Цілісне уявлення про ціннісні засади та сутність української державності, витоки і становлення держави на українських теренах, спадкоємність державотворчих традицій від Київської Русі і більш давнього часу до сьогодення сформовані авторитетним авторським колективом у фундаментальній книзі «Українська державність: історико-правничі нариси», що завдяки титанічній праці провідних істориків та правників відкриває маловідомі, а то й зовсім невідомі сторінки нашої історії.

Голова Верховної Ради України, співголова редакційної ради видання, доктор юридичних наук Руслан Стефанчук наголошує: «Я глибоко переконаний, що це несправедливо говорити, що Україні 30 років. Україна — це держава яка має тяглість понад тисячолітньої історії. Ми сягаємо своїм корінням заснування Києва, ми сягаємо своїм корінням згадки у Бертинських хроніках, в яких згадувалося про представництво русичів, князювання таких людей, які були визнані святими у всіх існуючих напрямах християнства. Ми повинні займатися очищенням історичного коріння. Воно в нас глибинне». Глава парламенту додав, що цю книгу, над якою працювали десятки і десятки людей та збирали матеріали в архівах багатьох країн світу, важко переоцінити. «Унікальність цієї праці в першу чергу полягає в тому, що вона стала основою державотворчих процесів в Україні. На підставі цієї роботи Президент України видав указ про встановлення Дня української державності. Завдання кожного із нас — створити такий міцний фундамент, щоб ні в кого не було найменших бажань зазіхати на українську державність і українську історію. Ми всі повинні боротися за єдність української державності і української нації», — додав Руслан Стефанчук.


Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук і митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

Творчий задум відновити в одній книзі код української державності, показати її неперервність і тяглість, звичаї і традиції, красу мови постав з усвідомлення потреби самопізнання та вшанування визначних державників п’ятнадцять років тому. Генераторами ідеї проекту стали правозахисник, відомий державний і політичний діяч Левко Лук’яненко, нині народний депутат України Степан Кубів, правник Олександр Святоцький.

В.о. керівника апарату, заступник керівника апарату — керівник Головного юридичного управління апарату Верховної Ради, доктор юридичних наук Михайло Теплюк зазначає, що нове видання надзвичайно важливе для формування політичної нації в Україні. «З книгою обо-в’язково має ознайомитися молоде покоління, — підкреслює Михайло Теплюк. — Треба знайти форму донесення ідеї та матеріалів, які є в цьому виданні, до підростаючого покоління. Це важливо для виховання із шкільної лави громадян України, патріотів».

«З кожною такою працею ми стаємо сильнішими, впевненішими і така робота нас точно наближає до великої перемоги», — додає голова Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України з Європейським Союзом Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Видання «Українська державність» покликане пробудити національне і державницьке мислення в читача. «Це 22 нариси про шлях формування української державності, її атрибути та символи перемоги. Це книга про державників-символів, постаті унікальної волі, які своїми здобутками чи жертвою надихали на державотворчі рішення, творили українську націю, — наголошує Степан Кубів. — Тому книга є рушійною силою процесу формування політичної нації серед громадян України всіх національностей. Важливо відтворити її природний код. Наші духовні цінності є спільними, вони не мають кордонів. Українці світу на всіх континентах бережуть духовні скарби державності, символи, мову. Нас, українців, — понад 65 мільйонів у всьому світі. Книга започатковує діалог із читачем.


Голова ВПО «Меморіал» імені Василя Стуса (з 2014 р.), кандидат економічних наук, доцент Степан Кубів, голова Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Цьому сприятиме переклад на англійську мову та доступ до неї у відкритому просторі».

Витоки, атрибути, символи

У нарисі «Традиція безперервності української державності», який відкриває видання обсягом майже в тисячу сторінок, автори Михайло Савчин та Руслан Стефанчук наголошують, що сьогодні достатньо доказів того, що назва «Київська Русь» — це продукт історичної думки Російської імперії, що з’являється на зламі XVIII—XIX століть. Утім, не підтверджується фактичними даними та історичними документами.

«Натомість в історичних джерелах вживаються назви «Русь» або «Руська земля», спочатку для позначення земель Середнього Подніпров’я та земель, які підкорялися Києву. Пізніше, в Іпатіївському літописі (1187 р.) вжито і назву «Україна», — пишуть автори. Тому більш правильним, на думку дослідників, є вживання термінів «Русь-Україна» або Києво-Руська держава щодо позначення назви першої Української держави.

Тема витоків української державності, з’ясування часу її виникнення, фіксування перших письмових згадок про витоки як точки відліку заснування Української держави в умовах інформаційної війни, яку веде проти нас Російська Федерація, яка впродовж століть привласнює українську історію та здобутки, набуває особливого значення.

