Патріот-дисидент, якого не зламали 26 років знущань у тюрмі, Герой України, державний і громадський діяч, творець Акта про незалежність України (24 серпня 1991 року), Надзвичайний і Повноважий Посол України, автор багатьох книжок, філософ і не лише... У свої 86 він активно вболіває за долю країни. Левка ЛУК’ЯНЕНКА (на знімку) можна зустріти на Майдані, у Верховній Раді. Та з більшою радістю він відгукується на запрошення поспілкуватися зі школярами і студентами. Звертається до юних, «живих», «незабамбулених» — здатних змінюватися. Адже, тільки вдосконалюючи себе, особистість робить світ кращим. Він запалює серця людей, котрі можуть полюбити свою країну, як любить її сам — більше за власне життя.
Саме на зустрічі зі старшокласниками ми й познайомилися з Левком Григоровичем. З ким, як не з людиною, що пережила часи московської та німецької окупацій і більш як чверть століття катувань за любов до України, говорити про нинішню російську агресію на сході, про надвисоку цінність нашої незалежності, про майбутнє держави? Але почнемо зі спогадів...
Селяни проклинали більшовицьку владу
— Левко Григорович, ваше дитинство припало на роки колективізації. Що найчастіше згадуєте з довоєнних часів?
— За радянської влади життя в нашій Хрипівці (Чернігівщина), звідки я родом, як і по всій Україні, було злиденним і тяжким. Люди голодували. Їх гнали на роботу в колгосп, майже не платили. Уявіть собі, що за рік роботи давали лише мішок зерна. Крім того, всі жили в страху через репресії. Прокидається село і дізнається: он уже Бондаренка нема. За два кілометри від села — районний центр Городня, там була тюрма. Людей брали вночі, а за два тижні в’язнів вели під лісом розстрілювати — там і закопували. Селяни проклинали більшовицьку владу. Тому, коли почалася війна, багато хто зрадів: думали, німці проженуть комуністів.
— Відверто так казали?
— Так! Стали менше боятися. Звичайно, в селі залишалася недовіра, кілька сексотів, але все-таки люди знали одне одного, і такі розмови були відверті... До речі, боїв не було. Червона армія не відступала, а розбігалася — тікали по одному. Потім, коли прийшли німці, ми з хлопцями пішли в ліс, за Чернігово-Стародубським шляхом, і там побачили величезну купу з військових квитків, які залишив, мабуть, штаб дивізії совіцької армії, не менше. Ми перекидали їх, роздивлялися.
— Як поводилися окупанти?
— Коли німці захопили село, то скликали всіх і кажуть: «Нам від вас нічого не треба, німецька армія забезпечується всім централізовано. Ви можете садити, сіяти, скільки хочете, одноосібно чи в колгоспі — це ваша справа. Землі теж беріть за потребою, але потім віддасте нам десяту частину з урожаю, і з хутору — по одній корові на рік». Привезли техніку з Німеччини (бо коли більшовики відступали, то десь потопили в річці трактори і плуги). Колгосп тоді вже розпався: хто взяв коня, хто воза. А це кінець серпня — початок вересня — на полях стояли копиці з житом. Коли все змолотили, то вперше селяни наїлися справжнього запашного смачного хліба! Бо до цього ми постійно були голодні. Пам’ятаю, що тоді люди в селі почали знову родичатися, ходити в гості, співати пісень...
— А родина у вас велика була?
— Нас у батька було троє синів (я — старший) і одна донька. Батька забрали на війну. Мені тоді вже виповнилося 13 років — міг запрягти коня, допомагати матері по господарству.
— Як ставилися німці до людей?
— По-перше, німці в Городні недовго й були — пішли далі з фронтом. Але запам’ятався такий випадок. У нашому домі поселивсь якийсь командир. А через хату один із німців упіймав курку, то хазяйка підійшла до старшого командира й пожалілася. Він так кричав, що його підлеглий зблід, довго виправдовувався. Потім старший узяв німецькі марки і заплатив жінці за курку... За німців знову відкрили церкву, з якої за радянської влади зробили комору. Було обрано старосту — місцевого ветеринара... Якось скликали людей їхати в Городню. Зібрали душ 50 з возами і відправили в село Клюси. Напередодні там партизани розстріляли машину коменданта з помічниками. Німці наказали селянам видати підпільників, інакше — пригрозили — через три дні спалять село. А вночі прийшли ті партизани і вмовили людей мовчати: мовляв, хіба вбиватимуть безневинних? Але на третій день німці оточили село й обстріляли запальними кулями. Хто тікав, того розстрілювали... Ми прибули туди на другий день після спалення. Де-не-де ще димок ішов. Жахливо... Також я став свідком розстрілу. Була страшенно холодна зима. Під тюрмою вистроїли та розстріляли 20 євреїв. Серед них були жінки, діти...
«Історія допомагає зрозуміти: хто за Україну, а хто проти неї, хто прагне добра Україні, а хто наживається на пограбуванні її народу».
Повернулися «господарі»
— Як наступала червона армія?
— Великих боїв не було. І от прийшла червона армія — обідрана, голодна. Заходили в хати як господарі, брали все, не питаючи дозволу. І батько тоді сказав: «Усе, діти! Знову будуть голод і біда, знову тільки «дай, дай, дай».
— Батько тоді вже повернувся?
