Сестри Олійник із Чернігівського району.
Початок ХХ ст.
Фото з колекції фундатора Приватного історико-етнографічного музею родини Дахно Юрія Дахна.
Опублікована російською та українською мовами на офіційних ресурсах РФ стаття — це обґрунтування окупації Криму й війни на Донбасі. Намагаючись виправдати агресивну політику Кремля та мобілізувати російське суспільство на новий «хрестовий похід» за Київ — «мать городов русскіх» й «ісконно русскіє зємлі», які начебто випадково дісталися Україні і є тепер частиною її території, Владімір Путін укотре повторює вигадані імперськими псевдоісториками тези про росіян і українців як «один народ, єдине ціле», «одного історичного і духовного простору», про те, що «у західних і східних руських землях розмовляли однією мовою» (а яку ж мову тоді забороняли Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський акт 1872-го? Га, проффесоре?). І що назва Україна використовувалася на позначення окраїни (як уже намуляла заіржавіла брехня, адже вже всім добре відомо, що Київський літопис називає Україною край, державу у 1187 році!), і що Мазепа вчинив заколот проти царя-батюшки (Мазепа, як і Бандера, московцям спати не дає!), і що твори Котляревського, Сковороди і Тараса Шевченка «є нашим спільним літературним і культурним надбанням» (свят, свят, свят!). А далі по тексту знову про «велику російську націю» — триєдиний народ, «що складається з великоросів, малоросів і білорусів», про Україну — «цілком і повністю дітище радянської епохи» і про «пограбовану» Україною Росію, від якої більшовики відторгли її історичні території. І знову про Мазепу і Петлюру, яких українці ставлять «у ранг національних героїв», про «розправу», яку «послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську» і які й «нині не відмовляються від таких планів. Чекають на свій час», про майданівський «державний переворот».
Понезький повіт Архангельської області. 1927 рік.
(https://kulturologia.ru/blogs/180318/38268/)
Усі путінські міфи й маніпуляції, перевернуті догори дриґом факти, використані в статті, зводяться до одного — України як суверенної держави немає, бо вона не що інше як історична територія РФ. Нашій державі відмовлено в праві самостійно обирати вектор розвитку без узгодження з Москвою, адже, за словами Путіна, «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією». Крім того, президент РФ відкрито заявив, що не збирається йти з Донбасу, та про претензії на острів Зміїний.
За розпорядженням міністра оборони РФ Шойгу статтю Путіна, що начебто викликала великий позитивний відгук і активне обговорення у військовому середовищі, включили як одну з обов’язкових тем з військово-політичної підготовки в армії. До імперської пропаганди активно долучилася й РПЦ. Перший заступник голови Синодального відділу із взаємин церкви із суспільством і ЗМІ Олександр Щипков на сайті «Независимой газеты» опублікував статтю, де повторив, що «українці-малороси і росіяни — один народ, який Росія готова захищати усіма можливими засобами» і далі по колу про те, що «київський режим, народивши нацистський закон про корінні народи, що відкриває прямий шлях до державного геноциду росіян, перейшов «червону межу», про «військовий геноцид» та культурні та релігійні чистки, які відбуваються в Україні, аби «вкласти колишню УРСР у прокрустове ложе вузької мононаціональної доктрини «одна країна, одна мова, одна нація», про зраду елітами народу «єдиного російського народу» і те, що «меншість пригноблює російську більшість».
Риторика автора, меседжі російських пропагандистів, примус військових, студентів і школярів до вивчення статті, як це вже було колись у радянський час з «Малою землею» Брежнєва і рішенням комуністичних з’їздів, свідчить про продуману, організовану інформаційну підривну операцію проти України, виправдання окупації частини її території та подальшої агресії, аби врешті-решт захопити країну, в якій дедалі популярнішими стають гасла Миколи Хвильового
30-х років минулого століття «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!».
Українка. Світлина кінця XIX- поч. XX ст.
Московська губернія. Кінець XIX ст.
Один народ? Та ні — ми різних батьків, іншого кореня
Путін: «...Росіяни та українці — один народ, єдине ціле... І росіяни, і українці, і білоруси — спадкоємці давньої Русі, яка була найбільшою державою Європи. Слов’янські та інші племена на величезному просторі — від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова — були об’єднані однією мовою (сьогодні ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками... А після хрещення Русі — й однією православною вірою».
