Пам’ять

«Коли ми їм докажемо... скільки було тієї недуги, роз’єднуючої недуги руїни, розколу, і якої треба нам, українцям, передовсім боятися, — тоді нехай будуть щирі самі зі собою та хай приймуть руку, витягнену до помирення. На такому помиренні не ми, а вони самі більше скористають. А передовсім скористає весь нарід...

Принесуть українському народу ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ними панувати. Вони скористають ще і в тому, що в церковній єдности будемо всі мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність... Писав у грудні 1941 р. Андрей, Митрополит».

Про митрополита Андрея Шептицького, главу Української греко-католицької церкви, ще зовсім недавно нам розповідали «дохідливо»: прислужник фашистів, душпастир буржуазних націоналістів, провідник ворожої церкви, який благословляв на «меч і вогонь» головорізів-бандерівців. Партійно-радянські характеристики взагалі відзначалися вичерпною категоричністю. І вбивчою «доказовістю» вжитих епітетів. Хоча чому «відзначалися»? Мода на характеристики-вироки не минула донині. І сьогодні про «ворога-уніата» можна почути — вуха не переслухають...

Можна було б розповісти про Андрея Шептицького з інших джерел. Не тільки письмових, а й усних. На Гуцульщині й досі переповідають з роду в рід, як наприкінці позаминулого століття з’явився у зеленій верховині молодий владика: «наче справдішній апостол». Він учив свою занедбану паству і старався допомогти у всякій біді. А вона поставилася до нього, як перші християни до учнів Ісуса.

Втім, коли людина сповнена Божого духу, вона легко перетинає кордони окремо взятого віросповідування. Не тільки християни-гуцули, а й нащадки смаглявих горян Сіону зберегли вдячну пам’ять про справдішнього апостола-митрополита. Сотні врятованих ним особисто та з його допомогою євреїв під час другої світової війни молилися за християнина і на Талмуді заповідали дітям берегти у серцях дороге ім’я. Митрополит вважав масове винищення євреїв за найбільший злочин і ганьбу сучасності і не боявся заявити в листах фюреру та його найближчому соратникові, шефу німецької поліції Гіммлеру про тяжку кару, яка чекає на фашистів. Він попередив і українців: якщо хтось із них виконуватиме екзекуції проти євреїв, навіть під фізичним примусом, нехай навіть не переступає поріг церкви. У Тель-Авіві на «Алеї Праведників» посаджено дерево на пам’ять українського католицького митрополита.

Можна було б багато чого розповісти про фізично недужого старця з морально величним духом, але, напевне, краще він розповість про себе сам. Його слова переконливіше спростовують навішані пропагандою штампи, ніж хвалебні оцінки інших людей. І в хулі, і в похвалі вони все-таки суб’єктивні. Пропонуємо вам кілька цитат з послань і листів Андрея Шептицького, які проливають світло на логіку його дій і пояснюють очевидні з відстані часу помилки.

Для довідки: протягом перебування на митрополичому престолі Андрея Шептицького в Галичині п’ять разів змінювалася окупаційна влада: австрійська, російська, польська, більшовицька, німецька, знову більшовицька. Жодну з них він не задовольняв, що виливалося в ув’язнення, заслання, обшуки, конфіскації документів і майна, домашні арешти, знову ув’язнення, погрози знищити в концтаборах. Змінювалися режими, лише незмінним було їхнє ставлення до душпастира українських католиків, вірного Князя Церкви. Хіба це не найкраща характеристика служіння своєму народові, Вірі і Божим заповідям?

«Мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні... У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе «православними», і ми «православні». Наше православіє є церковне, їх — державне...» (З проповіді у Волоській церкві в щойно окупованому російською армією Львові, 6 вересня 1914 року.)

«Всі розпорядження радянської влади, що надходять, є цілеспрямованими тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити. Наїхала до нас з Києва та Москви ціла група урядовців, канцеляристів та уповноважених, які самі не знають, що мають робити, й мішаються до всього. Кожен урядовець секвеструє, що тільки може, і всім і всюди грозить карою смерті. Виглядає, що більшовицькі урядовці мають владу вбивати людей без того, щоб їх кликано до відповідальності... Число арештів з дня на день зростає, навіть по селах ніхто не знає про долю в’язнів, яким заборонено нести всяку поміч. Більшовики чваняться, мовляв, прийшли спасати і визволяти Україну, а на ділі вони всякими способами намагаються тільки поневолити й руйнувати. Ось так вони грають комедію «визволителів і спасителів». Ще раз повторюю мою просьбу, що я давніше представив Святійшому отцеві, щоб Папа своїм Апостольським благословенням зволив призначити мене й делегувати на смерть за Святу Віру та за з’єднання Церков... Я як пастор цього обездоленого народу, що так тяжко страждає, — невже не мав би я права покласти моє життя за кращу його долю?» (З таємного листа митрополита Шептицького від 26 грудня 1939 року до Риму.)

«Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за освободження від ворога...» (Зі слова митрополита до духовенства і вірних архієпархії, 5 липня 1941 року.) Слово було першим і останнім. Дуже швидко новий ворог довів, що він не кращий за старого. Навіть в особистому житті митрополита. Від рук більшовиків загинув його брат Леон. Гестапо як заручника розстріляло другого брата — Олександра.

«Якщо хочемо національної хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявитися діланням, і те ділання мусить вести до єдності. До єдності в усіх напрямах...» (З послань «До духовенства» «Як будувати рідну хату», грудень 1941 року.)

«Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку... Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять і навіть не встидаються вже тої ненависті... дійшли до того ступеню партійної ненависті, що рішаються на пролиття крові. Вже саме те розплодження ненависті супроти своїх близьких є чимось таким противним природі, таким жахливим і так дуже свідчить про виродження, про таку ж дегенарацію й такий упадок національної совісті та патріотичного духу, що не можна про такі випадки говорити без глибокого душевного болю». (З пастирського послання «Не убий», 10 грудня 1942 року.)

«...Маємо багато причин побоюватись такої катастрофи, якої наш народ ніколи ще не переживав, ані в найлютіших часах татарських наїздів, ані в часах руїни, ані в тих часах, що наступили після татарського погрому». (З виступу на ІV Соборі УГКЦ 24 грудня 1943 року.)

Однією з останніх відозв митрополита була «Обов’язок душпастирів лишатись в парохії і в найтяжчих хвилинах». Вона ще раз нагадувала всім священикам їх присягу і принцип церковного права: покидати своє духовне стадо заборонено. «Найтяжчі хвилини» настали дуже швидко. Митрополит мав рацію, коли попереджав: «Видається, що великими кроками зближаємося до такої катастрофи». Через два роки після смерті митрополита — у 1946-му — нова-стара влада ліквідувала його церкву. Ті греко-католицькі священики, які не зрадили присяги і залишилися вірними «Обов’язкові душпастирів», наче перші християни, перейшли в катакомби. Лише через півстоліття репресована церква вийшла з підпілля.

У ній залишилося багато труднощів, якими так переймався митрополит Шептицький. Але, мабуть, це не найбільша проблема. На превеликий жаль, ми, українці, й досі не «збудували рідної хати», хоча й маємо незалежний «дах». А без єдності на всіх напрямах «легко паразитам над нами панувати».