Нескорена сім’я Єфімчуків

5 липня 2014 76

За участь у національно-визвольному русі сім’я Єфімчуків із села Косаревого Млинівського району у 1944-му сумарно отримала від радянської влади 25 років спецтаборів — батько (10), мати (5), син (10). А як відсиділи, то ще довго терпіли знущання як «вороги народу».

Батьки вже відійшли у вічність, а 88-літній Василь Денисович (нині мешканець Дубна) досі не може загоїти душевних ран. А найбільшою такою раною, як сам зізнається, донедавна було те, що його батько покоївся далеко від рідної землі, хоч завжди тягнувся серцем до України. Лише через 46 років вдалося виконати батьківський заповіт — перевезти його прах на кладовище у селище Млинів.

До приходу радянської влади на західноукраїнські землі сім’я Єфімчуків вважалася небідною, бо трудилася не покладаючи рук. Мали дванадцять гектарів поля, реманент, худобу. Але в 1939 році нова влада затіяла колективне господарювання. Основою для колгоспу на хуторі Олександрівка поблизу села Косарево, де жили Єфімчуки, мав стати саме їхній нажиток. Оперуповноважений так і сказав селянинові: «Відправлю в Сибір до ведмедів». Але почалась війна.

Шлях косаревського «куркуля» проліг до УПА. Там, враховуючи його грамотність (закінчив сім класів), життєвий досвід та нестачу українців-учителів, запропонували зайнятися на окупованій території шкільництвом. Опісля до цього долучився і Єфімчуків син Василь.

— У Дубні я вступив на вчительські курси, закінчив їх, потім став у поміч батькові. Зокрема, намагався організовувати навчання у Владиславівці, Косареві. Але дедалі гострішою ставала боротьба з німцями, — згадує Василь Денисович. — Довелося цілковито переключитися на повстанські обов’язки. Деякий час я був підрайоновим господарчим — на вісім сіл. Окрім того, брав участь в окремих походах. Так, щоб ліквідувати окупантам зв’язок в напрямку Рівне—Млинів, наша повстанська чота за одну ніч зняла дроти зі стовпів майже на двокілометровій лінії. Іншим разом у селі Сатиїв знищили гуральню, з якої німцям постачали питво. Здійснили також збройний напад на млинівського ляндвірта та його охорону. Забрали зброю, якої повстанцям не вистачало. Роззброїли й десять партизанів-розвідників у лісі Кругляки біля села Улянівка. Власне, саме за участь у цій операції мене довго після спецтаборів не реабілітовували.

По війні Дениса, Параскеву та їхнього сина Василя судили за матеріалами однієї справи, але місце покарання для кожного вибрали різне. Батька загнали в Красноярський край, матір — в Мордовію, а Василя — у спецтабір суворого режиму в Караганді. Та все одно шляхи батька й сина перетнулися.

— Нас часто переводили з місця на місце, — каже Василь Єфімчук. — Були ми й біля Семипалатинська, де випробовували атомну зброю. Про неї й духом не відали. Просто виконували будівельний наряд у радгоспі імені Абая. Як раптом дехто з моїх співтабірників-будівельників почав сліпнути. З’ясувалося: вони, їдучи в бік Семипалатинська, побачили в небі сліпуче сяйво і не могли відірвати погляду. А це ж, розумієте, було сяйво атомної бомби. Скажу більше, у 1956 році після ядерного вибуху зараженість зерна в тому радгоспі була такою, що жодної тонни держава не прийняла. Частина пропала, частину віддали на корм худобі. Ось бачте, де мені довелося побувати... Але повернуся до нашої зустрічі з батьком. Це сталося в одному з таборів, коли несамовито лютували морози. Десь до сорока градусів, а ми — в куфайчинах. Першим дізнався про мене батько, хоч він потрапив на поселення пізніше. Випросив у табірного начальства зустріч зі мною, а через деякий час навідується до мене офіцер і передає камізельку. Вона була наполовину солом’яна, наполовину ватяна. А головне: зроблена батьковим руками. Як татові в камері вдалося її пошити, сам не розумію. Чесно кажучи, для мене татова одіж була теплою вже від того, що він, сам перебуваючи у скруті, думав не так про себе, як про інших. Таким він був завжди. Таким запам’ятався односельцям. Бо, наприклад, змайстрував у селі жорна, олійню, бойню, якими користувався весь сільський люд. Бо навчав дітей не тільки грамоти, а й любові до України. Бо, коли настав час боронити рідну землю, взяв у руки зброю і пішов в УПА. І справді, було б несправедливо, якби навіть по смерті тато залишився далеко від цієї землі.

Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.

Млинів Рівненської області.