ГЕТЬМАНАТ

«Події, які призвели до початку Національно-визвольної війни, розгорталися досить буденно й непримітно» («Козаччина. Історія в особах. К. 2000). Читаєш таке в нинішніх виданнях наших істориків-науковців і мимоволі думаєш про глибину поширення в суспільній свідомості сервілізму — як наслідку двохсотлітнього (від 1782 р.), насильницьки нав’язаного російським царатом в Україні кріпосництва й остаточного знищення козацької Гетьманської держави, заснованої Богданом Хмельницьким (1648 р.), бездержавного існування нашого народу.

Якщо «буденно й непримітно», то виходить, що й повстання Богдана Хмельницького — явище випадкове у вітчизняній історії, а тим більше алогічне для російської (аргумент, що широко використовують політики-нездари — псевдозахисники сучасного україно-російського добросусідського співробітництва).

Справді, переддень української Національно-визвольної війни — 40-ві роки ХVІІ ст. — був для Польщі десятиліттями спокою. Але якою ціною того було досягнуто?

Появу козацтва документально зафіксовано у ХV столітті. Походження цього історичного явища залишається відкритим питанням для вітчизняних дослідників. Треба зауважити, що є понад сто версій і гіпотез про зародження на берегах Дніпра та в колишньому Дикому Полі — степу — хороброго патріотичного народу, який своєю боротьбою утвердив на південно-східних теренах Русі Київської нову державу — Україну.

Очевидно, єдине, що можна прийняти як апріорне (не потребує доказів) твердження: козацький рух — наслідок протистояння придніпровського люду намаганням завойовників (із заходу, півночі, сходу, півдня) загарбати землі відійшлої в минуле Русі Київської.

Могутнім сусідом України в ті часи була польська держава — Річ Посполита, яка мала одну з кращих у Європі армій. Разом зі своїм союзником Великим князівством Литовським поляки у другій половині XІV ст. захопили більшу частину півдня Русі, встановивши на українських землях жорстокий режим іноземного панування. З України насамперед вивозили зерно — товар, який у величезних кількостях поглинав європейський ринок, де панувало привезене відкривачами Америки золото.

1447 року польський король, він же й великий князь литовський Казимир ІV, запровадив на українських землях кріпацтво.

Не меншою небезпекою для подніпрян були набіги кримських татар, які після розпаду Золотої Орди утворили свою півострівну державу — Кримське ханство (1479 р. Крим прийняв протекторат Туреччини). Чотири з половиною століть, починаючи від середини ХV, кримчаки розоряли, палили міста й села, гнали в татарське та турецьке рабство людей.

Саме в цей час на зміну боярсько-дружинній еліті Русі Київської на історичну арену виходить козацько-старшинська. Те саме переживала й Польща. Про тодішню Річ Посполиту відомий український публіцист ХVІ ст. Станіслав Оріховський зауважив: «Нарешті, рівністю поляк перевершив усі інші королівства: не маєш у Польщі ні князів, ні графів, ані жодних княжат —увесь народ і загал польського рицарства замикається оцим єдиним словом «шляхта».

Спроби Польщі поглинути Україну-Русь, як бачимо, супроводжувалися докорінними змінами в суспільній структурі у старих та нових державах — на зміну феодальній епосі йшла капіталістична. Не завжди ці зміни були позитивними, зокрема для України. Тодішній поет Мелетій Смотрицький у публіцистичному творі «Тринос» (1610) назвав втрати української еліти в антипольському протистоянні: «Де... значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські й інші без ліку?..»

Велика частина української еліти ополячувалась (як пізніше, потрапивши під протекторат Московії, русифікувалася), але вважала, що Річ Посполита — це «моя держава», а Русь-Україна — «моя вітчизна».

У суспільній свідомості сильними були настрої втілити в життя ідею спадкоємності князівської України. Незважаючи на потужний польсько-литовський тиск, особливо після смерті 1340 року останнього києво-руського князя Юрія-Болеслава, київське князівство ще довго існувало й об’єднувало саме етнічні землі майбутньої України. Богдан Хмельницький ставив знак рівності між Україною та Руським князівством. Письменники й історики того часу наполегливо закликали сучасників: «Єднайтеся знову, матір рятуйте, о милі панове?»

Князь Дмитро Вишневецький (р. н. невідомий — 1563) належав до тих представників української еліти, яких надихало недавнє величне минуле краю й не полишало прагнення утвердити державність на берегах Дніпра. Такий висновок стає зрозумілішим, коли читаєш вітчизняні літописи: «Не губіть землі, яку придбали батьки й діди ваші трудом великим і хоробрістю!»