Історична правда. Літописні дані й хроніки, археологія, антропологія, етнологія, мовознавство однозначно спростовують московську концепцію про «єдиний народ». Як зазначає доктор історичних наук професор Віктор Брехуненко, ядро майбутньої української території — Київщина, Поділля, Волинь і Прикарпаття — було прабатьківщиною всіх слов’ян. Звідси в VI—VII ст. під час Великого розселення народів на південь і захід мігрували пращури сучасних чехів, поляків, словаків, лужицьких сербів, балканських слов’ян. Коріння сучасних українців сягає V ст. — праукраїнцями були слов’янські племена, про які пише Нестор-літописець у «Повісті временних літ» — поляни (у літописній оповіді поляни виступають однією з назв киян і русів), уличі, тиверці, древляни, сіверяни, волиняни. У VI—VI ст. частина праукраїнських племен рушила на північ до Десни і Верхнього Дніпра, де, змішавшись з місцевими балтськими племенами, заклали етногенетичне підґрунтя сучасних білорусів. У VIII ст. частина слов’ян з басейнів Десни і Сейму, на берегах якої була козацька столиця Батурин, просунулися до Чудського озера, де сиділи фінно-угорські племена. Внаслідок асиміляційних процесів з’являються так звані ільменські слов’яни, або особливий псковсько-новгородський етнос, відмінний як від українського, білоруського, так і від російського. Псковсько-новгородський етнос розчиняється внаслідок знищення Московією на рубежі XV—XVI ст. Псковської та Новгородської республік, страти й виселення псковичів і новгородців та заселення їхніх земель московитами.
.jpg)
Московська губернія. Кінець XIX ст.
Фото з фондів Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. Маслова.
Російський етнос формувався найпізніше — у X—XII ст. Етнічна територія сучасних росіян — Верхнє Поволжя, де проживали фінно-угорські племена: чудь, меря, весь, водь та інші. Нестор-літописець, на якого, маніпулюючи, посилається Путін, насправді свідчить не на його користь: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі, — зазначає Нестор — поляни, древляни, новгородці, половчани, драговичі, сіверяни, бужани... А се — інші, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиса, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, нарова, ліб. Ці мають свою мову». У Нестора є численні згадки про те, що руси або воювали з чуддю, мордвою, голяддю та іншими, або водили їх із собою на Візантію.
У монографії «Передісторичні суспільства» англійські археологи С. Пігот та Г. Кларк територію Праукраїни також називають прабатьківщиною індоєвропейських народів, а носіїв трипільської культури між Карпатами і Дніпром — як попередників індоєвропейської етнічної сім’ї, до якої належать слов’яни, а відтак і українці.
У часи, коли «підводилася основна історична база» під слов’янське походження Московії, археолог граф Олексій Уваров у тодішніх Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях провів розкопки 7729 курганів (VII—XII ст. і аж до XVI ст.) і встановив, що всі ці кургани належать виключно народу меря (фінському етносу). Свої дослідження археолог підсумував у книжці «Меряни та їхній побут за курганними розкопками», що вийшла у 1872 році і є у фондах Національної бібліотеки України. На час розкопок, а це XIX ст., слово меря збереглося в сотнях назв сіл, рік, озер, урочищ. На карті «Мерянської землі» Уваров подав назви 37 населених пунктів, що походили від назви народу, — Мерялово, Мерлево, Мерзлево, Мереново тощо. Величезна кількість однокореневих назв, пов’язаних зі словом меря, зустрічається в Московській, Володимирській, Тверській, Костромській, Вологодській, Рязанській, Тульській, Новгородській губерніях, що вказує на межі поширення мерян та мерянської землі.
У 1859 році археолог М. Журавльов, проаналізувавши тисячі топонімічних назв у Ярославській губернії, встановив, що корінними мешканцями губернії, які дали назви селам, селищам, рікам, озерам, були фінські племена, і в цих назвах читається відбиток, «неспоріднений зі слов’янсько-руською мовою».
Сотні чужих слов’янській мові назв географічних об’єктів на просторі мерянських поселень подає граф Уваров у своїй праці — Некоузь, Урень, Воча, Молога, Клязьма, Шухра, Гекма тощо. Назва головної річки Росії Волги, а також річок Вольга, Войга, Воля, Вокшера — теж мерянського кореня.
