Останнім часом усілякі найманці з Росії й неосвічені з місцевих уродженців Донбасу дедалі частіше повторюють нав’язану з Москви концепцію: мовляв, підконтрольна бойовикам територія — це щось абсолютно відмінне від України, відтак чого українці прийшли воювати в цей регіон.

Очевидно, вони не знають, що уродженець нинішньої Тернопільщини князь Дмитро Вишневецький саме там зі своїми козаками ще з середини ХVІ ст. боровся проти степової орди, зокрема, в басейні Кальміусу, Сіверського Дінця. Саме там український князь закладав свої похідні табори, на місці яких у майбутньому виростали постійні поселення, що увічнювали й ім’я свого засновника. Яскравим прикладом у цьому плані є розташовані на Сіверському Дінці в межах нинішньої Ростовської області Російської Федерації хутори Верхній Вишневецький та Нижній Вишневецький.

Кількість українського населення в цьому регіоні, яке займалося, як правило, хліборобством, постійно зростала. Скажімо, станом на 1897 рік у Старобільському повіті, що обіймав усю північ нинішньої Луганщини, мешкало 299.599 українців, 52.932 росіянина, 5.303 білоруси, 50 поляків, 1.085 німців, 172 цигани, 99 євреїв, 15 татар. І в Бахмутському повіті, куди в другій половині ХІХ століття в зв’язку з промисловим освоєнням Донбасу прибуло багато росіян, українці також значно переважали: 181.584 і 99.953. Та й у тодішній столиці Донбасу — Бахмуті (нині — Артемівськ) українців нараховувалося 11.930, а росіян — тільки 3.659.

Схожа картина складалася і в Слов’яносербському повіті, територія якого нині становить основний промисловий потенціал Луганщини: українців — 82.974, росіян — 63.767. Хіба що останні переважали в Луганську, населення якого на той час формувалося головним чином за рахунок приїжджих так: із Воронезької губернії — 245, Області Війська Донського — 665, Київської губернії — 102, Курської — 213, Полтавської — 101, Рязанської — 194, Харківської — 825, Херсонської — 92, Чернігівської — 117.

Про тенденцію збільшення приїжджих росіян у промислових центрах і переважання українців у сільській місцевості свідчить і перепис 1926 року. Так, Артемівський округ у 1926-му нараховував 764.716 мешканців, з яких 318.001 проживали в містах, а 446.715 — в селах. У Сталінському (центр тепер — Донецьк) було тоді 653.585 осіб, у тому числі 300.262 в містах і 353.323 в селах, у Луганському відповідно 614.418, у тому числі 238.543 в містах і 375.875 в селах, Маріупольському — 414.640, у тому числі 89.835 у містах і 324.805 — у селах.

Примусове переселення

Однак, розробляючи плани індустріалізації, більшовицька партія звернула увагу на національний склад Донбасу, стимулюючи завезення в цей регіон сільських вихідців з неукраїнських регіонів, у той час коли в 1926—1935 роках намічалося переселити з УСРР майже два мільйони селян у Поволжя, Північний Казахстан, Сибір, на Далекий Схід.

Особливо промовистими є дані про плани завезення робочої сили на Донбас з-поза меж України в 1932-му. Скажімо, 

у вересні 1932 року ЦК ВЛКСМ ухвалив постанову «Про порядок проведення мобілізації 6 тисяч комсомольців на вугілля». Нею доручалося ЦК ЛКСМ, Московському й Уральському обкомам, Північно-Кавказькому й Західно-Сибірському крайкомам «звернути особливу увагу на ретельний класовий підбір мобілізованих».

26 жовтня 1932-го політбюро ЦК КП(б)У постановило, що з 48.961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932 року 20.000 повинна покрити Україна, а 28.961 — БСРР і РСФРР. Зокрема, з БСРР мали надіслати 8.200 осіб, Татарстану — 9.000 і Центрально-Чорноземної області — 11.760. І в регіонах РСФРР взялися одразу ж до неухильного виконання спущених показників. Так, 13 листопада 1932-го Народний комісаріат праці Татарської АСРР повідомляв до Харкова, що «заходи до посилення вербування у вугільну промисловість вжиті: по лінії Наркомату дано директивні вказівки всім райвиконкомам... працівникам даються тверді вказівки про вжиття рішучих заходів до посилення вербування в Донбас».

Але в осінній час не так-то легко було підняти сільське населення. Відтак 17 листопада 1932 року заступник наркома праці УСРР Славін писав до Наркомпраці СРСР: «Місячник вербування робітників закінчився, як Вам відомо, повним провалом, продовження його терміну також нічого не дало — по всьому Союзу навербовано лише 3.885 чол., по Україні — 1.292». Наркомат праці УСРР наполегливо просив дати «категоричну вказівку посилити увагу цій справі і, якщо можливо, послати своїх представників у райони розгортання вербування і надати їй значно більшої ударності».

Відтак 30 вербувальників тресту «Донбасантрацит» виїхали до ЦЧО, де роз’їхалися до Рождественського, Новокалитвянського, Васильєвського, Сосновського, Тербунського, Старооскольського, Моршанського, Землянсько-Урицького, Велико-Мамонського, Чернявського, Острогожського, Юр’ївського й Заметчанського районів. Для посилення вербування в ЦЧО вислали одного представника, щоб організував конкурс на повне виконання нарядів: І премія — 1.500 карбованців і прапор гірників, ІІ — 1.000 й індивідуальне преміювання.

