривалий час, Радянський Союз впав, здавалося б, несподівано. Але закономірно, бо обсяг і вага проблем, нагромаджених за всі роки ідеологією і практикою організації держави, суспільним і повсякденним життями, перевищили всі припустимі критичні межі.
Якщо дотримуватися концепції, згідно з якою передумови розпаду СРСР, у тому числі через відцентрові тенденції, що накопичилися до критичної маси, і втоми народів від «радянського гуртожитку», формувалися протягом усіх 70 років (хоча, порівняно з іншими імперіями й за історичними мірками, він проіснував порівняно короткий період, не вмістив усі властиві їм цикли розвитку й можливі еволюційні шляхи відновлення), а також додержуватися логіки світової історії, що подібні утворення неминуче розпадалися, то водночас слід погодитися з узагальненням Ю. Лужкова: «Російська влада, від Миколи II до Єльцина включно, послідовно знищувала країну або ж, що рівнозначно, ослабляла її, дробила, підривала народні сили, усіляко злочинно помилялася і настільки ж злочинно недопрацьовувала».
Можна сказати й по-іншому: в моменти ослаблення і занепаду імперій, а відповідно, нових викликів перед ними, їх подальша доля визначальною мірою залежала, вживаючи сучасну термінологію, від «людського фактора». А якщо зважати на прогнози й пророкування, що Радянський Союз повністю вичерпав себе наприкінці 1980-х рр., то, напевно, тодішнім лідерам слід було здійснювати «шлюборозлучний процес» усвідомлено, вибудовувати його публічно і, як мінімум, з урахуванням внеску суб’єктів федерації в облаштування союзної держави, а не заднім числом і на «око», під диктування сильнішої сторони — Російської Федерації, що оголосила себе правонаступницею СРСР.
Адже ще в 1988—1989 рр. радянське керівництво зіткнулося з наростанням міжнаціональних конфліктів великої руйнівної сили, що вказують на дедалі очевиднішу загрозу існуванню СРСР. Більше того, за твердженням В. Крючкова, гострота цієї проблеми відзначалася «уже з кінця 70-х років, але наприкінці 80-х років для нас стало цілком очевидним, що ми зустрічаємося з такою ситуацією, коли на карту ставиться життя нашої Радянської держави. Причому ми в Радянському Союзі цю проблему бачили навіть, напевно, гостріше, ніж на Заході». Останній штрих він підкріплює такою інформацією: «...в 89-му році ми отримували достовірні дані про те, що Сполучені Штати Америки вважають, що на початку майбутнього століття можуть бути серйозні труднощі в житті Радянської держави. Що стосується Німеччини, вони вважали, що це стосується десь 2010-го, 2015-го року, тобто вони не припускали такого швидкого розпаду. А ми це бачили, але, на жаль, події розвивалися в такий спосіб і підігрівалися силами знизу й зверху настільки масштабно й глибоко, що ми зіштовхнулися з такою ситуацією в 91-му році, в серпні, зокрема, яку подолати ми не змогли... Є два чинники, є два діапазони причин, які обумовили розвал Радянського Союзу. Одні причини носять зовнішній характер, інші — внутрішній характер. Незважаючи на підривну діяльність західних спецслужб, незважаючи на недоброзичливу політику західних країн стосовно Радянського Союзу, все-таки головними причинами, які зіграли основну роль, були не зовнішні фактори, а внутрішні фактори. Я думаю, що це дуже важливо зрозуміти для того, щоб ми могли бачити ситуацію, давати правильну оцінку й робити основоположні з цього висновки».
Одночасно не варто скидати з рахунків зауваження вчених, у тому числі тих, що мають політичний досвід стосовно того, що твердження й висновки про «неминучість розпаду СРСР» зіграли свою руйнівну роль, а потім використовувалися у виправдувальних цілях учасниками «біловезької змови» (Н. Біккенін). Їхня логіка така: якщо орієнтуватися на подібні пророцтва, прогнози легко можуть стати такими, що самореалізуються. «Саме впевненість у неминучому й швидкому економічному та політичному краху, що його передвіщали світила наукового прогнозування, — нагадує доктор історичних наук І. Максимичев, — штовхало перебудовних і післяперебудовних керівників на політику, яку нащадки відверто назвуть капітулянтською. Для того, щоб почати ховати себе, великого розуму не треба. Могильників навколо предостатньо — активно допоможуть!»