Віктор Брехуненко також наголошує, що українці належать до іншого антропологічного типу, мають відмінну будову тіла від росіян та білорусів. «Разом зі словаками, чехами, сербами, хорватами, словенцями українці мають динарський антропологічний тип, тоді як росіяни, поляки та білоруси — віслянський».
Путін: «Слова Віщого Олега про Київ: «Да буде це мати містам руським», — зберегла для нащадків «Повість временних літ».
Історична правда. «Повість временних літ» пов’язує заснування сучасної столиці України з полянським князем Києм та його легендарними братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю (як ми уже підкреслювали, поляни у ті давні часи мали паралельні назви — руси, русичі). Археологічні та писемні джерела, зазначають в Інституті історії НАНУ, дають підстави стверджувати, що початок безперервного розвитку давнього Києва припадає на кінець V — першу половину VI ст.
У IX—X ст. Київ підтримував широкі міжнародні зв’язки з Візантією, країнами Арабського Сходу, Скандинавією, Західною Європою.
Переконливі свідчення цього містяться не лише в хроніках, а й в археологічних матеріалах: на території Києва виявлено майже 11 тисяч арабських дирхемів VIII—X ст., сотні візантійських та західноєвропейських монет, візантійські амфори та інші речі іноземного походження. Багато цікаво можуть розповісти монети і про мерянську землю (майбутню Московію) — вони свідчать, що у VIII—X ст., коли Київ уже чув дзвони Десятинної церкви й існувала держава Київська Русь, меряни ростовсько-суздальської землі практично не мали жодних зв’язків з Новгородом, Києвом та країнами Балтії. Монети, знайдені в мерянських курганах, свідчать про зв’язки зі Сходом, тобто Волзькою Булгарією. «Серед більш як 300 монет із VIII—X ст. понад 180 — азійського походження... Дуже мало європейських монет, що були в обігу на той час», — пише автор книжки «Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський. У 7729 курганах, а пізніше вивчивши ще тисячі поховань, розкопаних у мерянській землі археологами Тихонравовим, Богдановим, Ушаковим, граф Уваров не виявив жодної київської монети. Але ж відомо, що Київ карбував свої гроші з X по XIII ст., і далі в часи Литовсько-Руського князівства у XIV—XV ст. Отже, «ісконно московські землі» не мали господарських контактів з Київською Руссю, а Київ ніяк не міг бути «матір’ю російських міст».
Історики й лінгвісти зазначають, що ідіома «мати градомъ» використана літописцем в XI ст., ні тоді, ні пізніше, в домонгольський період, не мала і не могла мати жодного ідеологічного навантаження. Фальсифікатори абсолютно ігнорують той факт, що словосполучення «мати градомъ» — це калька з грецького слова, і в мові візантійського періоду означало «столиця провінції, єпархії», «глава», тобто «голова». Як мовна калька в східнослов’янському середовищі словосполучення зберігало своє первісне значення. Від грецької форми його пішло церковнослов’янське «митрополит». Поступово, протягом XV ст., ідіому «мати градомъ» у розумінні «метрополія», «столиця» щодо Києва перестали вживати. Слід додати, що у вірменській мові «столиця» у буквальному перекладі теж — «мати міст». Відомий український історик Ярослав Дашкевич підкреслював, що у вірменських грамотах XIV ст. «мати міст» — це Львів як королівська столиця Галицько-Волинської держави (Королівства Русь). У творах XV ст. — це Кафа як столиця генуезьких колоній у Криму, втім, ніхто з істориків не намагається говорити про Львів і Кафу (нині Феодосія) як про «матір міст». Щодо Києва, то з легкої руки політичних спекулянтів літописна фраза набуває ідеологічного забарвлення, її розглядають з позицій російської імперської держави, що нібито розпочалася зі святого міста Києва. У 1918—1919 роках боротьба білогвардійців за Київ велася під гаслом захисту «матєрі россійскіх городов». Генерал-лейтенант Бредов під час переговорів з українським генералом Антіном Кравсом 31 серпня 1919-го заявляв: «Киев — мать городов русских, никогда не был украинским и не будет».
Великодержавні хвороби Москви викликають історичне засліплення в придворних псевдоісториків, які вперто перекладають «мати городів руських», тобто міст Русі, як «русскіх», тобто російських, незважаючи на те, що ні в 882 році, коли князь Олег прорік цю фразу, ні в XI ст., коли Нестор-літописець укладав «Повість временних літ», Росії й близько не було. Перша згадка про Москву датується XII ст., а Росією й імперією Московія проголосила себе у 1721 році.
