Антична філософія України: Великий скіф Аристотель, засновник політології

Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) Велика Романія (вона ж Римська імперія) припинила своє існування. Протягом кількох останніх століть вона вела важку боротьбу на два фронти.

З одного боку, її атакували західноєвропейські феодали, які організували низку так званих «хрестових походів». Головною ідеологічною метою цих релігійних війн було начебто звільнення християнських святинь у Палестині від мусульман.

Проте «чомусь» замість війни з мусульманами вони постійно атакували християнізований Константинополь/Візантій, заснований у VІІ—VІ століттях до н. е. вихідцями з Античної України — дорійцями — на землях української ж Трої...

Як наслідок, хрестоносці, які грабували Малоазійську Україну (нині — окуповані турками території, що звуться Малою Азією), методично розхитували іудео-християнську державу Велику Романію (яка проіснувала з ІV по XV ст. н. е.) і зовсім не поспішали боротися проти мусульман у заснованій колись полтавськими лелегами-пелазгами Палестині.

Та й чим там було поживитися псам-лицарям у Палестинській пустелі, хіба що цеглиною з так званої єврейської «стіни плачу»?.. Інша річ — багата на здобич Велика Романія, яку після низки «визвольних» хрестових походів «євро-західняків» Османська імперія взяла, як то кажуть, «голими руками»...

Антична Україна-Еллада, зруйнована у ІV—V століттях н. е. хрестовими походами готів (москво-татар) та іудео-християн Великої Романії (і тут війна на два фронти!) на той час не мала державності і тому вже не могла захистити свою інтелектуальну власність (філософську та релігійну думку, твори скіфських істориків).

Окрім пограбованих антично-українських міст хрестоносцями, які почали зводити другий Рим на базі колишньої провінційної італійської Роми, була здійснена масштабна «зачистка» творів античних авторів, та їх біографій включно. Усі античні твори й авторів було проголошено «грецькими». Другий Рим (італійський) зробили нащадком «грецької цивілізації», яку начебто продовжила західноєвропейська, «греко-римська» цивілізація».

Тепер ви розумієте, шановні читачі, чому московити, які взяли участь у розгромі Античної України, прагнучи вхопити частку античної інтелектуальної (релігійної та філософської) спадщини, назвали згодом себе третім Римом?..

В умовах таких кривавих цивілізаційних війн і відбулися масштабні маніпуляції античної історії та філософії.

Ми вже писали, що батьком-засновником філософської науки фактично є Великий скіф Анахарсій (VІІ ст. до н. е.), скіфське походження якого іудейсько-християнські фальсифікатори не змогли «відмінити», зауваживши, що він начебто приходив вчитися мудрості у «грецьких» філософів (які жили у V—ІІІ стст. до 

н. е.). І як це він міг зробити, якщо жив на кілька сотен років раніше від так званих «грецьких філософів»?..

Великим скіфам Аристоклу/Платону та його учню Аристотелю пощастило менше: їх просто і брутально зробили... «греками»...

Отже, біля витоків античної філософії стояв видатний скіфський філософ Анахарсій, який творив у VІІ столітті до н. е. Через 300 років після Анахарсія скіфську філософську лінію продовжує учень Аристокла/Платона — Аристотель.

Відомий філософ Аристотель народився в 384 році до н. е. в місті Стагирі (Фракія) в досить заможній сім’ї лікарів з авторитетного лікарського роду Асклепідів.

Стагіра — давньомакедонське місто, засноване одним із племен іонійців в середині VІ століття до н. е. на фракійських землях. Античний автор Стефан Візантійський (V ст. до н. е.) у своїй праці «Етніка» пише, що «скіфи — фракійське плем’я».

А Геродот свідчить про спорідненість македонів і скіфів-дорійців. Відтак у нас є всі підстави вважати, що Аристотель, так само як Анахарсій, Фалес і Аристокл, народився в сім’ї, яка мала скіфо-еллінське коріння.

Якщо Аристокл окреслив предметне коло політики, то його видатний учень Аристотель (384—322 рр. до н. е.) не без підстав вважається засновником політичної науки.

Попри те, що Аристотель протягом 20 років перебував — як учень, а далі викладач — у платонівській Академії, в історію політичної думки він увійшов як автор власної світоглядної системи, що охопила практично всі сфери людського розвитку — філософію, соціологію, логіку і, звісно, політику.

На відміну від свого вчителя Аристокла, Аристотель орієнтується не на ідеальні схеми, що нехтують психологію людей, а на практичний аналіз політичної сфери суспільства як такої.

Зокрема, він зробив політику предметом емпіричного дослідження, проаналізувавши разом зі своїми учнями 150 конституцій реальних держав і відповідних конституційних проектів.

На думку Аристотеля, політика є наукою про вище благо людини й держави, що охоплює економіку та етику (звід традицій і правил).

Показово, що і Аристокл, і Аристотель не вийшли у своєму політичному аналізі за межі скіфо-еллінського полісу. Зокрема, Аристотель вважав, що людина є «твариною політичною», поліс — це суспільство, а держава — «творіння природи» і продукт природного розвитку.

