(К., «Генеза». З. «Прем’єр», 2002).
На чолі Всеєвропейської антитурецької «Ліги Християнської міліції»
Власне, читачі з першої публікації нашої серії зрозуміли, що за авторським зацікавленням темою гетьманату (окремого важливого періоду вітчизняної історії, яка починається РУССЮ КИЇВСЬКОЮ, продовжується ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ КНЯЗІВСТВОМ та УКРАЇНСЬКОЮ КОЗАЦЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ (1648—1782 рр.) з офіційною назвою ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ, стоїть вічна тема ВЛАДИ, її таємничої природи, її облагороджуючої (чи навпаки, знищувальної) ролі в житті людини, загалом народу.
Період існування українського гетьманату належить добі світової історії, коли після розпаду європейських імперій, зокрема Іспанської та Британської, народжувалися національні держави (Нідерланди, Франція, Данія тощо) й коли філософи та історики з позицій нових — післясередньовічних часів — прагнули наповнити духом Відродження (з його культом інтелекту й культури) зміст понять: абсолютизм, тоталітаризм, демократія...(Гоббс, Спіноза, Локк, Бекон). А звідси — поділ гілок влади, вибір адекватних конкретному народові форм правління.
Світ змінювався й все-таки повертався до звичного стану речей, а універсальний спільний знаменник так і не знайдено досі: й нині існують і монархії, і республіки, і королівства...
Європа ХVІІ сторіччя переживала бурхливі події. Того самого 1640 року спалахнула революція в Англії, навіть у самому серці могутньої європейської імперії Іспанії — у провінції Каталонії розпочалася боротьба за збереження політичної автономії. Республікою проголосив себе Неаполь.
Вир світових подій не обминув й Україну. Тим паче що ідея СПАДКОЄМНОСТІ Й БЕЗПЕРЕРВНОСТІ в розвитку українського народу з часів княжої Русі Київської дедалі більше захоплювала українську еліту —попередників Богдана Хмельницького та його однодумців.
У «Протестації» від 28 квітня 1621 р. київський митрополит Іов Борецький, наголошуючи факт існування в минулому могутньої держави українців — РУСІ — зі столицею в Києві, писав: «Ми не бунтівники, не підбурювачі, ми взялися за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили й віддали — Божі закони й звичаї, а ще ШІСТСОТЛІТНЮ (вид. — Авт.) традицію».
Інші відомі церковні діячі — Памво Беринда та Захарій Копистенський — чітко окреслюють усвідомлення українців як окремішну від сусідніх етнічних спільнот.
В осмисленні української державної ідеї на берегах Дніпра народжується «політичний народ» — українці. Після тяжкого бою (1637) з польськошляхетськими полками під черкаськими Кумейками під командуванням гетьмана Павла Павлюка-Бута зустрічаємо в історичних документах чіткі висловлювання провідників козацької еліти бути господарями на своїй землі.
Сьогодні дедалі зрозуміліше, що період «Русь-Україна» ще мало нами вивчено, а особливо осмислено. Й досі лише фрагментарно досліджена загадкова постать волинського князя Дмитра Вишневецького (прозваного у народі Байдою) — засновника Запорозької Січі. А його діяльність й боротьба були відомі далеко від берегів Дніпра. Задовго до виступу Богдана Хмельницького особливої європейської популярності набув гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний — заснована 1617 року всеєвропейська антитурецька «Ліга Християнської міліції» обрала його своїм керівником. Гетьман П. Сагайдачний не лише дбав про зміцнення козацьких полків, з якими у складі польської армії ходив і на Москву, й на Смоленськ. Він думав масштабніше — про об`єднання українських земель в єдиній потужній державі. Лише смерть на полі брані зупинила його рух до мети.
Замість «із варяг у греки» — «від моря до моря»
Майже за сторіччя до початку національно-визвольної війни нашого народу за утвердження державного життя на берегах Дніпра Польща перебувала в зеніті своєї могутності. Це було наслідком нищівної перемоги об`єднаних 12 країн католицької Європи (разом із союзниками, зокрема, українцями та чехами) над військами ордену хрестоносців (Грюнвальдська битва 1410 року). Нарешті Польща одержала змогу приєднати до себе Помор`я, західну частину Прусії і вийти до Балтійського моря (надовго у пам`ять багатьох поляків увійшло гасло «від можа до можа» — тобто кордони імперії «від моря до моря»). Це, звичайно, якщо додати до польських земель ще й українські.
Останні крапки у розбудові величної споруди войовничої східнослов`янської імперії поставили Люблінська (1569) та Берестейська (1596) унії. Натхненником останньої був фанатично відданий ідеї Великої Польщі католицький проповідник Петро Скарга — запеклий опонент ідеологів української державності.
