Мешканка Івано-Франківська Христина Сирова-Ковалишин представлятиме нашу країну на конкурсі Miss Wheelchair World у Мексиці наступного року, оскільки цьогоріч перемогла в національному відборі цього конкурсу краси. Молода жінка — засновниця та директорка благодійного фонду «Хребет», що протягом шести років опікується особами з інвалідністю. За цей час громадська активістка провела понад сто тематичних заходів в усіх регіонах.
Без обмежень
Христина за фахом — психолог. А ще дизайнерка комп’ютерної графіки. І письменниця, авторка чотирьох книжок, а її містичний роман «Бачу Сни» ввійшов до двадцятки кращих книжок країни серед молодих авторів у 2015-му.
Христина має ще чимало титулів. Вона — асоційований член ЮНЕСКО, міжнародної Академії літератури та журналістики. У 2018 році брала участь у Всеукраїнському конкурсі «Краса без обмежень» і стала ІІ віце-міс. У 2019-му організувала та провела конкурс краси «Королева Прикарпаття» для дівчат, які користуються колісним кріслом.
Для матері двох дітей Христини це вже не перше змагання цьогоріч. Із чоловіком Олександром (на знімку) брали участь у Всеукраїнському конкурсі «Світ без обмежень», де подружжя здобуло титул «Амбасадори».
Жінка добре відома на Прикарпатті. Радо контактує із кожним, кому може надати якусь пораду та підтримку. Хоч самій не так легко давати собі раду. Ми спілкувалися в День людей з інвалідністю, тож цю тему не оминули.
«За конвенцією ООН про права людей прийнято казати (і це нормально) — людина з інвалідністю, а не з обмеженими можливостями, — наголосила Христина. — Бо у всіх нас можливості обмежені. Так само — не з особливими потребами, бо ми всі в чомусь маємо особливі потреби. Але перше людина, потім — інвалідність».
«Ви пишатиметеся мною»
Христина народилася цілком здоровою дитиною. Хворіла хіба що ангінами. Лазила деревами, бігала із сусідськими дітьми та каталася на велосипеді.
«Згодом захопилася хореографією, — пригадує Христина. — Займалася бальними танцями протягом восьми років. Мріяла про свою школу сучасного танцю. Але раптово, в якийсь момент, відчула, що підійматись на свій четвертий поверх без ліфта стало складно. Було відчуття, наче дуже втомилася. Якось, після кількох годин гри в бадмінтон, майже не могла дійти додому, але думала, що це все перевтома. Згодом виявилося: чомусь білок у м’язах перестав нормально засвоюватись. Хоч є чутливість та рухливість усюди, але сил ходити не вистачало. Одинадцять років тому я сіла в інвалідний візок».
Христина каже, що їй пощастило з характером. Бо навіть після довгого періоду депресії та неприйняття ситуації зі здоров’ям дівчина зібралася із силами і якось кинула батькам таку фразу: «Навіть у цій ситуації ви пишатиметеся мною». Для цього доклала й досі докладає максимум зусиль.
Поставила собі безліч цілей: вивчилася на психолога, написала та видала чотири книжки, заснувала зі своїм чоловіком Олександром БФ «Хребет» для роботи з людьми з інвалідністю, школу психологічного відновлення «Реконструкція Я». Все десь для того, щоб довести собі, батькам та світу, що людина з інвалідністю теж може бути успішною та потрібною.
«Звісно, все це від комплексів, які на мене тиснули, адже в нашому суспільстві звикли, що людей з інвалідністю просто немає, а якщо ти вже є, то не вписуєшся у цей соціум, — стверджує Христина. — Але бути іншим — це нормально! Бо ми всі різнимося один від одного, але в цьому і є краса та призначення. Довелося багато пройти, щоб це зрозуміти. Бог знав, що Він робить, і Він не помиляється».
Христина наголошує, що Івано-Франківськ дуже змінився у сенсі інклюзивності, і насамперед — у свідомості людей. Це дуже помітно. У людей на візках не тицяють пальцями, не сахаються їх. Навпаки — щиро усміхаються, вітаються.