«Чому потрібно знати, визначити витоки, етапи становлення та розвитку української державності? Насамперед тому, що будь-який народ, будь-яка нація починається з того, що вона зобов’язана знати своє минуле, своє коріння, бо «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани», — наголошує співголова редакційної ради, доктор юридичних наук, академік Національної академії правових наук України Олександр Святоцький.

Ще у 1949 році український державний і політичний діяч Володимир Винниченко визначив державність як устрій усього матеріального і духовного буття цілого народу, як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, що діють на території, населеній національним колективом, і зв’язують його в компактну цілісність.

У книзі Олександр Святоцький зазначає, що поняття «держава» і «державність» в юридичній, політичній та історичній літературі використовуються по-різному: як синоніми або як літературна метафора без означення чіткого змісту. «Державність є своєрідним корінням держави, а остання — вінцем державності», — каже Олександр Святоцький. Він підкреслює, що ознаками державності є безперервність, втілена в мові, вірі, праві, літературі, мистецтві, національних символах і атрибутах, що передається від покоління до покоління; прагнення нації до політичного і національного самовизначення, державної незалежності; наявність органів публічної влади; соціальна організація суспільства; духовно-моральна, культурна організація суспільства; система норм права, включаючи пам’ятки права; історичний процес, який охоплює весь проміжок часу, впродовж якого відбувалися процеси державотворення. Основні ознаки держави — населення, територія, публічна влада, державний суверенітет, система права, система оподаткування, атрибути і символи держави.

«Цілком очевидно, що поняття «державність» значно ширше і глибше, ніж поняття «держава», але, безумовно, включає як свій компонент державу, хоча і не зводиться тільки до нього, — підкреслює Олександр Святоцький.

— Державність — це необхідна умова створення держави. Вона передує державі і навіть суверенітетові». Отже, державність, за визначенням авторів видання, — це особлива форма національного мислення, ядром якого є воля до самовизначення та усвідомлена потреба в державі як способі забезпечення спільного існування. Вона формується під впливом менталітету та духу народу, його правових традицій та історичного досвіду.

Сьогодні, на восьмому році війни Російської Федерації проти України, від керівників РФ на різних політичних майданчиках і ток-шоу ми дедалі частіше чуємо заяви про те, що Україна начебто така собі недодержава, політичний проект, придуманий американцями/австрійським генштабом, це, мовляв, частина великої Росії, і в цієї частини «руского міра» немає своєї, іншої, окремої від російської, історії, немає своєї мови, а є тільки нарєчіє, діалект «вєлікаго і магучєго язика». Історичні факти свідчать зовсім про інше.

Насправді праукраїнська держава з центром у Києві — Русь, Руська земля (це її назву вкрав у 1721 році Петро I, назвавши Росією Московське царство) — виникає в результаті об’єднання слов’янських племен у VII—VIII століттях. Оскільки в цей період найінтенсивніше розвивалося об’єднання полян, що розселилося на берегах річок Рось, Росава, Роставиця, то й держава, яку вони витворили, стала називатися Русь. У IX столітті вона об’єднувала землі Київського, Чернігівського та Переяславського князівств. За визначенням академіка Бориса Рибакова, вже на ранньому етапі своєї історії — у 814 році — Русь зрівнялася своєю територією з Візантійською імперією та імперією Каролінгів, європейською державою, що існувала у IX столітті і до складу якої входили території Франції, Німеччини та Італії, а також низки інших сучасних держав.

За інформацією Бертинських хронік, середньовічної пам’ятки 830—882 років, посольство русів 18 травня 839 року відвідало столицю імперії франків Інгуленгайм, де його прийняв імператор Людовик Благочестивий.

Спростовує московські міфи про Україну і «Повість минулих літ», яку Нестор-літописець розпочинає із відповіді на запитання, звідки пішла Руська земля і хто в ній почав князювати. Згідно з літописом поляни, що жили по Дніпру, мали свій правлячий рід в особі трьох братів — Кия, Щека і Хорива, які й заснували Київ. Опісля в полян правили Аскольд і Дір, з їх іменами в «Повісті минулих літ» і пов’язана згадка про появу назви «Руська земля».

Про події 852 року Нестор пише так: «...коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми довідалися, коли приходила Русь на Цесароград [Константинополь], як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому». Похід київських князів Аскольда і Діра на Константинополь, столицю Візантійської імперії, у 860 році закінчився повною перемогою русів, котрі трохи не захопили колишнього патріарха Ігнатія, та дипломатичним визнанням Русі.

У часи правління Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого Києво-Руська держава перетворилася на найбільшу європейську державу.