І як тут не нагадати анекдот: «І запам’ятайте, куме, русскіє і Русь, то як роми і Рим».
Московська губернія. Кінець XIX ст.
Ольга Хоружинська – наречена Івана Франка. Харків, початок 1880-х років.
Генеалогія нашої мови
Путін: «Важливо зазначити, що і у західних, і у східних руських землях розмовляли однією мовою... Звичайно, за багато століть роздробленості, життя в різних державах виникли регіональні мовні особливості, говори».
Історична правда. У 1863 році Валуєвський циркуляр (розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва) заперечував факт існування української мови й одночасно забороняв друкування українською мовою наукової, навчальної та релігійної літератури (такий собі когнітивний дисонанс — хіба можна забороняти те, чого не існує?). У циркулярі зазначалося: «Жодної окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може, а наріччя, яке вживається простолюдом, є та ж таки російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». У 1990-х роках у політичних колах Росії була реанімована валуєвська версія мовної проблеми українців і міф про те, що «українська — похідна від спільної давньоруської».
Мовознавець, лексикограф, історик церкви, митрополит Іларіон (Огієнко) писав: «Спільної «руської» мови ніколи не було». Він зазначав, що десь за п’ять тисячоліть до Христа всі теперішні так звані індоєвропейські народи говорили більш-менш однією спільною мовою, яку ми звемо праіндоєвропейською. Мова ця на певному етапі почала розпадатися на говірки. Серед багатьох говорів була й мова слов’янська. «Цебто вже на індоєвропейській прабатьківщині існував як окрема етнічна «одиниця» і той народ, що дав початок народу слов’янському, а разом з ним існувала і мова, яка стала, так сказати, матір’ю для мов слов’янських», — зазначав Іван Огієнко. Отже, наука встановила, що всі слов’янські мови постали з так званої праслов’янської. «У слов’янській прабатьківщині українці сиділи на тих самих землях, на яких у пізніший час застала їхня історія, цебто українці автохтони на своїх землях, як це доводив М. Грушевський; так само й чеський археолог Нідерле твердить, що українці й білоруси найбільш автохтонні на своїх землях», — наголошує дослідник. Михайло Грушевський прабатьківщиною нашого народу називає Середнє Подніпров’я, де постала наша історія та формувалась наша мова. Історик писав, що вже в IV ст. по Христі вирисовується український народ, а вже з VI ст. бачимо його ясно. З тих часів (V—VI ст.) формувалася і староукраїнська мова. Її діалекти, існування яких простежується з IX ст., територіально накладаються на ареали літописних племен: полян, уличів, тиверців, древлян, волинян, сіверян. Після утворення Давньоруської держави з центром у Києві і консолідацією племен відмінності між говірками згладжуються й з’являються питомі ознаки єдиної староукраїнської мови. В українській збереглися найдавніші особливості праслов’янської, які зникли в усіх інших слов’янських мовах. На думку Віктора Брехуненка, «це переконливо свідчить про те, що українська мова постала не з міфічної «давньоруської», а безпосередньо з праслов’янської».
Непідкупним свідком окремішності української мови є графіті Софії Київської.
Розшифровано понад сім тисяч написів — багато з них створено ще тисячу років тому староукраїнською мовою, що має орфографічні та лексичні ознаки мови сучасної. Зокрема, імена із закінченням на -о: Павло, Данило, Марко; закінчення на -у в родовому відмінку: меду, солоду; закінчення -ові, -еві (-єві): Володимирові, Петрові; чергування г, к, х зі свистячими з, ц, с — слуга-слузі, рука-руці; кличний відмінок: друже, княже. Характерно, що автори графіті вживали такі слова як гай, лазня, полонина, яких немає в російській; ходив, писав, дієслова із закінченням на -ти — писати, долучити тощо. Детально про типові українські ознаки графіті «Голос України» писав 15 квітня 2020 року (№ 65 (7322).
Однією з відомих найдавніших пам’яток української мови є «Повість временних літ». Професор Василь Яременко стверджує, що «у літописі Нестора немає жодного російського слова... а українська лексика ллється суцільним потоком». Хоч і написано хроніку церковнослов’янською, тодішньою літературною, у тексті велика кількість слів з мови розмовної — української: орати, невіглас, рубати, створити, знемагати, наймит, жито, кияни, хоробрий, володіти, сказати, пороги, рідня, зоря, свита, красти, туга, сором, подружжя тощо. Нестор пише, що преподобний Антоній поставив «церквицю малу», князь Святослав виступив «з дружиною своєю», а князь Ізяслав мовить до брата «брате, не тужи».
