Кожну тему в історії відкритого суспільства та держави спонукають обставини і факти. Йдеться про публічний доступ до інформації тоді, коли держава та її Президент (глава держави) високо несуть свої наміри і повагу до суспільства, кожної людини. Це не може бути штучним явищем, якщо це держава і громадяни створили умови для досягнення дійсно відкритого суспільства, в якому відбувається вільне набуття ознак гласності й суверенності за наявності умов дотримання державної таємниці. Але в цьому багато що залежить від самого суспільства, в якому людина як найвища цінність пов’язана з державою, її інтересами і проблемами. Наведемо приклад з дослідження «Конституційно-правовий статус Адміністрації Президента України». Уже на перших сторінках автор О. І. Зозуля розкриває важливі місце і роль апарату державних службовців — Адміністрації Президента України. Він підкреслює особливості її специфіки, структурну побудову, функції, принципи і надані повноваження, щоб глава держави діяв ефективно у механізмі держави. Особливо відрізняється ця характеристика для держав з республіканською формою правління. Чому виникає актуальність цього питання сьогодні? Йдеться не тільки про фінансування з державного бюджету, а й важливість зв’язків апарату з Радою національної безпеки і оборони України — головним дорадчо-консультативним органом — структурою, яку очолює Президент України.
Автор дослідницької праці пропонує замислитися над проблемою, яка була ним поставлена перед юридичною наукою ще у 1991 році, як продовження розбудови незалежної держави України, коли за ст. 6 Закону України «Про Президента Української РСР» від 05.07.1991 року «Президент Української РСР може створювати необхідні управлінські і консультативні структури». Це передбачено і п. 28 ст. 106 Конституції України.
Для допитливого читача всеосяжна діяльність очільника держави вимагає зміцнення інституції, яка функціонально забезпечувала б його керівництво державою. Так з’явилися в структурі Адміністрації Президента України, зокрема, Державний фонд сприяння місцевому самоврядуванню (2010 р.), Державне управління справами (2007 р.), регіональні приймальні Президента України, Національний антикорупційний комітет (2011 р.) та інші дорадчі та управлінські структури. Особливо важливим було створення Апарату Ради національної безпеки і оборони України як допоміжного контрольно-координаційного органу в державі. Але ніяк не можна було раніше визначити ці органи як елементи державної влади, оскільки Конституційний Суд України ретельно перевірив їхню конституційність за клопотанням народних депутатів і Рахункової палати Верховної Ради України. Під час аналізу не виникали будь-які інші приклади в державах, які утворились після розпаду Союзу РСР. Не можна було уявити, щоб тоді президенти своїх держав здатні були надавати дорадчим/консультативним/ інституціям статус державних органів, оскільки спочатку всі органи створювались на основі конституцій. У незалежних державах були прийняті положення про Адміністрації Президента, в яких встановлювались також чисельність і структура для забезпечення діяльності глав держав. Україна не була винятком.
Так, за конституційним правом був встановлений правовий порядок в Україні, яким було обумовлено правове життя суспільства з врахуванням європейського досвіду. При існуванні правових засад були закладені форми участі громадян у державних справах, їхній доступ до інформації. Свобода слова була завжди ключовою категорією правового життя, демократичного суспільства і держави. В цьому сенсі громадяни вільно користуються сьогодні Інтернетом, визнаючи власний контент у справах суспільного інтересу. Проте інтереси держави і суспільства диктують свій формат участі, зокрема, активних громадян, коли йдеться про відносини спільних інтересів суспільства і влади.
Проте навряд чи переконливими є, як вважають учені, реорганізація, перехід до нових засад побудови адміністративного Апарату Президента, коли втілена в життя концепція здійснення ним «важливих державних функцій та широких владних повноважень».
У разі зміни сутності інституції, спрямованої на поновлення новими кадрами, і переходу до ручного управління за оригінальною схемою, відбувається не зміна сутності, а процесуального статусу і отримання необмежених владних повноважень особою, яка може намагатися керувати державою.
Тобто коли замість «сприяти», «забезпечувати», «рекомендувати» та інших термінів, вживаються «завдання» вкрай широкого обсягу, то виникає небезпека отримати в правовому сенсі «розпорядника влади», який може керуватися інтересами окремої особи, а не інтересами закону і держави.
Тому виникають обґрунтовані питання щодо утвердження сумнівного повноваження «контролю за сектором безпеки і оборони» та «забезпечення в установленому порядку взаємодії...». Адже натомість відчувається «металевий голос» «Забезпечили контроль за виконанням...».
Понад те, це не разовий посил, бо є кільканадцять позицій, які наголошують на необхідності «забезпечувати і контролювати як державний орган», наділений виключно імперативними повноваженнями, належними очільнику держави. Це можна зрозуміти так, що ця інституція керує політичними процесами в межах наданої компетенції не зрозуміло на яких засадах.
Є небезпека, що до таких повноважень долучаються непідготовлені керівники, некомпетентні спеціалісти, радники, які, можливо, навіть не були знайомі з монографією О. І. Зозулі «Конституційно-правовий статус Адміністрації Президента України», 2014 рік, м. Харків.
2015 року були внесені зміни до Закону про РНБО (05.03.1998 р., № 183/98 ВР). Ними зафіксовано, що свої рішення, що вводяться в дію указами очільника держави, затверджує той самий очільник.
Підготовкою таких актів займається ця сама інституція, яка керується інтересами очільника. Отже, це замкнене коло. Це притому, що ст. 1 Закону про РНБО зазначає, що вона є лише координаційним органом, а згідно зі змінами від 2014 року, їй належить контроль за діяльністю органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян. Апарат РНБО згідно з положенням є державними службовцями. Але в жодному положенні про РНБО не закріплено право звернення до судів, якщо виникли судові спори, жодним чином не закріплено повноваження встановлювати відповідальність народних депутатів, військових службовців і тих, хто вступає із Секретаріатом, окремими працівниками у судові процеси. Це прерогатива вже інших органів, якщо проблеми, які виникли, не можна врегулювати в досудовому порядку. Ст. 7 Європейської конвенції з прав людини проголошує: «Жодного покарання без закону».
Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) НАПрН України, заслужений юрист України, член Національного союзу журналістів України.
