Про призабуту історію сходу та півдня України «Голосу України» розповів директор Науково-дослідного інституту козацтва, доктор історичних наук Тарас ЧУХЛІБ (на знімку).

 

 

А спонукала до нашої розмови написана ученим книжка «Донеччина та Луганщина — козацькі землі України (XVІ—XVІІІ століття)», яка побачила світ у межах видавничого проекту Інституту історії України НАН України.
Каже, писав її дуже швидко. Спочатку, коли почалася війна, думав узяти зброю до рук та йти на фронт, утім, зрозумів, що правдиве слово історика є сьогодні також важливою зброєю, а в цій сфері він може зробити значно більше для перемоги. Українською мовою дослідження вийшло накладом лише в сотню примірників. А тепер у київському видавництві «Кліо» готується російськомовний варіант книжки «Донбасс — древняя земля Украины». Тож автор сподівається, що для тих, кого цікавить історія цього краю, вона буде гарним орієнтиром.
— Пане Тарасе, то що було на цих землях у давні часи?
— Потрібно сказати, що землі Північного Приазов’я, ширше — межиріччя Дніпра і Дону, тобто територія сучасних Донецької і Луганської областей — почали поступово заселятися сло-в’янським населенням десь тільки від початку XVІ століття. До того тут кочували половецькі, кримські та ногайські орди. Звідси і назва — Дике Поле, або ж Половецькі Поля. Відомо, що в середньовічні часи давні русичі воювали з половцями, а після того, як утворився один з улусів Золотої орди — Кримське ханство, — кочовики почали претендувати на ці землі. Хоча водночас території від Дніпра до Сіверського Дінця вважалися сферою впливу київських воєвод Великого князівства Литовського. Отже, Кримське ханство, а потім і Московське царство починають завойовувати ці землі.
Через це степове прикордоння пролягав так званий Муравський шлях — «сакма», яким на Москву ходили татари з Криму. Хоча їхніх «стаціонарних» поселень тут не було, вони лише використовували ці землі для походів і випасання худоби навесні-влітку. Протягом другої половини XVІІ—XVІІІ століття українські козаки в боротьбі з татарами, турками, московітами і донськими козаками змогли опанувати великими обширами історичних Донеччини та Луганщини. Зокрема, тут сформувався такий адміністративний округ, як Кальміуська паланка, з центром поблизу фортеці Домаха у гирлі Кальміусу. В її межах перебувало майже 300 козацьких «уходів» та «зимівників», а також до 100 риболовецьких поселень на берегах місцевих річок та Азовського моря. На основі цих українських козацьких поселень і виникло багато міст, містечок та сіл, зокрема Донецьк, Луганськ, Сло-в’янськ, Авдіївка, Лисичанськ, Артемівськ, Ясинува, Мар’їнка, Ровеньки та багато інших.
Крім Кальміуської паланки, на землі Донеччини і Луганщини також свого часу почала поширюватися влада Острогозького та Ізюмського полків Слобідської України. Як відомо, Слобожанщина хоч і політично залежала від московських царів, але населялася вихідцями із Правобережної України та Волині. Археологи під час розкопок знайшли на цій території чимало предметів козацького побуту.
— Однак чимало донеччан не вважають себе українцями...
— На жаль, багато сучасних донеччан і луганчан зовсім не знають свого коріння. У них зазвичай історична колективна пам’ять починається десь із Другої світової війни або ж, у кращому разі, від часів так званої Жовтневої революції. Якщо хто бував у тих краях, то мало не в кожному містечку на центральній площі бачив пам’ятник якщо не Леніну, то воїну-визволителю. Тому пам’ять тут дуже затлумлена, а місцеві жителі, на жаль, усвідомлюють своє минуле лише з часів існування Радянського Союзу. Це все наслідки тоталітарного режиму, які не були подолані в часи незалежності України. А робити це потрібно. Хоча б невеличкими «порціями». Як от у місті Маріуполі свого часу поставили стелу з написом «Тут знаходився сторожовий пост Кальміуської паланки», а в Дружківці — пам’ятний знак козаку Дружку як легендарному засновнику цього міста. Ще один пам’ятник українським козакам є в Селідовому. Оце, на жаль, і все...
— Складається враження, що наша історія розірвана на різні «регіональні шматочки»?
— На моє переконання, потрібен єдиний простір для формування історичної пам’яті українського народу, в тому числі на сході та півдні нашої держави. Візьмемо, наприклад, історичні відомості про Євгена Коновальця, Романа Шухевича чи Степана Бандеру. Російська та «пострадянська» пропаганда чомусь зробила їх представниками лише Західної України та міфічними «посіпаками» окупантів. А треба доносити до людей, що вони боролися за незалежність України, що передбачало відновлення Української держави від часів поразки Української Народної Республіки, а не лише за Західну Україну. Тобто ці історичні особистості були діячами загальноукраїнського характеру.
— Пане Тарасе, обмеження історичної пам’яті можемо спостерігати і в інших регіонах, зокрема в Одесі. Нам намагаються донести, що місту — 200 років, а насправді його літочислення набагато довше. І добре, що хоч тепер дослухалися до думки істориків, де йдеться про 600-річчя заснування міста.
— Ну якщо вже зачепили Одесу, то цариця Катерина ІІ не могла заснувати це місто, адже воно бере свій початок ще з 1415 року і називалося тоді Хаджибеєм. Знаємо, що ця правителька Російської імперії ввела в Україні кріпосництво, зруйнувала Запорозьку Січ, отамани якої, до речі, поширювали свої володіння на землі сучасних Донеччини і Луганщини. Адже, як стверджувалося в царському маніфесті, Січ на 1775 рік була вже цілковито «политичєски независимой». Узагалі сьогодні у світі про Катерину ІІ знають як про найбільшу повію «усіх часів і народів», хоча для Росії ця німкеня чомусь і досі залишається героїнею. «Просто для цього треба знати подробиці її життя ну і загалом нашу історію.


З автором книжки розмовляла Марина КРИВДА.