Доктор філологічних наук Павло Гриценко зазначає, що на українських теренах писемність існувала ще до прийняття християнства, а в пам’ятках X ст. засвідчено як, торгуючи з греками, наші князі укладали договори двома мовами. «І такі документи збереглися», — каже Павло Гриценко.
Одірвавшись від мови праслов’янської, постали білоруська та російська мови. За Іваном Огієнком «білоруські племена рано опинилися в українському державному об’єднанні, мали українську княжу династію у своїх пізніших князівствах: Полоцькім, Мінськім і Смоленськім. На сході защепилася навіть українська вимова в назві міста Мінськ замість білоруського чи російського Мєнськ». Російська складається під впливом фінських племен, у ній, особливо в топографічних назвах та в живій мові, багато фінських слів, чого не було і немає в мові українській. Від племен українських російські були відгороджені величезними густими лісами, тож дві мови розвивалися незалежно одна від одної, без спільної доби.
Переяславська рада: як зник оригінал договору
Путін: «Далі були звернення Б. Хмельницького до Москви... У січні 1654 року Переяславською радою це рішення (так зване возз’єднання з Москвою. — Авт.) було підтверджено. Тоді посли Б. Хмельницького і Москви об’їхали десятки міст, включно з Києвом, мешканці яких присягнули російському цареві».
Історична правда. Міф про Переяславську раду, «возз’єднання» двох «братніх» народів», всенародну підтримку ухвал 1654 року — наріжний аргумент у системі обґрунтування «природних» прав Росії на Україну. Російський історик А. Андрєєв зазначав: «Що б не писали пізніше історики і як би не складалися в майбутньому російсько-українські відносини, рішення Переяславської ради про прийняття московського підданства мало характер національного вибору». Насправді і слова Путіна, й Андрєєва дуже далекі від історичної достовірності. По-перше, суб’єктом Переяславської ради була Гетьманщина, до якої не входили Галичина, Волинь, Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Підляшшя, частина Поділля, тож про «національний вибір» не може бути й мови. По-друге, участь у раді й «урочистостях», за самими ж московськими джерелами, взяли... 284 особи. Переяславський війт відмовився прийти до царського посланця, бо «захворів» і його принесли на ліжку. Бойкотували раду герой битви під Берестечком Іван Богун, Іван Сірко, Григорій Гуляницький (восени 1658 року розбив військо Івана Донця, що вторглося в Україну, а у квітні 1659-го разом з козаками закрив Конотоп перед 100-тисячною московською армією і утримував майже три місяці), Петро Дорошенко, Михайло Ханенко й інші представники козацької старшини, а також Полтавський, Уманський, Брацлавський, Кропивнянський козацькі полки. У деяких полках царських посланців побили камінням, з деяких міст населення тікало, аби не йти під московитів. Проти царя виступило й духовенство на чолі з митрополитом Київським Сильвестром Косівим, який відав, що в Москві не визнають українських церковних книг, та й православ’я українське і московське вже тоді мало суттєві відмінності.
Знаючи про лицемірство і підступність московитів, на підписанні угоди наполіг сам гетьман Хмельницький. Оборонна угода, яку Москва подає як одну з найважливіших у своїй історії, як зазначає кандидат історичних наук Володимир Омельчук, була ідентична угодам, підписаним козаками з Кримським ханством у 1648 році, зі шведським королем у 1657-му, з Молдавським князівством, Трансільванією й навіть Річчю Посполитою та Османською імперією.
Ні оригінал, ні копії Березневих статей 1654 року, які ще називалися Переяславським договором, не збереглися — загадковим чином зникли. Доктор історичних наук Віталій Щербак каже, що статті «відтворено на засадах детального дослідження тих прохань, які дійшли до нас у переказах, копіях».
Березневі статті були типовою військово-політичною, ситуативною, тимчасовою угодою, у якій про жодне возз’єднання народів і держав не йшлося. Про буденність події свідчить і той факт, що «доленосна» рада відбулася не в козацькій столиці Чигирині, не в Києві, а в Переяславі. За угодою за Українською державою передбачалося збереження права обирати гетьмана, форми урядування й устрою Гетьманщини. Москва не могла втручатися в судочинство, податкову й фінансову систему, чисельність українського війська встановлювалася у 60 тисяч осіб та підтверджувалися всі права та привілеї козацтва. У Києві розміщувався московський воєвода з кількатисячним підрозділом з метою надання українській стороні допомоги в боротьбі проти зовнішнього ворога. За статтями Московська держава зобов’язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й надати допомогу при відбитті загонів Кримського ханства.
