«Говорю по-украински...»

Він народився у Петербурзі, вихований російською культурою, але не забув про українське походження. Рід Вернадських — давній, походить від литовського шляхтича, що воював на боці Богдана Хмельницького. Батько Володимира Івановича народився у Києві, був ученим-економістом, прихильником ринкової економіки. Особисто знав Шевченка, Куліша, Костомарова. Мати Володимира Вернадського була з української шляхти. 1868 року батьки переїхали до Харкова. Одне літо хлопець жив у садибі Квітки-Основ’яненка. В Петербурзі закінчив гімназію і вступив на фізико-математичний факультет університету. Про нього ще за тих часів казали: «Упрямый украинец, себе на уме».

1915 року, перебуваючи в Шишаках на Полтавщині, він написав статтю «Українське питання і російська громадськість». Там були такі слова: «Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в трактуванні його як шкідливого і до того ж привнесеного явища в державному й національному організмі. За таких поглядів органічний, природний по суті рух, що має рівні права на існування з усіма аналогічними рухами, відсувається в ряди безправних, а отже, ворожих даному державному ладові явищ, які легко піддаються відтінкам чужих тяжінь і впливів. При відмові від традиційної політики найширший розвиток української культури цілком сумісний з державною єдністю Росії, навіть при відповідних намаганнях українців реформувати внутрішній устрій».

Після більшовицького перевороту 1917 року Вернадський з Петербурга поїхав до родичів у Полтаву. Самостійну Україну сприйняв спокійно, вважав, що в українському національному русі є «много здорового». Але добре бачив і всі ризики. Весною 1918 року писав у щоденнику: «С Украиной будет трудная, едва ли выполнимая задача. Создать государство, не опираясь ни на кого. Создать армию и восстановить старую традицию? Но это же совсем непрочно».

Про більшовицьку революцію писав так: «Рівність людей — фікція, і, як тепер бачу, фікція шкідлива. В кожній державі, в кожному народі є раса вища, яка творить і створює, і є раса нижча — раса руйнівників і рабів. Нещастя, якщо в їхні руки потрапляє влада і доля народу чи держави. Нація в народі чи державі складається з людей вищої раси. Демократія корисна, коли забезпечене нею панування нації». Роль «вищої раси» він відводив ученим. 

Коли до влади прийшов гетьман Скоропадський, Вернадського запросили до Києва. Він розробив план створення Української академії наук, де «прежде всего, должно быть создано хорошо обставленное отделение украинского языка, литературы и истории и те отделы институтов, которые связаны с практически важными для государства интересами».

14 листопада 1918 року гетьман підписав закон про створення Української академії наук. Вернадського обрали її президентом. Він зумів зберегти Академію — і при Петлюрі, і при червоних, і при білих. Щоправда, коли білогвардійці прийшли в Україну, Академія формально перестала існувати. Тоді Вернадський, немолодий вже чоловік, поїхав у Ростов, у ставку Денікіна, й зустрівся з ним. І таки зумів зберегти Академію наук. Писав у щоденнику: 

«...говорю по-украински. Я чувствую, что делаю успехи. Я отличаюсь от своих политических единомышленников тем, что считаю возрождение украинского языка очень большим положительным явлением».

Коли більшовики повернулись до Києва в 1920 році, Вернадський передав справи академіку Агатангелу Кримському. Сам переїхав до Криму, де заснував і очолив Таврійський університет. У Криму ще тримався барон Врангель. Коли прийшли червоні, почалась масова евакуація. Британська асоціація наук пропонувала Вернадському з сім’єю перебратися в Англію. Він відмовився. 1921 року більшовики вислали його в Петроград. Там академіка заарештували чекісти. Невдовзі — відпустили, бо він уже тоді був ученим зі світовим іменем.