Цього року Україна відзначатиме 70-річчя Перемоги. Сьогодні онуки-правнуки російських та українських солдатів, які тоді сиділи в одному окопі і разом ішли в атаку, воюють один проти одного. Гібридне протистояння скоригувало уявлення про те, хто — брат, а хто — ворог. Незмінним є одне: війна завжди народжує героїв, війна завжди приносить людські страждання...
Розповіддю про опалене війною дитинство наша газета починає нову рубрику «До 70-річчя Перемоги».
Війна прокотилася по долях мільйонів людей. Забрала у дітей дитинство. Замість того щоб ходити до школи, пасти коней чи корів, закохуватися, тисячі дітей і підлітків у грізну годину взяли до рук зброю.
...У квартирі на Оболоні все дихає історією: військова форма з бойовими нагородами, каракулева папаха полковника, старі знімки. А головне — невидана книга «Опалене дитинство» з ілюстраціями автора, з копіями документів про участь у боях — за підписом командира партизанського загону імені Григорія Котовського.
...Звечора 21 червня 1941 року вони слухали радіоприймача, якого Петро Цибульський разом із другом Мишком Рибицьким змайстрували з консервної бляшанки, шматка кварцу і струни від балалайки. І це диво техніки говорило! Із бляшанки чутно було голос диктора житомирського радіо. Можна було навіть піймати Москву! І саме цей «голос із бляшанки» видався Петровому батькові якимось тривожним. Передчуття не обмануло — 22 червня саморобний приймач повідомив: війна! Наступного дня мати зібрала корзину з продуктами й поїхала з Петром до Житомира на базар. Хотіли купити сірників, солі, голок, мила, а батькові — махорки й газет. Не встигли спродатися, як місто почали бомбити. Перелякані, стомлені поверталися пішки через ліс. І раптом закувала зозуля. Вона віщувала мамі Петра ще 55 років життя. І вгадала!
...Минуло сім десятиліть. Юний Петрусь перетворився на сивочолого ветерана, а в пам’яті спливають невигадані картини воєнного дитинства: німецький винищувач ганяється за лелекою... Ось селом відходять обшарпані радянські війська... За селом, на полі, артилерійська батарея, відступаючи, покинула склади. І все село Михайлівка кинулося туди! Тягли все: обмундирування, техніку, зброю, патрони, гранати, кулемети, гроші з сейфів... Хлопчаки були в перших лавах мимовільних мародерів. Петро з друзями взяли собі шапки-будьонівки, шинелі, штани, напхали повні кишені патронів і гранат... Мишко Сушицький вирішив вставити запалювач у гранату РГД. Її не встигли вихопити в дитини — розірвало хлопця на шматки, а Петра сильно контузило.
5 вересня до села на мотоциклах в’їхали німці. Фольксдойчі зустрічали окупантів з хлібом-сіллю. А для селян настали жорстокі часи. За те, що Петро зі своїм другом Мишком Рибицьким пасли своїх корів біля худоби місцевих німців, поліцай Йонат Гринке жорстоко побив хлопчиків. Оклигавши, підлітки вирішили помститися й застрелити кривдника. Зачаївшись у лісі, діставши зі схованки гвинтівку СВТ, приготувалися виконати вирок. Але куля потрапила чи то в кобуру, чи то у хлястик шинелі поліцая і зрикошетила. З того часу Гринке ніби підмінили: він став сумирним, особливо не лютував і їздив навздоглядки. Звісно, хлопчаки не могли спокійно чекати, поки ворог тут розкошує, а Червона армія воює. Не вигадавши нічого кращого, Петро вдягнув червоноармійську шинель і будьонівку й пішов з Мишком та Людвігом пасти корову. І натрапив на патруль. Від такого зухвальства гітлерівці сторопіли: просто на них іде червоноармієць! Схопили його й вирішили розстріляти. І друзів заодно. Цілилися прямо в червону зірку на будьонівці. Врятувала хлопчика дівчина-перекладачка. Вона крикнула, що дитина — несповна розуму, підбігла до Петра, зірвала з його голови шапку, а під нею — кучма нестриженого волосся (червоноармійців стригли «під нуль»). Шинель одягнута на голе тіло, не було навіть штанів... Тоді німці роздягли хлопчаків догола й почали, регочучи, фотографувати (цей знімок знайшовся в одному з німецьких архівів).