Французька дослідниця Ш. Лемерсьє-Келькеже, натрапивши в турецьких архівах на матеріали, що стосуються князя Дмитра Вишневецького, назвала його кондотьєром —найманцем. У цих словах відображено логіку ХVІ століття — часу, коли фактично всі справи, а тим паче міжнародні, вирішувала сила, насамперед військова. Тому закономірно, що в життєписах того чи іншого діяча читаємо про активні пошуки союзників для досягнення високої мети. Князь Дмитро Вишневецький тут — не виняток. Заради створення держави, спадкоємниці Русі Київської, він побував і в Польщі, і в Москві, і в Туреччині. Але наприкінці життя навіть під загрозою смертної кари відмовився перейти на турецьку службу.

З погляду сьогодення князь Вишневецький своїми намірами випереджав час, в якому йому випало жити. Нова держава на берегах Дніпра ніяк не могла зародитися в атмосфері жорсткого протистояння Швеції та Польщі з Московією, а двох останніх — з Туреччиною та її васалом, войовничим Кримом. Потрібне було майже ціле століття, щоб настав час Богдана Хмельницького, — на хвилі всеєвропейського процесу творення незалежних країн утвердити українську Гетьманську державу.

Не випадково Дмитро Вишневецький став жертвою радянських істориків, які сповідували «єдино правильну» версію про походження козаків, — це, мовляв, селяни, які втікали від панів-гнобителів, — і вітчизняних, й іноземних.

Князь — засновник Запорозької Січі — ніяк не вписувався в рамки історичної науки, заснованої на принципах класової ідеології.

Поява князя Вишневецького в Черкасах та Каневі — це повернення києво-руських князів з теренів Галицько-Волинського князівства на свою історичну батьківщину. Обіймаючи посаду Черкаського та Канівського старости, волинський князь розумів, що захистити свій край можна, поставивши на дорозі кримсько-турецьких завойовників військову силу, — він споруджує на дніпровському острові Мала Хортиця потужні укріплення. Крім того, здійснює походи на ворожі фортеці — Очаків та Ісламкермен.

Але цього, з’ясувалося, було замало. Потрібні союзники у протистоянні Османській імперії — грозі Європи. Польща не пішла на обіцяний союз, і Вишневецький стає союзником Івана ІV Грозного. Проте і ця спілка виявилася нетривалою — московський самодержець відмовився продовжувати антитурецьку боротьбу. Польський король Сигізмунд ІІ Август сприяв здійсненню походів на південь — в Молдавію. Цей похід був нещасливий для князя — він був поранений. На вимогу султана його доставили до Стамбула. Відмовившись служити туркам, Дмитро Вишневецький прийняв мученицьку смерть, оспівану в історичних народних піснях.

Розпочате князем Вишневецьким продовжили його наступники. Вже 1572 року польський король Сигізмунд ІІ Август змушений був визнати масштабний розмах народного руху опору — формування козацьких загонів — іноземній (польській, московській, татарській та турецькій) експансії й видати універсал про створення із запорозьких козаків підрозділу в 300 осіб і взяття його на військову службу для захисту південних рубежів Речі Посполитої.

Так започатковане реєстрове козацьке військо (крім узаконених, були також самоорганізовані козацькі формування).

Король Стефан Баторій збільшив реєстр до п’яти сотень. Крім того, козаки одержали змогу захищати свої права, їм було передано сотенне містечко Трахтемирів (Київщина), де було облаштовано арсенал та шпиталь.

За деякими джерелами, 1578 року Стефан Баторій надав реєстровцям козацькі клейноди: малинову корогву, військову печатку, бунчук, булаву, бубни та труби і призначив командиром загону Михайла Вишневецького, Черкаського старосту (представник королівської адміністрації в регіоні). За деякими іншими джерелами, це сталося на два роки раніше, й командиром було призначено Богдана Ружинського, якого до того ж Стефан Баторій вперше офіційно пойменував «Гетьман Запорозький».

Нарешті українськими козаками вимушений був зайнятися польський сейм (1505 року Радомська конституція короля Олександра Казимировича поклала початок формуванню правової шляхетської польської держави, зокрема, було створено двопалатний сейм — як вищий законодавчий орган влади. Король не міг видавати закони без схвалення їх сеймом. Як бачимо, Польща розвивалася за європейськими стандартами, і її державотворчий досвід засвоювали й лідери козацького руху. Богдан Хмельницький, наприклад, будучи сотником-реєстровиком, не лише стежив за подіями в польському парламенті, а й брав у них участь. Ставши гетьманом, він здійснював свої повноваження, спираючись на раду старшин, що складалася з Генеральної старшини та полковників. Влада гетьмана також обмежувалась Генеральною військовою радою).

