Ніколи б не подумав, що публікація Галини Квітки «Агроутопія за наші кревні» («Голос України» за 30 листопада 2010 року) так різоне по живому наукову братію аграрного сектору України. Мабуть, вони переоцінили свій вклад в аграрну науку на всіх рівнях. Їм би приїхати на екскурсію та глянути на поля, нині зарослі лісом і чагарниками, на яких збирали по 400—450 центнерів з гектара цукрового буряку, до 40—50 центнерів з гектара пшениці; на розтрощені ферми, де мали роботу, хоч і за порівняно низьку плату, десятки людей. Тепер їхні діти — з вищою освітою! — доглядають престарілих в Італії, Іспанії, або деінде важко трудяться, збагачуючи своєю працею чужі держави. А наші олігархи ще й свої «кревні» туди вкладають, переводячи в офшори...
Господи, невже серед наших науковців не знайшлося розсудливих людей, щоб зупинити безголову політику Л. Кучми — нищення села.
Пригадую випадок, коли мене на одному зібранні під час виступу районний начальник запитав: «Що ви думаєте про ліквідацію колгоспів та заміну їх фермерськими й приватними господарствами?». Я відповів, що це буде надзвичайно грубою помилкою... Бо хто і чим зможе обробляти приватизовану землю розвалених колективних господарств. Шокова терапія тут не підходить. Ламати психологію селянина, який уже адаптувався до системи, тут не варто. Бо матимемо плачевні наслідки, як це було в 30—40-х роках минулого століття, коли закладали колгоспи. Роботу колгоспів та радгоспів потрібно було вдосконалювати. Водночас дати «зелене світло» фермерським господарствам і всебічно сприяти їх розвитку. Але це має відбуватися на науковій, обгрунтованій основі. Руйнувати завжди легше, аніж будувати.
Гадаю, мою думку розділяють багато простих селян.
А нашим поважним науковцям можу поспівчувати, бо результатів їх праці в аграрному секторі не видно, особливо в розробці технічного оснащення сільськогосподарського виробництва.
с. Мокряни
Мостиського району Львівської області.