«Великий київський князь Володимир Великий значно розширив територію Русі, приєднавши землі в’ятичів (982 р.), ятв’ягів (983 р.), радимичів (984 р.), білих хорватів (981 р.), здійснив військові походи проти болгар (985 р.), греків (988 р.), вірмен (1000 р.), поляків (1001 р.), печенігів (996 р., 1015 р.)», — зазначають автори другого нарису книги «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвиток» Олександр Святоцький, Марта Барандій, Ігор Бойко. За київського князя Володимира Великого, якому в листопаді 2016 року з якогось дива встановили пам’ятник на Боровицькій площі в Москві, в охоронній зоні Московського Кремля, що ставило Кремль під загрозу виключення із Всесвітнього списку ЮНЕСКО, було запроваджено християнство як державну релігію Русі, проведено адміністративну, військову та інші реформи, збудовано величні храми, почалося карбування перших у Русі монет — златників і срібників. На них вперше було викарбувало князівський знак тризуб, що став гербом Української Народної Республіки та сучасної України. В XI столітті, а Володимир правив державою до 1015 року, столиця Русі Київ налічувала майже 100 тисяч мешканців і була одним із найбільших міст Європи.

«Часи князя Володимира є кульмінаційними в розвитку Київської Русі. Вибір віри був найвагомішою подією в історії нашого краю, в такий спосіб визначався цивілізаційний вибір, якою буде культура і світогляд на весь подальший період, — зазначає член редакційної ради, заступник Голови Конституційного Суду України, доктор юридичних наук, професор Сергій Головатий. — Вибір князя Володимира ідеологічно завершив належність Русі до європейської цивілізації. Тогочасна Візантія випереджала всі країни Західної Європи за рівнем розвитку, духовної і матеріальної культури. Одним із важливих наслідків, на мій погляд, Володимирового хрещення Русі за зразком Візантії, є утворення політичного, ідеологічного союзу держави і церкви. Виникає симфонія влади, або гармонія влади, коли дві влади — державна і церковна — співіснують одна з одною, але не зливаються, вони взаємодіють, але не намагаються підпорядкувати одна одну. Традиція Володимира зберігається в Україні понад тисячу років».


Головний редактор юридичного журналу «Право України», доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України Олександр Святоцький, заступник Голови Конституційного Суду України Сергій Головатий.

Започатковане батьком продовжує його син Ярослав Мудрий, роки правління якого — 1019—1054 — період найвищого розвитку і піднесення Русі: посилюється централізація земель, поширюються міжнародні контакти (Ярослав стає сватом усієї Європи), розвиваються освіта, мистецтво, культура. Нагадаємо, що до виникнення Москви і Московського князівства ще цілі століття. Російські та радянські історики датою заснування сучасної столиці РФ називали 4 квітня 1147 року. Тоді вона нібито згадувалась у літописі. Насправді у хроніці йшлося не про місто, а про місцевість на мокві — болотах.

«У час існування держави Київська Русь про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство як улус Золотої Орди засновано ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала понад 300 років. Немає жодних фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством до XVI століття. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київська Русь, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані», — писав історик, археограф, член-кореспондент НАНУ Ярослав Дашкевич.

Ми, український народ, таки справді маємо понад тисячолітні традиції своєї державності і, на думку Олександра Святоцького, є єдиними спадкоємцями великої могутньої Києво-Руської держави, Королівства Руського, української козацької держави Війська Запорозького, УНР, ЗУНР і такої держави, як Карпатська Україна, та Української Держави, Акт про відновлення якої було проголошено 30 червня 1941 року Українськими Національними Зборами під проводом ОУН та її лідера Степана Бандери.

Нескорені і непереможені

«Вогонь, який був запалений нашими видатними київськими князями Аскольдом, Святославом Хоробрим, Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом, гетьманом Іваном Мазепою та його сподвижником Пилипом Орликом, діячами УНР, українськими націоналістами і вояками УПА, не згас», — каже Олександр Святоцький. — Ми не мислимо української державності без Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Романа Шухевича, Степана Бандери. В їхніх іменах — тяглість свободи».

Серед державотворців і українських подвижників, будівничих церкви і культури, представлених у книзі, святі Кирило і Мефодій, Антоній і Феодосій Печерський, святитель Іларіон і Нестор-літописець, Данило Галицький, Костянтин Острозький і Василь-Костянтин Острозький, волинська княгиня, фундаторка та меценатка «Пересопницького Євангелія» Анастасія Заславська, меценатка Київського Братського Богоявленського монастиря та Київської братської школи Гальшка Гулевичівна. У цьому ряду — Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Йов Борецький, засновник першої Запорозької Січі на о. Мала Хортиця Дмитро Байда-Вишневецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, козацькі велети Северин Наливайко, Самійло Кішка, Іван Сірко, Петро Калнишевський, Богдан Хмельницький. Окремі сторінки видання присвячені Івану Мазепі, котрий підняв повстання проти тиранії царя Петра I й Московщини, гетьману і меценату Пилипу Орлику, який уклав із козацтвом договір про державний устрій «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорозького», відомий як перша в Європі конституція, та цілій плеяді діячів козацької доби і доби Української національної революції 1917—1921 років. Серед діячів, які стали постатями-символами Української держави, Сергій Єфремов, Павло Скоропадський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Василь Липківський, Андрей Шептицький, Євген Петрушевич, Володимир Вернадський, Олена Степанів, Агатангел Кримський, Казимир Малевич, Георгій Нарбут, Владислав Городецький. Тільки перелік одних імен світочів, що поклали свій талант, працю і життя на вівтар України, може зайняти не одну сторінку.