Проте більшовицька влада УСРР вирішила перестрахуватися й організувала на шахти Донбасу завезення власної робочої сили. Відтак до Вінницької області прибуло 17 вербувальників, Київської — 26, Харківської — 22, Одеської — 5. І це дало результат: у грудні 1932 року до копалень «Донбасантрациту» було відправлено з Баришівського району 283 особи, Білоцерківського — 654, Брусилівського — 125 (понад план), Володарського — 88, Попільнянського — 235, Ржищівського — 284, Уманського — 163. До тресту «Артемвугілля» було відправлено зі Сквирського району 510 осіб. До «Кадіїввугілля»: із Золотоніського — 111, Канівського — 151, Таращанського — 175, до «Луганськвугілля» при плані 300 відправили з Тетіївського району 218 і припинили набір. До «Сталінвугілля» з Андрушівського району — планували 650, Чорнобильського 700, а з Богуслава відправили 115.

За четвертий квартал 1932 року для вугільних шахт Донбасу було завербовано: з УСРР 12.910 осіб (жовтень — 1.542, листопад — 4.377, грудень —6.991), з ЦЧО — 5.917 (жовтень — 1.443, листопад — 1.720, грудень — 2.754), з БСРР — 2.012 (жовтень — 811, листопад — 596, грудень — 605), з Татарстану — 1.792 (жовтень — 723, листопад — 615, грудень — 454), із Західної України — 53 (жовтень — 22, листопад — 31).

На будівництво «Азовсталі» перекидали з Варвинського району 500 осіб, Махновського (тепер — Комсомольськ Вінницької області) — 1.000, Великолепетиського — 400, Жашківського — 400, Солобковецького — 500, Волочиського — 1.000, Лисянського — 150, Переяславського — 300, Плисківського — 750, Калинівського — 750, Царекостянтинівського — 1.000, Ставищенського — 150, Суджанського — 600, Тетіївського — 500, Маріупольського — 1.000.

Крім того, своїх людей мали дати для підприємств Донбасу й інші тодішні райони: Букський — 1.000, Смілянський — 300, Крижопільський — 700, Черкаський — 1.000, Корсунський — 1.000, Смотрицький — 200, Дунаєвецький — 400, Драбівський — 200, Старокоранський — 600, Борисовський — 1.000, Городнянський — 100, Корюківський — 100, Райківський — 100, Томарівський — 300, Якимівський — 500, Василівський — 400, Семенівський — 1010, Троїцький — 400, Волноваський — 100.

Навчання — комплектація із західних територій

А звідки набирали тоді до шкіл робітничої молоді Донбасу? Для вугільних і металургійних підприємств Алчевського району ці навчальні заклади комплектувалися так: з місцевого Ворошиловська — 40 осіб, усі інші — з районів Вінницької області: Могилівського — 80, Шаргородського — 80, Браславського — 40. Для заводу імені Ворошилова місцевих брали вчитися лише 60 осіб, а з Барського району — 80, Великоживотівського — 80, Великокопайгородського — 135, Бабчинецького — 30, Златопільського — 30, Липовецького — 80, Великоободівського —40, Піщанського — 85.

Школи ФЗУ Макіївського району, які діяли при тамтешніх підприємствах, забезпечувалися взимку 1932 року контингентом з таких регіонів: місцеві — 1.190, Снігурівський — 50, Семенівський (Полтавщина) — 80, Бригадирівський — 90, Старобільський — 35, Кишеньківський — 80, Лихівський — 45, Онопріївський — 80, Миргородський — 145, Недригайлівський — 80, Семенівський — 80, Базалійський — 10, Вчорайшенський — 10, Ружинський — 10, Тростянецький (Сумщина) — 120, Липоводолинський — 80, Краснопільський — 60, Лебединський — 30, Тульчинський — 20, Буцький — 15.

Спочатку планувалося, що школи ФЗУ Сталінського району будуть забезпечені учнями з числа місцевих. Але коли таких виявилося обмаль, то їх замінили вихідцями з Лебединського району — 50, Чорнобильського — 30, Гадяцького — 90, Павлівського — 120, Богуславського — 85, Амвросіївського — 385, Великоянісольського — 120, Проскурівського — 25, Чечельницького — 10, Новоушицького — 10, Солобковецького — 10, Городоцького — 10, Дунаєвецького — 10, Меджибізького — 15, Ярмолинецького — 10, Смотрицького — 10, Міньковецького — 15, Юріївського — 10, Чорноострівського — 15, Старосинявського — 15, Проскурівського — 15.

Усі ці українські юнаки, як правило, здобувши відповідну спеціальність, залишилися працювати на Донбасі, закладаючи там нові робітничі династії, які збереглися й донині. 

Однак їм не було створено умов для виховання дітей в українській стихії, бо на Донбасі більшовицька влада творила особливий регіон, де національне не мало підтримки. Особливо ж українське. Тому й чимало з них підлаштувалися до нових умов і тим, що не тільки забули рідну мову, а й переписалися на росіян.

Це стосувалося й тих українських хлопців і дівчат, яких силою вивезли на Донбас з різних областей після визволення цього регіону від гітлерівців, а також тисяч родин українських націоналістів, котрим не дозволили повернутися після смерті Сталіна до західноукраїнського регіону, спрямовуючи їх до нинішніх Донецької й Луганської областей. І вони також внесли в розвиток українського Донбасу свій вклад. Ось чому вихідці з усіх регіонів України мають за свій обов’язок захищати його від агресора.

Володимир СергІйчук, доктор історичних наук.

 

Репродукція плакату 30-х років.