«Завжди вів непохитно українську лінію, зі своєю звичайною різкістю та прямотою говорячи в вічі часом гірку правду. Практичний і тверезий з погляду, він був, проте, нерозкаяним романтиком і фантазером щодо деяких способів, щоб підняти з занепаду українську справу» — так згадував про Євгена Харлампійовича Чикаленка його друг, громадський діяч Сергій Єфремов.

Євген Чикаленко (на  знімку) увійшов в історію України як громадсько-політичний, культурний діяч, меценат, активний учасник національно-визвольного руху кінця ХІХ — початку ХХ століть. Він був серед тих, хто ціллю свого життя ставив здобуття української державності, відродження української нації, мови, культури, традицій.

Рід Чикаленків походив від запорізького козацтва, належав до національної еліти, відігравав важливу роль у житті українського народу та в історії української держави. Євген Харлампійович Чикаленко народився 9 (за новим стилем — 21) грудня 1861 року в селі Перешори на Херсонщині. Його дитячі та юнацькі роки, що пройшли в Одесі (навчався в приватному пансіоні й гімназії) та Єлисаветграді (навчався у вищому земському реальному училищі), припали на початок відродження українського руху. Це, звичайно, не могло не вплинути на формування його національної свідомості.

Маючи інтерес до аграрної справи, Є. Чикаленко в 1878 р. вступив до Московської Петровсько-Розумовської рільничої академії, яку не зміг закінчити, оскільки вона була закрита через студентські заворушення. Відтак, він повернувся в Україну, став вільним слухачем природничого факультету Харківського університету, де впродовж трьох років вивчав агрономію.

Саме в Харкові розпочалося активне громадське життя Є. Чикаленка. Він долучився до української «драгоманівської» «Громади», за діяльність в якій був заарештований, виключений з університету й висланий під гласний нагляд поліції у Перешори із забороною відвідувати великі міста. У рідному селі, у своєму маєтку, Є. Чикаленко прожив без виїзду спочатку п’ять років під гласним, а потім ще п’ять років під негласним наглядом поліції. Лише в 1894 р. він зміг перебратися до Одеси, де продовжив діяльність у місцевому осередку громадівського руху, будучи переконаним у його величезній ролі для зміцнення національної ідеї.

У 1900 р. Є. Чикаленко переїхав до Києва, що стало важливою подією не лише в його житті, а й відіграло велику роль в українському громадському житті та національному відродженні загалом. Він цілком поринув у суспільну діяльність, вступив до Київської громади, був запрошений Володимиром Антоновичем у її словарну комісію. Київська оселя Чикаленків перетворилася на осередок національного руху, де збиралися представники української спільноти — громадівці, члени Товариства українських поступовців, ініціатором створення якого він також був. За це він постійно зазнавав переслідувань з боку влади, у його помешканні влаштовувалися обшуки, а його самого неодноразово заарештовували.

Однак попри все Є. Чикаленко продовжував підтримувати український рух, значну увагу приділяючи меценатству, оскільки усвідомлював свою відповідальність за особливо важливі, на його думку, українські справи. Він діяв за своїм власним принципом: «Любити Україну не до глибини душі, а до глибини своєї кишені». На його фінансуванні перебувало Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові; він зробив значний внесок для будівництва там Академічного дому — помешкання для студентів з Наддніпрянської України; матеріально допомагав видавничій діяльності петербурзького Благодійного товариства видавання загальнокорисних і дешевих книг для народу; підтримував часопис «Киевская старина», журнал «Літературно-науковий вісник», видавництво «Вік» тощо.

Справою життя Є. Чикаленка була перша й єдина в Наддніпрянській Україні щоденна газета українською мовою. Спочатку вона мала назву «Громадська думка» (1906 р.), а потім — «Рада» (1906 —1914 рр.) та «Нова Рада» (1916—1919 рр.). Розуміючи важливість існування української преси для відродження національної свідомості, він зауважував: «Нашу газету передплачують тільки люди, що цікавляться українським рухом, і все завдання в тім, щоб число таких людей збільшилось, щоб ширше розлилася ця свідомість серед усіх верств, станів, кляс людності. Але школи, цього найдужчого чинника, у нас нема, нема й ніякого широкого національного життя, зостається один чинник — преса. Преса повинна ширити національну свідомість і, очевидно, вона це робить». У виданні газети він не лише вирішував фінансові питання, шукаючи джерела фінансування і постійно витрачаючи власні заощадження, а й запрошував до співпраці відомих письменників і публіцистів, відшукував маловідомих талановитих авторів, намагався розширити коло її читачів. Сам Є. Чикаленко запевняв, що має вести газету «до загину», адже він відстоював думку, що без українського слова не може бути й мови про національне відродження та пробудження свідомості. Й справді, газета «Рада» відіграла важливу роль у справі національного просвітництва й поширення української національної ідеї.