Очевидно, що подібні міркування можна віднести до тієї самої серії, що й «неминучість краху капіталізму» чи «неминучість торжества комунізму». «Гасло про «нереформованість» суспільства, на думку члена-кореспондента РАН Н. Біккеніна, теж суто ідеологічне, під його прикриттям усе було зруйновано й розтягнуто «дощенту».
Ясно одне: для повної реконструкції спонукальних мотивів і логіки дій тодішніх союзно-республіканських діячів не вистачає, можливо, існуючих, але все ще не доступних історикам документів і свідчень. Тим більше, що процеси розпаду значно складніші для розуміння, ніж зміст розвитку, вони від початку не завжди очевидні, а, отже, не піддаються упереджувальному аналізу і розрахунку.
Вельми повчальні щодо цього попередження французького мислителя Марка Блока щодо причинно-наслідкового зв’язку в історії. Причини, доходить він висновку в роботі «Апологія історії чи ремесло історика», не можна постулювати — ні в історії, ні в політиці, ні в будь-якій іншій галузі. Замість цього їх потрібно шукати й установлювати. І під час цих пошуків ми не повинні припускатися помилки й судити заднім числом, вважаючи, начебто те, що сталося, було неминучим. Визнаючи неминучість подій, ми забуваємо про дії людей, яким довелося ухвалювати доленосні рішення під найтяжчим тиском.
Отож, із усіх чинників (про них говорив А. Амальрик) — «моральна втома», економічні труднощі, нетерпимість уряду до публічних проявів невдоволення тощо. — до розпаду СРСР значною мірою призвели розрахунки значної частини радянської еліти на те, що найкращою гарантією її майбутнього буде розрив відносин зі столицею. Він припустив, що цей процес почнеться серед радянських етнічних меншин, «насамперед у Прибалтиці, на Кавказі й на Україні, потім у Середній Азії і в Поволжі» — і ця послідовність виявилася цілком вірною. Його більш загальна думка: в часи серйозної кризи системні еліти зустрічаються із точкою ухвалення рішення. Чи чіплятимуться вони за систему, яка дає їм владу, чи вважатимуть себе провидцями, які усвідомили, що корабель тоне? Якщо вважається, що режим «втрачає контроль над країною і навіть зв’язок з дійсністю», у спритних лідерів на периферії є стимул зберегти своє становище, просто ігноруючи вказівки вищих урядовців. У такий хибкий момент, писав Амальрик, достатньо буде однієї сильної поразки — страйку чи збройної сутички, щоб режим розвалився.
Якщо для проведення необхідних реформ і виживання Радянському Союзу не вистачило гнучкості, то вона з лишком виявилася в республіканських політиків. Як пояснює О. Ципко, логічно, що першими із СРСР пішли прибалтійські республіки, які зберегли досвід державної незалежності. До того ж народи-католики, народи-протестанти завжди були чужими православній Росії, та й вони були з іншого світу — з Європи. Важче поривали із Союзом народи Середньої Азії, оскільки здобули свою державність тільки за радянської влади. І зовсім драматичний характер носив відхід слов’янських народів -українців і білорусів, близьких росіянам і за вірою, і за мовою, які прожили в одній державі кілька століть.
Республіканські діячі вирішили, що цілим можна пожертвувати, щоб отримати свою частину влади. В результаті одержали роздроблений суверенітет нових вельмож і своїх підданих. Із СРСР утворилися 15 незалежних країн, нова квазіспільнота, у якій лідерство перейшло до Росії, прибалтійські республіки пробилися до ЄС, у Середній Азії й деяких інших республіках «виникла оновлена версія колишньої системи, де ритуали радянського зразка поєднуються з місцевим деспотизмом».
Решта зависли між демократією і авторитаризмом.