Козацьке питання стало в центрі міжнародного європейського життя — 1621 року Польща вперше зобов’язалася перед Туреччиною утримувати козаків від походів на турецькі та кримськотатарські володіння. Литовський сейм 1554 року постановив забороняти приймати козаків у велико-князівських володіннях. 1594 року до Запоріжжя на Січ прибув посол імператора Священної Римської імперії Рудольфа ІІ Еріх Лясота з пропозицією козакам стати на службу до імператора і взяти участь в антитурецькій війні. Через півстоліття під час європейської Тридцятилітньої війни між католицькою Габсбурзькою коаліцією держав (Австрія, Іспанія, Польща, Ватикан) та протестантською (Англія, Нідерланди, Данія, Франція, Швеція) на боці Франції воювали козаки під командуванням Богдана Хмельницького, Івана Золотаренка та Івана Сірка. У 1630—47 роках поляки запросили французького інженера Гійома де Боплана для спорудження фортифікаційних споруд, зокрема в Кодаку (нині в межах Дніпропетровська), щоб перешкодити рухові на Запоріжжя нереєстрових козаків (козаки гетьмана Івана Сулими швидко зруйнували фортецю).

Такий розвиток подій у польсько-українських стосунках зрозумілий, адже з кожним роком вплив козацького руху на життя південно-східних земель колишньої Русі Київської був дедалі сильніший. Тут активізувалося господарське життя: з’являлися зимівники — хліборобські хутори, що забезпечували Січ (а пізніше козацькі полки) всім потрібним. Козацькі формування стали надійними захисниками степового населення та й загалом Придніпров’я.

Природно, що як військову силу їх використовували лідери української знаті у спробах визволити києво-руські території з-під польсько-литовської залежності. Так, керівник антипольського повстання 1507—8 рр. князь Михайло Глинський, маючи на меті утвердити на берегах Дніпра незалежну княжу державу — спадкоємницю Русі Київської, виступив проти короля Сигізмунда І, залучивши на свій бік козацькі формування. Виступ зазнав поразки, князь опинився в Москві, де брав активну участь у політичному житті. До речі, його племінниця Олена Глинська — матір Івана ІV, відомого в історії під іменем Грозного.

Брали участь козаки і у війнах Польщі та Литви з Московією — 1514 року князь Костянтин Острозький розгромив московське військо під Оршею. Запорозьких козаків привів із собою до Москви Лжедмитрій І. Полки гетьмана-реєстровця Петра Сагайдачного були чи не основною силою в поході (1618 р.) польського короля Владислава ІV на Москву з метою здобути московську корону.

Це був час швидких змін у міжнародних справах, нетривких союзів та зовнішньополітичних орієнтацій. Ті ж запорозькі козаки 1559 року брали участь в обороні підмосковної Тули. А з другого боку, козацькі полки негайно виступили 1621 року на допомогу польським військам, на яких наступали під Хотином турки.

Фактично із зародженням українського козацтва розпочалися постійні збройні виступи проти польського засилля. Зауважимо, що повставали й реєстрові козаки. Гетьмана Криштофа Косинського підступно вбили під час переговорів повсталих козаків з Черкаським старостою О. Вишневецьким (1593 р.). Програв битву з військом польського гетьмана С. Жолкевського й Северин Наливайко (після його стратили у Варшаві). 1625 року повстали козаки під проводом гетьмана Марка Жмайла. Протистояння (битва поблизу містечка Крилова) завершилося укладанням Куруківської угоди між козаками й польськими комісарами — реєстр збільшився до шести тисяч козаків. Нереєстрові козаки повинні були повернутися до своїх панів. Заборонялися морські походи козаків на турецькі володіння. Через п’ять років козаки повстали вже під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила). Після битви під Переяславом поляки погодилися збільшити кількість реєстровців до восьми тисяч, але продовжили заборону на морські походи та в турецькі володіння.

У 1637—8 рр. відбулися найгрізніші козацькі повстання під проводом гетьманів Павла Бута (Павлюка), Яцька Острянина, Дмитра Гуні та Карпа Скидана.

Польський сейм прийняв кардинальний документ — «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, кількість реєстру зменшувалося до шести тисяч. Реєстровики мали право селитися лише в Черкаському, Чигиринському та Корсунському староствах. Замість обраного гетьмана польський уряд відряджав свого комісара, призначеного сеймом за рекомендацією коронного гетьмана. До реєстровиків могли потрапити лише козаки, які не брали участі в антипольських повстаннях. На посади полковників та осавулів могли бути призначені тільки представники польської або полонізованої шляхти. Сотників та отаманів обирали з козаків, які мали заслуги перед Польщею. Було також вирішено відбудувати фортецю Кодак й розмістити там сильний польський піхотний гарнізон та сотню найманих драгунів.

Лише після кількох збройних виступів козацька рада вирішила піти на компроміс — ухвалити «Ординацію» (впорядкування), яка хоча й принесла тимчасовий внутрішній мир Польщі, однак стала останньою краплею в україно-польському протистоянні, — 25 січня 1648 року повстала Запорозька Січ, очолювана гетьманом Богданом Хмельницьким. Щоб вибороти право на самостійну українську державу.