Актуальні роздуми над статтями з новітніх історичних словників та малої енциклопедії «Українське козацтво»

(К. «Генеза». 3. «Прем’єр», 2002 р.).
Іван Крип’якевич: «Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї із заздрістю, і польські князі,за словами історика  Ст. Закшевського, тому були націлені на Київ, щоб дещо із культурних скарбів привезти до своєї вбогої землі»
Розглядаючи історичні події в Україні передодня Гетьманщини, ми не повинні думати, що ті десятиліття для Східної Європи були лише періодом збройної боротьби, зокрема за києво-руську спадщину. По-перше, в ті роки відбулися значні соціальні й господарські зміни. Господарство, наприклад, з натурального стає грошовим. Паралельно з мисливством, рибальством, бджільництвом, вирощуванням коноплі тощо вже в ХV ст. на українських землях значно розвинулося тваринництво (на Поділлі та в Придніпров’ї). Почався експорт худоби в Середню та Західну Європу. Наприклад, через Перемишль тоді переганяли 20 тисяч і більше волів щорічно. У Карпатах та на степових рівнинах розводили овець, коней. До того ж тоді ще не були винищені табуни диких коней — тарпанів.
У другій половині ХV ст. розпочався експорт збіжжя спершу до Голландії, згодом до Франції та Англії. На західних ринках запанували купці зі сходу й поступово в час занепаду Іспанської імперії, що досі була головним постачальником хліба для Європи, звільнялося місце, зокрема, для українських товарів. У фільварках шляхтичів вирощувалося збіжжя вже не лише для власних потреб, але й на продаж. Сіяли овес, жито, ячмінь, пшеницю. Поширеними були також гречка, горох, боби, квасоля, капуста. Розвивалося садівництво, виноградарство, виноробство та броварництво.
Активно зміцнювала свої позиції і промисловість. У карпатському підгір’ї добували сіль. Торгівлю сіллю вели чумаки. Добували залізну руду, селітру. Була поширена деревна промисловість (поставка на захід балок, дощок та напівобробленої деревини), виробництво полотна (зокрема, Наддніпрянське полотно йшло на корабельні вітрила), користувалися попитом вироби шкіряної промисловості, ткацької (килими, коци, вишивки), гончарної, металургійної. З ХІV ст. будували млини з тартаками для різання дерева. Виробництвом зброї славився Львів, де з 1394 року почали відливати гармати.
Особливого розвитку набула торгівля — на українських ярмарках у Києві, Львові, Кам’янці на Поділлі, Луцьку торгували європейські купці. Українські товари, крім Європи, йшли на південь до Туреччини, Криму, Молдавії. А звідти одержували тютюн, вино, овочі, ювелірні вироби, зброю. З Московії в Україну привозили північні хутра і шкіри. З промислово розвиненої Європи на береги Дніпра привозили сукно (до речі, сукном платили за службу найманим військам), полотно, галантерейні вироби, головні убори, панчохи, чоботи.
Отже, українське господарство тих часів було самовистачальне. Торговий баланс був позитивний —Україна більше вивозила, ніж ввозила. Село було заможне, а міста ставали жвавими осередками промисловості й торгівлі.
Коли знайомишся з економічним життям України ХV-ХVІІ століть, краще розумієш підгрунтя перемог Богдана Хмельницького. Адже крім військових треба було розв`язувати проблеми забезпечення війська продуктами харчування, зброєю, сукном, шкіряними виробами, а ще кіньми, транспортними засобами тощо. А тил у гетьмана діяв безвідмовно.
Економічне життя було основою активного духовного життя. Розвивалася освіта, культура, театр, книгодрук. 1576 року зусиллями князя К. Острозького та його однодумців відкрито Острозьку академію, 1632-го прийняла студентів Києво-Могилянська. 1661 року засновано Львівський університет. Сотні українських молодих людей вчилися в європейських університетах. Повнокровно розвивалася православна релігія, успішно витримуючи натиск католицизму. Особливу роль тут зіграли культурно-просвітницькі братства, які були поширені по всьому краю. Україна ХVІ століття пережила впливи європейської Реформації, діячі якої, зокрема, вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ національними мовами.
Отже, можна дійти висновку: виникнення самостійної держави — Війська Запорозького (Української гетьманської держави Богдана Хмельницького) — явище закономірне й підготовлене всім розвитком життя краю на берегах Дніпра.
Князь Роман (XІІІ ст.):«Я маю власний меч і звик добувати все, що маю, власною кров’ю»
 
У наших попередніх публікаціях вже йшла мова про те, що основною проблемою для східної Європи після розпаду на удільні князівства Русі Київської була доля києво-руської спадщини. Претенденти — насамперед Польща, потім Литва, за нею зміцнююча свою мілітарну міць Москва — були спільниками в переконанні не допустити до участі в цій боротьбі прямого спадкоємця — Русь-Україну. Й тому серед версій про походження козацтва, на нашу думку, найближчі до істини ті, що в своїй основі мають погляд на козацтво як на військову організацію на чолі з українськими аристократами (князі Дмитро Вишневецький, Костянтин Острозький, Михайло Глинський, Святополк Четвертинський, православні митрополити Йов Борецький, Петро Могила, Сильвестр Косов, Лазар Баранович).