Загалом, як разюче слушно зауважив в 1993 р. дисидент і письменник В. Буковський, «демократія, як правило, для них (більшості керівників пострадянських республік. — Авт.) означає ніщо інше, як добре контрольовану соціалістичну «демократію», у той час як ринкова економіка означає для них у найкращому разі ніщо інше, як корупцію. Тому в найліпшому разі від них можна чекати переслідування будь-якої приватної ініціативи чи в гіршому — виправдання своєї власної корупції потребами ринкової економіки. Коротше кажучи, якщо ці люди й здатні щось створити, то, швидше за все, нову мафію на місці старої. Нову політичну систему, яку через відсутність спеціального терміна, я б назвав клептократією, — ну, як у слові клептоманія». Не менш похмуру картину намалював французький русист, соціолог та історик А. Берелович: «Усе це породило підйом корупції, переважання персональної вірності й особистих зв’язків над суспільними, тенденцію, що зародилася серед більшої частини чиновників, вважати їхню службу в держапараті більшою мірою як «навантаження». З якої можна мати зиск, а не як роботу на благо населення. Замість «прозорості», яку просувала «гласність»... — ціла тіньова ієрархія поступово сформувалася там, де доступ до рідких благ і послуг (це створювало можливість для їх обміну на інші блага) був так само важливий, як і сама посада».
Коли вся багатоповерхова конструкція керування радянською державою, поїдена іржею, впала і розвалилася на шматки, які, шкутильгаючи, почали існувати своїм життям, відбулася і переоцінка цінностей колишніх «підлеглих», що стали незалежними суб’єктами міжнародних відносин. Скинувши ланцюги, що сковували їх, вони відчули себе господарями становища. Згадалися старі образи, з’явилися різного роду претензії до сусідів і колишніх партнерів по соціалістичному блоку.
Це вилилося до 2010 року в шість великих війн, 20 воєнних сутичок і понад 100 незбройних конфліктів на міжетнічному і міжконфесійному ґрунті.
Вони були своєрідною предтечею до масштабних конфліктів, які характеризуються як війни між Росією і Грузією, Росією і Україною, Азербайджаном і Вірменією.
Горбачовське правління, яке письменник Е. Лимонов назвав «покаянням за Достоєвським», лише прискорило вихід на такий фінал. «І тут би, — згідно з думками О. Солженіцина, — утішитися нам толстовським переконанням, що не генерали ведуть війська, не капітани ведуть кораблі й роти, не президенти й лідери правлять державами й партіями, та надто багато разів доводило нам ХХ століття, що саме вони».
Дотримуючись такої логіки, Ю. Пивоваров доходить висновку, що зіткнення Леніна і Сталіна в 1922 р. вплинуло на долю СРСР. Оскільки в суперництві «союзного» і «автономістського» проектів організації нової державності вчитель дожав свого учня. А коли так, то для нього очевидним є висновок: у 1991 р., коли Радянський Союз розвалився, «Сталін мав помститися Леніну за вчинене. Це ж Ілліч заклав бомбу з годинниковим механізмом під будівлю Батьківщини трудящих усього світу.
Цей, як сказали б сьогоднішні політологи, «case» є попередженням нинішнім політикам. Не можна в статути держав закладати декларативні механізми, які не працюють сьогодні й завтра. Раптом вони запустяться післязавтра».
Що ж, обмежимося стосовно таких висновків зауваженнями Дж. Орвелла про те, що ми все схильні вірити в твердження, про які знаємо, що вони є хибними. Й коли наша неправота спливає на світло, ми схильні перекручувати, викривляти події, що вже відбулися, в такий спосіб, аби показати, що ми все-таки були праві. Тим більше, що Орвелл, котрий знав людську природу як ніхто, вказував при цьому: в інтелектуальних суперечках такий процес можна продовжувати нескінченно.
Єдиним обмежувачем є той факт, що в житті рано чи пізно хибне переконання зустрічається з реальністю. До цього, зокрема, залишається тільки додати: реальностями стосовно історії і долі СРСР, розпад якого призвів до глобальних геополітичних змін. І оцінка цієї історичної події буде змінюватися залежно від процесів, які відбуваються у світі, — від раціонального оптимізму й віри в реформи 1980-х рр. до песимізму в зв’язку з антиліберальними тенденціями, що набирають сили в останнє десятиліття ХХI століття.
Аналізуючи 30-річний період демонтажу комунізму, щоб винести уроки для пострадянського та загальноєвропейського майбутнього, учені бачать, що воно обіцяє бути неспокійним. А деякі взагалі пророкують занепад європейської цивілізації.
Але очевидним і важливим є одне — необхідність об’єднати й активізувати наявні інтелектуальні можливості для осмислення і розуміння викликів, які з’явилися і виникатимуть у ХХI ст. у зв’язку зі зміною в 1990-х рр. геополітичної карти світу.
Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.
