«Джміль» — це позивний її чоловіка Володимира Гаврилюка, а очі він мав брунатні. До окупації Криму вони проживали на півострові. Володимир Гаврилюк добровольцем пішов в АТО. «Вони так легко відібрали у нас Крим, їм це сподобалося, і вони захочуть більшого, але я не готовий віддати всю державу, я боротимуся, щоб у моїх дітей було майбутнє», — казав тоді чоловік дружині.
Говорив переконливо. Пані Юлія чекала його повернення на танку, що він визволить півострів від окупантів. «Чекала доти, доки це було безпечно, — каже вона. — Потім переїхали у Степанівку, на малу батьківщину Володимира, куди він повернувся після АТО. Там оновили батьківську хату. Юлія створила волонтерську організацію «Степанівські бджілки». Чоловік мав роботу...
Їхнє життя змінила велика війна. Володимир знов взяв до рук зброю. А потім велике горе звалилося на неї і двох діток. Свої спогади Юлія Гаврилюк втілила у сторінки книжки.
На презентації вона розповіла, що писати було легко. «Ніби Володимир диктував, підказував мені, — каже авторка. — Писала вночі, коли діти спали». Інколи їй здавалося, що той, хто диктує, десь поруч.
Деякі рядки особливо вражають: «Тобі не личить чорна хустка, ти маєш біль покласти у пакет, залишити його на смітнику і продовжувати жити», — такі слова голосом чоловіка почула уві сні. Як після цього стримати сльозу?
У книжці читач знайде вірші, які йдуть від самого серця і проникають у серця інших; є спогади, роздуми. Написане читається легко, ніби слухаєш живу розповідь людини. Не кожному дано так викладати свої думки.
Авторка продемонструвала силу духу. І це справило на презентації сильніше враження, аніж якби вона безперервно втирала сльози. «У мене сліз менше, ніж віри в те, що жертовний подвиг Героїв був немарний», — каже пані Юлія. Наголошує, що полеглі оборонці зробили все, щоб ми жили далі. І про це має знати весь світ. Знати, якою ціною дається нам Перемога. «А я вірю в неї беззаперечно!» Авторка показала в книжці наших оборонців відважними лицарями, які протистоять ворогу. Бо такими вони є. Такими їх мають сприймати наступні покоління. І це їй вдалося. А ще вона розповіла, якими вони були до війни.
«Написане рве душу», — так висловився військовий Олександр Білан. Він добре знав Володимира, якому вдова присвятила книжку. Так само сприйняли написане інші читачі. Вони не приховували свого враження від прочитаного.
Подякуймо авторці за спомин про одного з тих, хто не допустив до нас російських окупантів.
Вінницька область.
Фото зі сторінки Юлії Гаврилюк у Фейсбуці.