Але ще за життя Хмельницького оригінал угоди зник. Історики зазначають, що український примірник був у Києво-Печерській лаврі, однак згорів. Як згодом з’ясувалося, пожежу вчинили монахи з Московії, аби знищити невгодні їй релігійні та світські книги. Загадковим чином угода зникла і в Москві, хоча саме цар найбільше мав бути зацікавлений у збереженні документа, який єдиний підтверджував, що Україна прийняла протекторат Московської держави. Сучасні історики сходяться на думці, що Переяславські статті було знищено навмисно, аби приховати їхній зміст. Адже перші непорозуміння між сторонами угоди виникли вже на самій Переяславській раді й мали цивілізаційний характер.
Москва почала порушувати угоду одразу після її підписання — її гарнізони з’являються не лише в Києві, а й у п’яти містах. За спиною України Московія підписала Андрусівський мир 1667 року, за яким Гетьманщину поділили між двома країнами — Річчю Посполитою та Московщиною. Козаки вважали, що в такий спосіб Переяславська угода втратила чинність, адже Москва об’єдналася з ворогом України. Козацька рада приймає рішення шукати протекторат в Османській імперії. Та ще раніше, одразу після смерті Хмельницького у 1657-му, Москва заявила, що Березневі статті втратили чинність, бо, мовляв, гетьман підписував особистісну угоду, а оскільки він помер, то і угода перестала діяти. За наполяганням царя новий гетьман мав підписати нову угоду, але вже з урізаними козацькими правами. Козацька старшина відмовилася від царської пропозиції і на честь обрання гетьманом Юрія Хмельницького запропонувала свій варіант угоди. Жердівські статті (1659), що передбачали фактично повну незалежність Гетьманщини (там був і пункт про підлеглість київського митрополита з усіма церквами, монастирями і духовенством Константинопольському патріархату) і зведення до мінімуму впливу Москви, так і залишились проектом, який Білокам’яна відкинула. Після цього Юрій Хмельницький уклав союз з Османською імперією. Однак під час бойових сутичок потрапив у московський полон, і цар змусив молодого гетьмана підписати нову угоду з царем. На його умовах.
Протистояння козацької та московської держав розпочалося за наступника Хмельницького — гетьмана Івана Виговського, який був «правою рукою» Богдана у Переяславі, але, відчувши «братні» обійми московитів, повертається обличчям до Речі Посполитої і у вересні 1658 року укладає Гадяцьку угоду, за якою передбачалася перебудова польської держави у федерацію трьох країн — Польщі, Литви та України. Звістка про укладення договору призвела до початку війни між Україною та Московією. Цар Олексій Михайлович видав грамоту про зрадництво Виговського та скерував до України 100-тисячне військо під командуванням князя Трубецького. 9—10 липня 1659 року козаки разом з кримським ханом розбили московитів під Конотопом, де свою смерть знайшли 40—50 тисяч загарбників, взято в полон князя Семена Пожарського (його дядько воєвода Дмітрій Пожарський — національний герой Росії) та кілька тисяч солдатів і офіцерів московського війська. Пожарського, який за свідченнями літописця Самійла Величка відзначився жорстокістю проти мирного населення і «без великої праці дістав місто Срібне, а тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками», стратили кримські татари.
Місто Конотоп, приблизно 1910-1912 рр.
Мала Русь — не мала Росія
Путін: «До складу Російської держави увійшло місто Київ і землі лівобережжя Дніпра, у тому числі Полтавщина, Чернігівщина, а також Запоріжжя. Їхні мешканці возз’єдналися з основною частиною руського православного народу. За самою цією областю утвердилася назва «Мала Русь» (Малоросія). Назва «Україна» тоді використовувалася частіше в значенні, в якому давньоруське слово «окраїна» зустрічається в письмових джерелах ще з XII ст., коли йшлося про різноманітні порубіжні території».