На його думку, поліс — це об’єднання людей, котрі мешкають на певній території під владою одного уряду, який діє на базі єдиної конституції. Поліс — спільнота вільних і певною мірою рівних людей (окрім рабів). Він вищий за сім’ю та індивіда, а головна мета його функціонування — благо громадян.

Аристотель був переконаний, що розумні межі приватної власності відповідають природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення. Звідси й витікає його фундаментальна теза, покладена в основу концепції громадянського суспільства: те, що вигідно громадянину, вигідно й суспільству!

Проте Аристотель вважає, що нагромадження багатства повинно здійснюватися на основі створення матеріальних цінностей, а не завдяки торгівлі та спекуляції. Його ідеал: власність — приватна, її плоди — для загального блага.

У розумінні Аристотеля право — це норми суспільного життя, що реалізуються передусім на основі їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь визнано) і умовне право (закони та угоди). Справедливі закони чи несправедливі — їх все одно потрібно виконувати.

Виходячи з наведеного вище, стає зрозуміло, чому Аристотеля називають ідеологом здорового глузду середнього класу. Адже він вважав важливим показником справедливості відсутність крайніх суперечностей поміж бідними та багатими, філософами та пересічним загалом. Людей середнього достатку він вважав найліпшими в полісі, оскільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти інтегральне загальне благо, не схиляючись до крайнощів.

Аристотель вважав, що громадянство не повинен мати той, хто через відсутність достатку, дозвілля, брак освіти нездатний самостійно мислити та ухвалювати рішення. Громадяни, за його концепцією, — це ті, хто пише закони й судить (тепер їх назвали б суддями і депутатами).

А ось жінкам (на відміну від Платона) Аристотель відмовляє у праві на громадянство. Можливо тому, що на той час у скіфів-аріїв і спартанців-дорійців уже повністю вкорінився патріархат?

Про це, зокрема, можна опосередковано довідатися з домінування в тогочасному пантеоні богів бога війни Ареса, який був головним богом у скіфів і спартанців.

Демократію Аристотель вважав нестійкою формою правління, але все-таки кращою за олігархію і навіть за аристократію (владу аріїв? — В.Б.).

Найкраща форма політичної організації у нього — політія, що поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії і є певною «золотою серединою» між ними. Для забезпечення стабільності потрібне зміцнення середнього класу (про що так багато й охоче розказують ідеологи-теоретики центризму та що повсякчас нехтують практичні політики!).

За демократії панує абсолютизація рівності, за олігархії — абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави через порушення справедливості.

Великий скіф Аристокл вважав Аристотеля найздібнішим серед своїх учнів. Проте, як переказують, Платона дратував чепурний вигляд Аристотеля та його надмірна схильність до жінок, яким він приділяв, на думку Аристокла, надто багато уваги.

У своїх філософських поглядах він теж значно відрізнявся від свого великого вчителя, більше схиляючись до аналізу реалій та вивчення дійсності. Чого варта лише одна фраза Аристотеля: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Аристотель був достойним учнем свого вчителя Аристокла, але сам, через свій різкий характер, мав за життя небагато учнів. Проте один із них прославив його навіки — Олександр Македонський, який «чомусь» виводив свій родовід від прабатька скіфів Геракла.

Після смерті Аристокла у 348 році до н. е. Аристотель залишає Афіни і прямує до Малоазійської України. Перебуваючи на острові Лесбос, Аристотель отримав запрошення від македонського царя Філіппа ІІ стати вчителем його тринадцятирічного сина Олександра.

Дуже дивно, між іншим, але біографія «македонського царя» Олександра «чомусь» надто схожа на біографію боспорського царя Митридата Євпатора, який жив у древньому українському місті Пантикапей.

Після сходження Олександра на престол (336 р. до н. е.) вдячний царевич повністю звільнив від податків ціле місто Стагір лише за те, що там народився його вчитель Аристотель.

Займаючись із царським сином усіма загальноосвітніми науками, філософ ще й передав йому свої «родинні» знання з медицини, а також свою жагу до дослідження природи.

Як свідчать «македонські» (насправді — німецькі!) перекази, для Аристотеля і його учня Олександра македонський цар Філіпп ІІ наказав побудувати Німфей, буквально — святилище муз.

Зверніть увагу, цар Філіпп ІІ, як переказують літописи, начебто будує спеціальне місце для занять Аристотеля та Олександра, яке отримує назву Німфей. Проте аналіз античних карт того часу дає підстави для сенсаційних висновків, що єдине тогочасне місто, яке мало в ті часи схожу назву — Німфей, розташовувалося в українському Криму!

А як же бути з грецьким містом Мієза, де начебто розміщувалася «школа Аристотеля» в Німфеї? На моє переконання, це чергова містифікація, оскільки основні (елліністичні) археологічні знахідки в Мієзі датуються лише ІІ століттям до н. е., тоді як Аристотель жив у ІV столітті до н. е.!

Водночас зазначимо, що скіфо-еллінське місто Німфей (мал. 2) розташовується біля древнього українського міста Пантикапея/Керчі. І це місто Німфей (мал. 3) було засновано задовго до народження Філіппа ІІ та його сина Олександра Македонського — у VІ столітті до н. е. (увага!) на місці древнього скіфського поселення! Але це — тема для окремої розмови...