Трохи згодом до хати Цибульських посеред ночі постукав чоловік — медик із партизанського загону. Розповів, що неподалік у лісі помирають без ліків тяжко поранені партизани. Наступного дня діти й підлітки Михайлівки потягнулися до лісу з клумаками їжі, простирадлами на бинти, елементарними медикаментами, травами, що їх зібрали матері. Побачивши знівечених війною солдатів з відступаючих частин, дівчатка почали втрачати свідомість. Страшна картина: обгорілий льотчик, з нього лахміттям звисає шкіра, він несамовито кричить, благає врятувати екіпаж. З’яcувалося: радянський літак неподалік збили свої, прийнявши його за ворожий. Нікого з екіпажу врятувати не вдалося.
Діти й дорослі, ризикуючи власним життям, допомагали партизанському шпиталю. За якийсь час хлопчаки знайшли в лісі покинуту радіостанцію, а у Василя Конюха була друкарська машинка. Вони слухали зведення Інформбюро і друкували листівки. Розклеювали їх по селу, роздавали в місті на базарі. Петро разом із старшою за нього красунею Віцентиною Хлонь продавали лісові ягоди, насипаючи їх у пакетики, зроблені з листівок. Відважна дівчина, бувало, примудрялась чіпляти листівки на спину німцям і поліцаям: обнімала й цілувала їх, а тим часом закладала листівку ззаду за ремінь.
...Мабуть, у хлопця та його родини був надійний янгол-охоронець. Якось до Івана, Петрового батька, підійшов місцевий німець, Раух, і попередив: у суботу Івана та ще вісьмох односельців мають розстріляти. «Забирайте своїх і тікайте до лісу! Ідіть до партизанів чи куди знаєте, тільки швидше! Бо якщо хтось дізнається, що я вас попередив, — пощади не буде нікому. Й мені з моєю родиною також...».
Як пізніше дізналися, дружина Рауха, Герда, котра працювала прибиральницею в німецькій комендатурі, побачила на столі газету «Житомирська правда» за 1939 рік із світлиною на передовиці. На фото був і батько Петра Іван. І написана червоним олівцем резолюція німецькою мовою: «Радянські активісти. Розстріляти!». До активістів Івана Цибульського зарахували випадково.
...Якось до колгоспу приїхав кореспондент із Києва, щоб написати репортаж про передову свинарку, яка одна вигодувала сто свиней вагою до двохсот кілограмів. Для «антуражу» покликали чоловіків, що були біля свиноферми, а Іван саме віз гній на поле. Так він опинився на першій шпальті газети. Хто ж знав, що мине три роки — й за це розстрілюватимуть? Так і пішла вся родина Цибульських у партизани. Петро був розвідником і зв’язківцем, разом із вірним другом Рибицьким різав німецький зв’язок, пускав під укіс потяги.
Якось, коли партизани пішли в рейд, Петро й мати навідалися додому. І нарвалися на гітлерівців. Хоч як пояснювала мати, що вони ходили до міста міняти харчі на одяг, вирок був один: розстріляти за допомогу партизанам. Хтось таки сказав про них. Мати благала помилувати дитину. Але німець пістолетом вдарив Петра в обличчя, запхав дуло до рота хлопчикові й... осічка. Ворог знову вистрелив. Цього разу — в голову... І знову янгол-охоронець за-
крив юного партизана своїм крилом. Тоді гестапівець вистрелив у жінку. Залита кров’ю, вона впала, знепритомнівши. Тут саме нагодилися партизани, що поверталися з рейду. Гестапівцеві вдалося втекти. Але в 1947 році його було заарештовано в Німеччині в американському таборі для переміщених осіб. Куля знайшла ката.
...Ніколи не забуде Петро Іванович ні своїх розстрілів, ні партизанського життя, ні дружби з Михайлом, який три роки тому пішов із життя. Не забуде він і бою за визволення села Крута 21 жовтня 1943 року, в якому вони з Михайлом брали участь. Нацисти зігнали всіх мешканців села в хату, обклали соломою й підпалили, але партизанам вдалося врятувати приречених на смерть. Прикриваючи бійців, двоє підлітків тримали оборону проти взводу гітлерівців. У цьому бою Петра було поранено у голову й ногу. Поранення отримав і Михайло. Про це є документи з підписом і печаткою командира партизанського загону Балицького. І бойові нагороди партизана. Юні месники спочатку отримали нагороди, партизанські квитки, а лише після війни — паспорти.
Після війни Петро закінчив сім класів, хотів учитися далі, але батько сказав: «Досить! Йди попрацюй у колгоспі». Згодом юний партизан закінчив технікум, потім — Васильківське військове авіаційне училище і Чкаловське вище авіаучилище. Служив у Німеччині. Тепер полковник у відставці Петро Цибульський (на знімку) пише спогади. Зустрічається з колегами бойової юності, яких мало залишилося.
Болять фронтові рани. Болить душа. Але бойовий дух і тепер — сильний!
Фото із сімейного архіву П. Цибульського.