Історична правда. І знову маніпуляція, розрахована на дилетантів. Про те, як Річ Посполита і Московія поділили Гетьманщину по Дніпру після Андрусівського перемир’я у 1667-му і як Київ та названі області «увійшли» до Російської держави, ми вже писали — тоді ж таким було «возз’єднання», як і у Переяславі — силою обставин і збройного натиску.
Поняття «Мала Русь», «Мала Росія» (у цьому контексті це не розмір, не «молодша сестра», а першорядність, центр, клітина, з якої виросла Русь) і навіть «Малоросія», яке сьогодні набуло негативного значення («малоросами» називаємо тих, хто відірвався від кореня), існували в ранньомодерній Українській державі — Гетьманщині. Під ними розуміли саме Українську державу, сукупність етнічних українських земель, а «малоросійським народом», або ж «козацьким малоросійським народом», називали еліту Гетьманщини.
«Уявлення еліти про «Малу Русь» сягають XIV ст., — зазначає доктор історичних наук Віктор Брехуненко. — Саме тоді поняття «Мала Русь» й «Мала Росія» починає уживатися в церковній сфері. Імпульс походив від Константинопольської патріархії — територію, яка підлягала Галицькій митрополії (після поділу Київської митрополії. — Авт.) й охоплювала ядро колишньої єдиної України-Русі, названо «Малою Руссю» за аналогією «Мала Греція» (первісна), «Велика Греція» — результат розвитку Малої. Тобто «Мала Русь» — первісна, «Велика Русь» — наслідок розширення Малої Русі. Під Малою Руссю у XIV ст. розуміли Галицько-Волинське князівство включно з Києвом».
З часом з церковної сфери поняття перейшло в політичну площину. Та навіть до Національно-визвольної війни Хмельницького і у самій Москві не розглядали Малу Русь як частину свого простору чи «всієї Русі». У 1634 році представники Московської держави на переговорах з Річчю Посполитою заявляли полякам: «Ваша Мала Русь, яка належить до Польщі та Литви, до того царської величності іменування всія Русі не йде, застосовувати вам цієї своєї Русі до всієї Русі немає чого».
Перша відома згадка про Україну як країну, край датується 1187 роком.
Київський літопис, повідомляючи про загибель у поході переяславського князя Володимира Глібовича, писав, що «був він князь добрий і сильний у бою і мужністю відзначався, і всякими доброчесностями сповнений. За ним же Україна багато потужила». У тому самому літописі за 1189 рік розповідається про «Україну Галицьку», куди приїхав на княжіння Ростислав Берладнич. Є в літописах й інші згадки про Україну — в Іпатіївському (1280) та Галицько-Волинському, де розповідається, що «Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні». Назву «Вкраїниця», де було село «именемь Воинь», зустрічаємо в літописі під 1282 роком, а пізніше в офіційній документації, дипломатичному листуванні, у різноманітних грамотах і привілеях. Доктор філологічних наук Григорій Півторак зазначає, що у 1500-му великий князь литовський у листі до кримського хана Менглі-Гірея називає «нашими українами» Київську, Волинську і Подільську землі; 1539 року видається привілей на спорудження замку на Україні, на Київському Поліссі; 1545-го — укладено «Реєстр українських замків». У 1651-му та 1660 році виходить друком «Опис України» французького військового інженера і відомого картографа Гійома Боплана, який, займаючись військовим будівництвом, багато подорожував Україною.
Видання 1660-го називалося «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн».
«Опис» задумувався як доповнення до карт — гравер Віллем Гондіус на замовлення Боплана вигравіював «Українську географічну карту», 12 карт окремих частин України і, нарешті, першу в історії світової картографії військову топографічну карту цілої країни — «Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями» (в масштабі 1:463 000). Цей твір було перекладено всіма найпоширенішими європейськими мовами — латинською, голландською, іспанською, польською, англійською, німецькою. Боплана читали король Людовік XIV та його міністр закордонних справ, засновники й перші члени Французької академії наук — Блонд, Буйо і Дюпуї, а також Вольтер, Декарт, імператор Наполеон, тож у Європі добре знали про різницю між українцями й московитами, а Руссю Московію за її межами ніхто не називав. Навіть на зламі XVII—XIX ст. під Руссю-Україною бачили територію колишньої Гетьманщини в її найбільших кордонах часів Богдана Хмельницького. Про це, зокрема, свідчить переклад «Короткого опису Малоросії» (укладений на замовлення гетьмана Кирила Розумовського), який у 1788 році зробив француз Ж.-Б. Шерер, котрий ужив промовистий титул «Історія Малої Росії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малої Росії». Віктор Брехуненко наголошує, що «поняття Мала Русь і Україна за часів Гетьманщини були тотожними». Прикладів ідентифікації України/Русі і Московії історія зберегла десятки й десятки, якщо не сотні.