Читач знайде у книзі й інформацію про боротьбу повстанської Холодноярської республіки з московсько-більшовицькими окупантами, Голодомор-геноцид української нації у 1932—1933 роках, Великий терор і Розстріляне відродження, депортацію кримськотатарського народу і 700 тисяч українців з їхніх етнічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, героїчну боротьбу УПА.

Окремі розділи видання присвячені діячам та подіям новітньої історії, внаслідок яких 30 років тому Україна відновила свою державність. Визначальними етапами українського державотворення стали Революція Гідності та опір російській агресії, боротьба за українську мову та ідентичність, які точаться в умовах інформаційної війни, розв’язаної нашим північним сусідом.

За словами Сергія Головатого, українська мова — інститут державності. «Статус української мови як державної є водночас засадничою конституційною цінністю, питомою ознакою чи ключовим чинником єдності, соборності Української держави та невіддільною частиною її конституційної цінності, — каже він. — Українська мова є невіддільним атрибутом української державності, що зберігає свою історичну спадкоємність від Давньокиївської доби. Двомовність у публічному просторі не відповідає державному конституційному статусу української мови як державної».

Директор Інституту української мови НАНУ, доктор філологічних наук Павло Гриценко зазначає, що солов’їна нерозривно пов’язана з усією історією українського державотворення. «Щоб утвердити християнство, треба було мати мережу церков, — каже дослідник. — Що таке церква? А це свята книга. При храмах, княжих дворах були величезні скрипторії, де переписувалися ці книги. Й досі залишилися книги початку XI століття, одна з них — Євангеліє 1056—1057 років (оригінал зберігся, він, щоправда, не в нас, бо багато наших пам’яток або у Санкт-Петербурзі, або в Москві).

У цьому Євангелії в кінці є великий припис староукраїнською мовою, де такі форми, фонетика, яка і сьогодні є в українській мові. Наша мова бере свої початки від VI століття нашої ери, коли відбувається консолідація діалектів, а до цього глибинні коріння були ще далі, в індоєвропейській мові. Ми, давні українці, були донорами в інтелектуальній Європі. Не тільки щось брали, а й віддавали. Староукраїнською мовою написаний Литовський статут, староукраїнська була в польському сеймі, нею написано грамоти XIII—XIV століть у Румунії, то були терени Київської митрополії. Ми маємо ці факти знати та експлуатувати».

Науковець додав, що ми філігранно випрацювали свою мову, вона в нас сьогодні існує в мільйонах текстів, у блискучих народних діалектах, збереглася у тисячах пам’яток, і це найкращий доказ того, що сила держави — в єдності, глибинній традиції, інтелекті, у мові й культурі.

«На нас також лежить велика відповідальність, — зазначає почесний голова редакційної ради митрополит Київський і всієї України Епіфаній. — Сто років тому ми мали свою незалежну державу, мали свою автокефальну церкву, але через внутрішні суперечки, через незгоду ми це втратили. І після втрати що здобули? Нас як український народ намагалися знищити повністю. Голодоморами нищили нашу українську ідентичність, але ми збереглися, ми утвердилися, зараз живемо у справді історичний час. На нас лежить відповідальність далі в єдності розбудовувати Українську державу, помісну право-
славну церкву, бо без єдиної сильної право-
славної церкви ми ніколи не збудуємо тієї України, про яку мріяли наші попередники. І нині боротьба триває. Війна на сході показала, що українська нація є сильною і непереможною».

Проект реалізовано Всеукраїнською правозахисною організацією «Меморіал» імені Василя Стуса спільно з партнерами — Інститутом історії НАНУ, Національним музеєм історії України, Центральним державним кінофотофоноархівом України імені Г. Пшеничного, низкою університетів Києва, Львова, Запоріжжя, Мистецьким фондом короля Данила, Фундацією Українського Голодомору-Геноциду (Чикаго, США), Фундацією «Спадщина» (Чикаго, США), видавництвами «Право України», «Ін Юре», редакцією газети «Голос України», що досліджує тему української державності впродовж тривалого часу і присвятила їй сотні матеріалів.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.