Цікавими є роздуми Євгена Чикаленка щодо обраного ним шляху, спрямованого на розвиток українського руху, якими він у вересні 1917 р. поділився зі своїм другом Петром Стебницьким: «Дожив я до того, що навіть здійснюються мої дитячі мрії про козацькі полки, не кажучи вже про зародок автономії, про яку марилося вже в старших літах. Значить, я з дитячих років взяв правильний курс і йшов ним все життя, і дітей до цього нахиляв, і всіх, на кого міг впливати. Правда, часом бувало зневір’я — думалось, що український рух буде тільки куріти, смердіти і ніколи не займеться ясним полум’ям. Скільки раз близькі приятелі умовляли покинути видання «Ради», бо Україна ще не доросла до щоденної газети, але я собі рішив, що в інвентарі нашому повинна бути щоденна газета і раз у раз казав собі — «А ти, Марку, грай!». І грав, як міг, і інших до того заохочував. І виходить, що я не помилився, що лінію держав вірну».

Ще одним напрямом діяльності Є. Чикаленка став розвиток аграрної сфери України, підтримка місцевого селянства. Розуміючи важливість просвіти селян, він всіляко сприяв цьому, спілкуючись з ними, ділячись теоретичними знаннями та практичними навичками. Він був прихильником і фінансував масове видання популярних книжок українською мовою. Тим більше, будучи фахівцем у аграрній справі, займався написанням і виданням дешевих брошур під назвою «Розмови про сільське хазяйство», які фактично були чи не єдиним доступним джерелом корисної інформації для українських селян.

Також Є. Чикаленко постійно допомагав і матеріально підтримував як молодих, так і вже знаних талановитих українців. Зокрема, за його активного сприяння до Києва змогли переїхати такі відомі громадські діячі, як Б. Грінченко, О. Олесь, Л. Жебеньов, А. Ніковський та інші. Неодноразово він допомагав забезпечити умови для творчої праці О. Кобилянській, М. Коцюбинському, А. Тесленку, В. Винниченку й іншим. А його особисті стосунки, авторитет, повага до нього з боку провідних діячів українського руху відігравали величезну роль у вирішенні численних питань у сфері відродження та розвитку національної ідеї.

Таку ж активну національну позицію зайняли й діти Є. Чикаленка. Зокрема, старший син Левко — громадсько-політичний діяч, археолог за освітою, у 1917 р. увійшов до складу Української Центральної Ради, був секретарем і членом її Малої Ради, а за часів Директорії займав посаду радника Міністерства внутрішніх справ УНР. Син Петро брав участь у Першій світовій війні, був задіяний в Українській Центральній Раді, перебував на посаді секретаря Генерального Секретаріату (Ради Міністрів) УНР, у 1919 р. служив секретарем у Посольстві УНР в Туреччині. Старша донька Ганна (у шлюбі — Чикаленко-Келлер) — активна діячка українського міжнародного жіночого руху, журналістка, у 1918—1920 рр. перебувала з українською дипломатичною місією в Швейцарії.

Після подій Української революції 1917—1921 рр. родина Чикаленків була розірвана на дві частини і не мала можливості підтримувати тісних зв’язків. Євген Харлампійович у 1919 р. змушений був виїхати за кордон, де певний час переїздив з місця на місце, а в 1925 р. оселився в одному із центрів української еміграції — м. Подєбради (Чехословаччина). Тут він очолив Термінологічну комісію при Українській господарській академії, писав спогади, які сьогодні є безцінним джерелом з історії громадсько-політичного життя України кінця ХІХ — початку ХХ ст. Помер Є. Чикаленко 20 червня 1929 р. Троє його дітей — доньки Ганна та Вікторія і старший син Левко — також опинились в Європі, займали активну громадську позицію в українському емігрантському середовищі. Два молодші сини — Петро та Іван — залишилися в радянській Україні, були репресовані: Петро помер у 1928 р. в пересильній в’язниці на шляху до Соловків, а Іван був засуджений до п’яти років та відбув покарання на Далекому Сході.

Згадуючи Євгена Чикаленка, без перебільшення можна стверджувати, що все своє життя він був відданий національній ідеї й усіляко сприяв відродженню української справи. В одному з листів до Володимира Винниченка він писав: «Ви дорікали мені тим, що я хочу спокійно, під гетьманським крилом, володіти своїми маєтками! Україною я більше дорожу, ніж маєтками, бо вона була ціллю всього мого життя. Якби була Україна, то я не потребував би маєтків, бо всякий український уряд дав би мені чи пенсію, чи синекуру, якби я не мав з чого жити, я в цьому певний; а маєтки без України не дадуть мені задоволення, і я волів би мати Україну без маєтків, ніж маєтки без України».


Лист Євгена Чикаленка до Олександра Лагутенка, 1922 р.

З фондів ЦДАГО України.
 


Сторінка газети «Нова Рада» від 25 березня 1917 р..

З мережі Інтернет.

Світлана ВЛАСЕНКО, кандидат історичних наук начальник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України.