Фанатичний прихильник Великої Польщі й католицизму, він знайшов гідного учня серед тодішніх польських письменників — Яна Пасека, який оспівав і богообраність польської шляхти, і її «природне право» жити за рахунок експлуатації закріпаченого селянського населення, до того ще й обкрадаючи «рідну державу». Хоч як дивно, але за художній талант Яна Пасека високо поціновував Адам Міцкевич (зрозуміло, що це вже поет ХІХ ст.).
Адам Міцкевич тут згаданий не випадково, саме він зідеологізував модель психологічного «комплексу Конрада Валленрода» — гостроактуальну тему для провідників, еліти будь-якої пригнобленої нації. Тінь впливу «комплексу Конрада Валленрода» — неминучість приходу до патріотичних ідей й повернення на службу рідному народові, лежить й на виступі Богдана Хмельницького (якого частина польських істориків й досі вважає зрадником інтересів Речі Посполитої), й спробі перейти під протекторат Швеції, до чого вдався гетьман Іван Мазепа (якого, у свою чергу, деякі російські дослідники називають теж зрадником).
Одне слово, захопившись нарощуванням економічних мускулів, Польська імперія штовхнула себе у вир конфліктів з сусідами: з півночі на Варшаву тиснула Швеція, з півдня — Османська імперія. Ще вчора схилені польськими мечами псковини здавалися на милість короля Стефана Баторія, а сьогодні Московське царство вже претендує на так важко завойований Смоленськ.
І нарешті сталося головне — трагічно розпочався 1648 рік для Польщі: вибухнуло повстання Богдана Хмельницького...
«І наче створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку»
1616 року польський сейм був вимушений під тиском постійних повстань в Україні визнати існування козацького державного утворення. На початку 1626 року під час формування козацького реєстру (дозволеної королем кількості козаків) гетьман Михайло Дорошенко (р. н. невід. — пом. 1628) укомплектував шість полків як військово-територіальних одиниць (з чіткою владною вертикаллю: сотня—полк) з центрами у Чигирині, Переяславі, Білій Церкві, Корсуні, Каневі, Черкасах.
Так впроваджувалася, запозичена з часів Русі Київської та Галицько-Волинського князівства, система адміністративної влади Української держави. Та з самого початку демократичного формування козацької держави серед її провідників склалися протилежні групи: перші були прихильниками створення чіткої відповідної вимогам часу системи влади, другі —піддавалися проявам охлократії й стояли за «псевдо, а точніше, демагогічні принципи», іншими словами, за «чорні ради» (хто добре знає вітчизняну історію, певно, тут же іронічно посміхнеться, подумавши «Яка знайома й давня ситуація! Ті ж нездарні політики-демагоги Махни, Петлюри, Винниченки — безграмотні «батьки», амбітні отамани, егоїстичні вожді!»).
Та більшість, слава Богу, гідні особистості у вітчизняній історії. Тому основа серії «ГЕТЬМАНАТ» —портретні нариси, присвячені насамперед тим гетьманам, котрі конкретною діяльністю виявили себе державотворцями, хоча по-різному склалися їхні долі: Богдан Хмельницький, Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Дем`ян Многогрішний, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Данило Апостол, Кирило Розумовський і Павло Скоропадський.
Такий список гетьманів — керівників Української козацької держави 1648—1782 рр. обгрунтував Михайло Грушевський і підтримували його послідовники, зокрема Іван Крип`якевич.
***
Варіантів відповіді на запитання з минулої публікації про те, чому гетьмани не робили своєю столицею Київ, є багато.
Повернемося до цього пізніше.
Що ж до самих гетьманських столиць, то Богдан Хмельницький справді вважав своєю столицею Чигирин (1648—1657). Тут були розташовані резиденції й гетьманів Івана Виговського (1657—1659) та Павла Тетері (1663—1665).
Іван Брюховецький сидів у Гадячі.
Гетьман Петро Дорошенко (1665—1676) повернув столицю в Чигирин.
Ставши на чолі Української козацької держави, син Богдана Хмельницького Юрій осів у Немирові.
Гетьмани Дем`ян Многогрішний (1669—1672), Іван Самойлович (1672—1687) та Іван Мазепа (1687—1709) перенесли козацьку столицю до Батурина.
Гетьман на еміграції Пилип Орлик вважав за столицю місто на Дністрі Бендери (1710—1742).
Коли Російська імперія обмежила повноваження гетьманів Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола та Кирила Розумовського, козацьку столицю було перенесено до Глухова (1708—1764).
До Києва столицю Української козацької держави повернув останній гетьман Павло Скоропадський (1918). До речі, Київ був українською столицею й для гетьмана Петра Сагайдачного.
Продовження. Початок у № 163.
