Нещодавно у Києві відсвяткували 200-річчя з дня народження французького композитора Гектора Берліоза. На жаль чи на щастя, Берліоз — не Верді, популярність якого вийшла за межі не лише оперних театрів, а й рекламних роликів. Тому, слухаючи музику Берліоза, не довелося уявляти, скажімо, зубну пасту, дезодорант чи щось там ще. Проте найвідоміша берліозівська «Фантастична симфонія» таки була використана у фільмі «В ліжку з ворогом» із Джулією Робертс у головній ролі — там звучала музика з п’ятої частини «Сон у ніч шабашу». Припускаю, що режисер зробив це свідомо.
Музичний фестиваль «Фантастичний світ Гектора Берліоза» був пронизаний образом закоханого мрійника. Якщо такий був серед слухачів в Колонному залі філармонії, то простір для польоту його романтичних фантазій — необмежений. Тут і закохані Ромео і Джульєтта із драматичної симфонії, і замріяна меланхолія Чайльда Гарольда у творі для солюючого альта та оркестру, і сентиментальна вокальна лірика, романси. Навіть у грандіозному «Те deum», що нагадував оду радості з дев’ятої симфонії Бетховена, можна впізнати інтимні мотиви.
Берліоз був безнадійним романтиком. Варто пригадати з біографії його перше кохання до Естелли, душевні муки через любов до актриси Гарріет Смітсон. Зрештою, для неї він і написав свою «Фантастичну симфонію». Однак «кохання не може дати уявлення про музику, — пише Берліоз у своїх мемуарах. — А музика може розповісти про кохання». Таки розповідала. І якщо вам знайомий той стан, коли розум затьмарює нав’язлива ідея, часто божевільна, серце б’ється із неприродною для нього частотою, а словниковий запас зненацька звужується до масштабів одного слова, найчастіше імені, значить ви, ні, не хронічний наркоман, а романтик, що здатен зрозуміти музику Берліоза. D’amour! Це слово звучить так само романтично, як і двісті років тому...
