«...Під час голодомору 1932—1933 років хоронили людей, обгорнутих у простирадло чи у ряднину, бо не було дощок для виготовлення труни. Коли спустили у яму охлялу від голоду і без свідомості Палажку Земляну і почали її накривать землею, вона знайшла в собі сили і підняла руку. Присутні при цьому рідні і односельці сказали, що вона ж жива.
— Вона все рівно завтра помре, а мені прийдеться знову з нею возитись, — сказав сільський комсомолець «М» і з мовчазної згоди рідних і близьких зі своїми товаришами загорнув землею охлялу від голоду жінку, Палажку...»
«...буксири по викачуванні хліба з металевими шпичаками обшукали хату, сарай, клуню, садок, город, забрали все зерно, квасолю, коней, волів, корову, телят, поросят, навіть картоплю. Родичі — дідусь і бабуся, дядько Семен та інші — не могли нам нічим допомогти, бо самим нічого було їсти. Почалось голодування. Тато і мама намагались нас бодай чим підтримати. Не змогли допомогти нам і мамині родичі. Через місяць помер тато Юхим, потім брати Михайло, Олексій, сестра Марія, братик Ваня, а останньою померла мама Катерина із роду Стадників, сусіднього села Голубівки, залишивши мене круглою сиротою. Мене підтримало те, що як кращій учениці, за клопотанням вчителя школи Стряпана, один раз на день у школі мені давали обід. Інші діти куркулів позбавлялись права на шкільний обід...
...Після голодної смерті шести людей сімейної родини сільрада направила мене у дитячий будинок, який був створений при Марівському монастирі. В дитячий будинок цілодобово привозили напівживих дітей дистрофіків, які через два-три дні помирали, і їх складали в дерев’яній коморі на території монастиря. Після цього спеціальна бригада копала канаву і як у кагату складали мертвих дітей, прикривали їх простирадлами і присипали землею. В цій канаві поховано понад сто дітей, школяриків...»
Ці жахливі розповіді очевидців Михайло Рябцев надрукував у своїй книжці «До пам’ятки жертв геноциду Українців». У збірці також подано архівні матеріали, дослідження науковців та краєзнавців про кількість жертв, причини і наслідки Голодомору на Дніпропетровщині. У своєму виданні автор використовує й інформацію «Голосу України», починаючи зі світлини на обкладинці. Ця колосальна праця видана власним рахунком Михайла Рябцева за підтримки Віктора Гноєва. Її електронний варіант зберігається у Дніпропетровській обласній науково-публічній бібліотеці. Три чверті друкованих книжок подаровано школам та державним бібліотекам.