У кожного з претендентів була своя тактика поведінки. Якщо Велике князівство Литовське, захоплюючи українські землі, не втручалося в місцеву адміністративну систему та законодавство (навпаки, використовувало багатий культурний, освітній та законотворчий досвід Русі Київської), то польський уряд, насаджуючи свої порядки, переслідував православну церкву й проводив політику асиміляції українського суспільства. Саме на грунті боротьби за києво-руські (українські) землі загострюються стосунки між Литвою, Москвою і Польщею, а пізніше Швецією. Московське князівство, ще не маючи достатньої військової опори для свого наступу на захід та південь, активізувало насамперед ідеологічну боротьбу. З падінням 1453 р. Константинополя, офіційна Москва привласнила собі роль чи не єдиного оборонця православної віри та єдності всіх києво-руських земель.
Зрозуміло, що в ХV—ХVІІ століттях стосунки між києво-руським півднем і московсько-руською північчю не були такими гострими, як це стало після Переяславської угоди Б. Хмельницького й Олексія Михайловича, коли Україна потрапила під протекторат Москви. Суздальсько-Володимирське, а потім і Московське князівства у ті часи ще не мали змоги проявляти свою агресивну імперську суть, бо для цього просто не було підстав. Цим пояснюються в певні періоди навіть тісні контакти між русько-московитами та русько-киянами. Волинський Князь Михайло Глинський після невдалої спроби відродити Руське князівство на Дніпрі переходить до Москви (його племінниця стає царицею, матір’ю Івана Грозного). Засновник Запорозької Січі князь Дмитро Вишневецький контактує з Москвою як військовий діяч. Згодом митрополит Йов Борецький стає посередником у залученні на московську військову службу запорозьких козаків. Богдан Хмельницький лише після тотального наступу російського царату на Україну (введення московських військ, збирання податків, безцеремонне втручання в українське життя тощо) зрозумів суть північної імперії, провідники якої, насаджуючи теорію псковського монаха Філофея (ХVІст.) «Москва — третій Рим», виколисували ідею світового панування, що стало підгрунтям зовнішньої політики Москви на віки.
Серед тих перших, хто зрозумів зміст трансформації удільного Московського князівства у Російську імперію, був князь Андрій Курбський (1528—1583), який кинув виклик Іванові Грозному, звинувативши його у безпричинній жорстокості як методі реалізації необмеженої царської влади, що знаходила своє втілення у безпідставних репресіях та масових знищеннях «ворогів Москви».
Щоб вистояти у боротьбі з агресивними сусідами, дуже важливим для України був державотворчий досвід попередників. Виділимо сьогодні серед них «самодержця усієї Русі Романа», як він себе називав і якому, як і його синові князю Данилу (1253 р. Папа Римський коронував князя Галицько-Волинського князівства), Папа Римський запропонував королівську корону. Заснувавши Галицько-Волинське князівство, князь Роман утвердився також у Києві, фактично об’єднав всі колишні києво-руські землі. Тодішній літописець наголошував:» «Вплив Української держави на Західну Європу був великий, особливо військовий». Угорський король Андрій, прийшовши під Володимир, був вражений: « Я такого багатого міста не бачив ні в одній німецькій землі. На заборолах стояли лицарі, зброя і щити яких блищали подібно сонцю». Логічно, що українські полки бачимо серед учасників Грюнвальдської битви, в якій німецьких рицарів перемогли об’єднані слов’янські війська.
Станіслав Оріховський (XVІ ст.): «Яка сила допомогла нашим предкам перемогти германські племена?
Чим було породжене те завзяття, завдяки якому вони зупинили і Московію, і Скітію, і Валахію? Це — любов до свободи»
Патріотизм козаків та їхніх провідників формувався віками. Перегорнувши сторінки української публіцистики ХV—ХVІ століть, переконуєшся, що ідеологія гетьманської держави формувалася всім попереднім культурно-освітнім розвитком України. Одне з перших місць у творчості європейськи відомого публіциста Станіслава Оріховського (1513—1566 рр.) посідала тема захисту українських земель від турецької та татарської загрози. С. Оріховський здобував освіту в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах. Тривалий час жив у Італії. Промови С. Оріховського «Про турецьку загрозу» мали розголос не лише в Україні, але і в Європі. Діяльність С. Оріховського загалом працювала на розвиток української національної свідомості, не випадково саме на його твори часто посилаються його послідовники Феофан Прокопович, Захарія Копистенський, Йосип Кононович-Горбацький та інші публіцисти і суспільні діячі.
Неперервність українського історичного процесу засвідчують практично всі писемні джерела ХV—ХVІІ століть. «Щодо козаків, — йдеться, наприклад, у «Протестації» православних владик проти наступу католицизму в Україні, чому опиралися й українські козаки, — то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття й правовірні християни... Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського (українського), у своїх човнах-однодревках по морю плавало й Царьгород штурмувало. Це ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірію. Це ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від царьгородської церкви приймали, й по цей день у вірі родяться, хрестяться й живуть... Це певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить поневоленому християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король еспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорозьке своєю сміливістю й перемогою: що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують самим ділом».