Воду на московський млин ллє незрозуміла багатьом плутанина з термінами Русь, Росія, руський, руській.
Григорій Півторак зазначає, що зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. «Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море», — каже професор. — В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася на національну ідею, яка об’єднала в одне ціле такі історично й географічно несхожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор’я і Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття».
«Москва наступає безбожна»
РФ-Московія може безкінечно клястися українцям у дружбі й «братерській» любові, переписувати «не такі» літописи (у 1710 році Петро I видав указ про вилучення в загарбаних народів усіх письмових національних пам’яток, у тому числі й церковних документів та архівів і їх засекречення чи знищення, а Катерина II у 1783-му створила «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» для фальсифікацій з обґрунтування «законності» привласнення історичної спадщини Русі-України), може закликати у свідки самого Тараса Шевченка (хоча це саме він заповідав-попереджав: «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами»), та не може викреслити з історії руйнування у 1169 році військами коаліції шанованого в Росії володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського Києва, викрадення у Вишгороді української святині Вишгородської ікони Божої Матері, перейменованої на Володимирську (нині — в Москві), неоголошену війну 1659-го, знищення Батурина 1708 року військами Мєншикова, що залили кров’ю гетьманську столицю і річку Сейм, по якій для залякування повсталих проти царя на чолі з гетьманом Мазепою (і справді нашим національним героєм!) пливли хрести з розіп’ятими на них козаками — захисниками Батурина. Цвяхи в голови, руки й ноги вбивали, як і вирізали все населення міста (за різними даними від 14 до 20 тисяч люду) та пограбували й спалили церкви люті вороги. А тепер, геть забувши, що на початку XX ст. П. Столипін до категорії «інородці» зарахував і українців, яким було заборонено створювати свої національні товариства, клуби, газети, школи, набиваються нам у брати.
Причиною війни 1658—1659 років стало підписання Гадяцьких пунктів про створення нової Речі Посполитої, до якої українці мали увійти як рівні полякам і литовцям, — Великого Князівства Руського. З Гадяча гетьман Іван Виговський вирушив на Чигирин, збираючись вибити з Києва московську залогу та сподіваючись на ратифікацію Гадяцької угоди. На самому кордоні, на північному сході від Путивля за сприяння московської влади почали збирати «свавільників» — охочих повоювати з Виговським.
Ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який перебував на кордоні, писав 31 жовтня 1658 році в листі до наказного ніжинського полковника Григорія Кобилецького: «Москва наступає безбожна зі свавільниками, де нікому не норовять, все мечем та вогнем розоряють, церкви Божі палять та монастирі, священиків та ченців і черниць без всякого милосердя вбивають, а понад те над паніями добрими, дівками та дівицями ґвалт чинять, груди ріжуть й малим дітям не спускають, очі вилуплять й гірше за поган». У травні 1659-го московські загони взяли Борзну, «розорили, випалили й висікли» містечка Срібне, Варву, Лубни, Сенчу. Приятель Тараса Шевченка, український історик і етнограф Микола Маркевич розшукав у козацьких літописах моторошну картину різанини й цинізму, з яким московські вояки чинили її: «Ромодановський... зустрів процесію від громадян Конотопа, помолився й перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і промовив: «Винуватого Бог знайде, а війська треба потішити й нагородити за труди, в поході понесені». І як тут не сказати, що архів відомого етнографа, котрий після відставки оселився в Україні, у своєму маєтку в селі Турівці Прилуцького полку, налічував 12 тисяч(!) рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латиною, грецькою, вірменською та грузинською, згодом опинився в Пашковому домі Рум’янцевського музею Москви. Правду писав Тарас Шевченко в одному зі своїх віршів: «Москалики, що заздріли, То все очухрали...». Що й казати, «по-братськи»... «По-братськи» РФ відкраяла від суверенної України частину її території — Крим, а російсько-окупаційні війська за українську мову, за тризуб, за синьо-жовтий прапор катують і вбивають наших співвітчизників. Тож сьогодні, можливо, актуальніше, ніж на початку минулого століття, звучить гасло українського поета й публіциста Миколи Хвильового «Геть від Москви!».