«Влада дбає, щоб місто стало доступним і пристосованим для всіх, — усміхається Христина. — Пишаюся нашим головою Русланом Марцінківим: є доступний громадський транспорт із відкидними пандусами, перероблені перехрестя, озвучені світлофори, та головне — бажання змінюватись. Приємно, що власники закладів громадського харчування чи салонів краси запрошують на інспектування їхньої доступності, роблять пандуси, туалетні кімнати. Так і повинно бути».
Дбають про дітей і побут разом
Із чоловіком Христину звела творчість. Саша грав у гурті як музикант, а дівчина на той момент практикувала журналістику та брала в колективу інтерв’ю. От і познайомились.
«Якось, через півроку після знайомства, ми пророзмовляли п’ять годин без упину й зрозуміли, що можемо так розмовляти, мабуть, усе життя, — каже Христина. — Вчуся постійно, і своїх клієнтів та підписників мого блогу мотивую до самоосвіти повсякчас. Допоки є допитливий розум, доти даються сили й ресурси досягати безлічі цілей».
Додатково пройшла курси дієтолога-нутриціолога, курси підвищення кваліфікації у психології, постійно слухає якісь тренінги та лекції, читає статті, а от книжки частіше слухає в аудіоформаті. Хотілось би читати, але часу не вистачає.
«Дякую Богу за чудову сім’ю і неймовірних батьків, які завжди підтримували у всьому, хоч би чим займалася. Вони пишаються мною, а я радію, що можу віддячити за їхню турботу та любов. І зі свекрами пощастило: це ще одні батьки, які підтримують нашу сім’ю зі щирою любов’ю», — акцентує співрозмовниця.
Із чоловіком від самого початку зійшлися на тому, що вони — рівноцінні партнери. Саша взяв на себе обов’язки голови сімейства та вирішує важливі питання, і дружина навіть не думає йому в цьому перечити. В побуті хто що може, те й робить, не розділяючи на чоловіче та жіноче. І з цього приводу в сім’ї ніколи не було конфліктів. Стараються разом заробляти кошти, дбати про дітей і побут.
Дві найвищі нагороди
Про дітей співрозмовниця говорить із особливим трепетом. Це нагорода Всевишнього, безумовне щастя та любов.
«Мріяла стати мамою, хоча страхалась, чи зможу, — роздумує молода жінка. — Дякувати Богу, на допомогу прийшли дуже хороші лікарі, які стали чудовою підтримкою — без осуду й залякувань. Сталося усе природно: сама вагітність і виношування діток. Я просто довірилась Богу в цьому процесі. Іншого пояснення немає. Тож маю дві найвищі нагороди в цьому житті — сина та донечку. Синочку Яну — три з половиною рочки, а донечці Оленці — тільки десять місяців».
«Ставлю собі високу планку і цілі, бо прагну, щоб наші діти пишалися батьками. А їхні однолітки не звертали уваги на людей, які користуються колісним кріслом, — знаючи, що це теж норма, як їзда на велосипеді», — акцентує Христина.
***
Христина наголошує, що успіх — це не проспати своє життя. Бо дні так швидко злітають. Головне — жити із широко розплющеними очима. Творити добро. Міняти цей світ на краще. Насолоджуватись кожною миттю. Не впадати у відчай, хоч би що трапилось. Бо все минає — і життя теж. Перемоги і поразки — лише дорогоцінні перлини в намисті наших днів. Варто зі всього брати уроки й рухатися далі.
«Участь у конкурсі Miss Wheelchair World для мене є високою честю і дуже важливою місією. Мрію гідно представити Україну та згодом гордо нести цей титул, привертати увагу суспільства до людей з інвалідністю та їхніх потреб. Пропагувати інклюзію, внесення корективів не тільки в закони, а й у мислення людей, показуючи своїм прикладом і життям, що можливо все. А головне — пам’ятати, що інвалідність стосується кожного, проте не обмежує нікого», — означує Христина.
Івано-Франківська область.
Фото з родинного альбому.
