До 70-річчя від дня народження Василя Симоненка
У затишній кімнаті багато книжок, сухоцвітів, колосків пшениці і жита. Зібране в гарні букети зілля стоїть у розмальованих глечиках та скляних вазах. Портрети та фотографії вбрані у барвисті вишивані та ткані рушники. З них дивляться Ганна Федорівна Щербань-Симоненко, сам Поет, його син Олесь, онука Мирослава, численні родичі та друзі.
— Василь Симоненко доводився мені братом у других, — неквапом оповідала про свій родовід господиня заквітчаної оселі Любов Степанівна Сердюк-Баран. — Наші діди, Петро Трохимович та Федір Трохимович Щербані, рідні брати, народилися у сімдесятих роках дев’ятнадцятого століття у селі Біївцях Лубенського повіту. Їхні батьки, вся давня рідня, також з цих полтавських місць, — світлолиця жінка розгорнула книжку і показала портрети своїх прародичів. — Ось вони, у виданому мною торік «Літопису Щербанівського роду, роду Василя Симоненка». Це карточка мого діда Петра. Фотознімка діда Федора не знайшлося. Зате в архівах Ганни Федорівни, Василевої матері, відшукався портрет, намальований Аллою Горською. Вона відтворила старого козака з розповідей старших Щербанів та самого Василя...
На родовому дереві-дубі, зображеному Любов’ю Степанівною, сім поколінь Щербанів. Ведуть вони свій початок від легендарного козарлюги Панаса. Серед прародичів — гречкосії і кравці, писарі і шевці, кожум’яки й теслі. Всі чоловіки вирізнялися дужістю, силою, гордістю. «Щербанів не називали забіяками, — пригадувала розповіді своєї матері авторка «Літопису...», однак вони завжди давали відсіч тому, хто зазіхав на їхню гідність».
Про ці дідівські риси напише через століття Василь Симоненко:
Косить Щербані уміли,
Валити сокирами ліс.
І вже, як робили діло,
То заздрив і Бог і біс.
Мав сильну і горду вдачу
Наш батько, Щербань Трохим,
Умів так давати здачі,
Що всі рахувалися з ним.
Трохим Федорович Щербань народився 1829 року. Був він кремезним вродливим парубком і одружився з Варварою Остапенко, котра походила з дворянської родини. Варвара Максимівна рано овдовіла, однак завдяки своїй освіченості і талантам виростила шестеро дітей. Вона приймала пологи, виходжувала недужих ліками і словом. Знала безліч замовлянь, і всі свої духовні надбання передала онукам, матерям Василя та Люби.
Федір Трохимович Щербань, Василевий дід, узяв від свого батька міцне здоров’я і силу. Від матері — мудрість і різноманітні здібності. Він навіть умів вишивати сорочки й рушники. У двадцятих роках минулого століття Федір, як і його брат Петро, воював, очевидно, у війську Симона Петлюри. Бо, пригадувала Любов Степанівна, з дитинства вона чула, як співала її мати «Ще не вмерла Україна...» Навчив свою доньку цій пісні Петро Трохимович.
У житті Василя Симоненка його дід Федір залишив великий слід. Він був йому й за батька (мати ще в ранньому Василевому віці розлучилася зі своїм чоловіком, Андрієм Симоненком), і за вчителя, і за друга. Під його впливом хлопець виростав працелюбним, чесним, відкритим, залюбленим і гордим за свій народ. Смерть діда вилилася у наповнені смутком й водночас життєствердженням поетичні рядки:
Хай шалені гудуть над планетою весни,
Хай трава пнеться вгору крізь листя старе...
Я не вірю, що дід із могили воскресне,
Але вірю, що ні — він увесь не умре.
Від матері, Ганни Федорівни Щербань, Василь багато чув переказів про свій рід, про дворянську грамоту, котру заховали «за совітів» його діди, та так потім і не знайшли. Втім, ніхто особливо не жалкував за тим «артикулом», бо історія роду передавалася з покоління в покоління людьми талановитими й мудрими. Ганна Федорівна й після трагічного грудня 1963 року, коли не стало Василя, до кінця своїх днів записувала все, що залишилося в пам’яті від прародичів. Занотовувала перекази, легенди, приказки, прислів’я, притчі.
— Померла моя тітка Ганна у березні 1998 року на 88-му році життя, — вела далі Любов Степанівна. — Нема вже в живих і Люсі Симоненко, Василевої дружини. Залишилася я найстаршою представницею нашого роду-прароду. І мрію нині про одне: щоб мені хоча б побачити пам’ятник моєму вічно молодому братові, поетові від Бога. На жаль, місцева влада не виконала своєї обіцянки спорудити меморіал до Василевого ювілею...
Хранителька родової пам’яті продовжує писати спогади про своє село і рідню. Про незабутні зустрічі з Симоненковими друзями: Аллою Горською, Іваном та Надією Світличними, Панасом Заливахою. Любов Степанівна — «академік» з української старовини, звичаїв, і обрядів. Вона підготувала до друку понад 200 весільних пісень, примовок та приповідок, безліч народних ліричних пісень і балад. Вишила також обдарована жінка рушника, присвяченого першій збірці поета під назвою «Тиша і грім». Фрагмент веселкового рушника видруковано нині на титульній сторінці «Літопису...»
Повідала Любов Степанівна й про сьоме покоління Щербанів-Симоненків.
Утім, це поки що не дерево, а ніжна, квітуча галузка на ім’я Мирослава. Якби був живий Василь, зітхала його сестра, він дуже б пишався онукою, Мирославою Олесівною.
Двадцятичотирирічна дівчина закінчила два університети. Один за фахом «прикладна лінгвістика» у Черкасах, другий — у Рочестері, у США. Вона — магістр, володіє англійською, німецькою та французькою мовами. І, звичайно ж, закохана в українську літературу, у нестримно-натхненну поезію Василя Симоненка.
Здрастуй сонце, і здрастуй вітре!
Здрастуй свіжосте нив!
Я воскрес, щоб і з вами жити
Під шаленством весняних злив.
Ці «недоторканно-чисті» рядки 28-річного поета часто пригадує Мирослава. Й тоді, коли приходить на цвинтар, щоб вклонитися безмежно рідній людині, з якою їй не судилося зустрітися. Але яка передала їй у спадок найдорожчий скарб —своє сокровенне Слово...
Черкаси.