— То була дуже цікава історія. Батько був двічі в полоні. Вперше, коли його восени 1941 року мобілізували. Їх повели до Брянська, але не встигли озброїти і включити до складу армії, як німці оточили і взяли в полон. Десь 230—270 тисяч. Повели в Гомель, де обгородили територію дротом, майже не годували. Кожен день у таборі помирали до 200 осіб... А серед селян пройшла чутка, що українців німці відпускають. І моя матір разом із кількома хрипівськими жінками пішла туди й забрала батька. Усі чоловіки були виснажені — шкіра та кістки. Ніхто не вижив — тільки моїй матері вдалося врятувати батька. Бо виявила залізну волю. Батько просить: дай їсти, я з голоду помираю. А мати не дає багато — тільки трошки супу з розтертою картоплею. І так поступово виходила батька.
Удруге він потрапив у полон, коли радянські війська посунули німців на захід. Через два тижні забрали мого батька і ще майже 300 людей із Хрипівки. Це був грудень 1943 року, земля вже була притрушена сніжком. Їх, не перевдягнувши й не озброївши, погнали у Лоєв (білоруський райцентр). Уявіть: на снігу хто в чорному, хто в сірому, з однією гвинтівкою на сімох вояків... Це ж просто розстріл, а не бій. У село тоді приходило по 10—20 похоронок на день. Батько був поранений у голову, потрапив у полон. Але йому вдалося втекти до червоної армії, де воював уже до перемоги.
— Вас також забрали на війну у 16 років. Як це було?
— Якось у школу прийшов комісар і, тицьнувши пальцем, вказав: ти, ти і ти ідіть на підготовку у воєнкомат. Нас два тижні вчили військової справи. А потім наказали прийти з речами. Я заперечив: «Я ж іще неповнолітній, 1928 року народження, а не 1927-го. Весь клас може підтвердити». «Ні. Неси документи». Але районний ЗАГС був ущент розбитий, документи розгубилися. Свідчення людей не приймалися...
— І куди вас відправили?
— Спочатку в Чернігів, Новгород-Волинський, потім у Київ, звідти — на фронт. Але на передовій був недовго. Обійшлося. Після перемоги направили в Австрію, де служив мотористом-механіком, потім автомеханіком. Потрапив у Закавказзя (Джульфа, Нахічевань). Демобілізуватися вдалося аж у 1953 році. Мене тричі викликало командування, вмовляли залишитися служити. Але я тоді вже мав вищу ідею — боротьбу за самостійну Україну.
«Я дав обітницю небу» — Звідки ця ідея?
— З’явилася відтоді, як дізнався про нашого національного героя Северина Наливайка. І надалі думка, що Україна гідна бути незалежною державою, вже не полишала, а збагачувалася, розширювалася, укріплювалася. У 20 років я дав обітницю небу — здобути Україні волю.
— Якби ви тоді знали, якими випробуваннями це обернеться, то змінили б свої переконання?
— Ні, це було остаточне рішення. Бо я козацького роду. А козаки завжди боролися проти загарбників, їхня національна свідомість була вища за інші верстви.
«Хоч би що робив Путін — він програє»
— Що ви думаєте про військову агресію Росії?
— Ще в 1991 році Москва почала готуватися, щоб повернути Україну до російської імперії. Це були різні плани: інформаційна війна, економічне підкорення (вони тривали протягом усіх років незалежності), військове захоплення. Тож мене не здивувало те, що Росія почала військові дії в Україні.
— Чому саме тепер?
— Знаєте, я часто їжджу регіонами України. І помітив, що останніми роками свідомість населення на Донбасі (особливо молоді) почала змінюватися з проросійської на проукраїнську. Тому для Росії це стало тим критичним моментом, коли вона мусила почати війну — інакше було б пізно. Але реально ця війна допомагає прозріванню й консолідації нашої нації! Ви чули, як кажуть солдати, стрільці: краще загинути в бою, ніж повернутися під московське ярмо. А це означає, що українська нація не може зазнати поразки! Хоч би що робив Путін — він програє. А з другого боку: що таке Росія та Україна? Їх — 123 мільйони, а нас — 45, навіть не третя частина від них, а більше. А згідно з військовою тактикою, країна, яка наступає, повинна мати втричі більшу армію. Отже, навіть тут у них немає переваги. Крім того, вони поширюють зло — нав’язують своє ярмо, прагнуть забрати в нас свободу. А ми відстоюємо свою землю, свої право і державність! То кому Господь Бог і весь світ допомагає?! Навіть якщо вони підуть у широкий наступ, то з цього нічого не вийде. Бо народ наш озброюється, і партизанську війну українці, безперечно, перенесуть і на російську територію.
— Тобто прогнози у вас оптимістичні?
— Це стратегічні міркування. Але в нас ще багато труднощів через зрадництво, злодійство, несправедливість, безлад у державі. Але в принципі Москва безсила проти України: 280 років українці допомагали московітам будувати російську імперію, а тепер доля зобов’язує нас її зруйнувати. І ми це зробимо. У 1991 році була перша фаза розвалу, коли вийшли з-під влади Москви союзні республіки; а тепер з-під російської неволі вийдуть автономні республіки — понад 60 суб’єктів федерації. Це все колонізовані народи з пригнобленою самобутністю.
— А якщо повернутися до Донбасу, чому немає масштабного спротиву?
— Той національний настрій, який я побачив останніми роками, не був ще достатньо глибокий, не вкорінився у свідомості людей. І тому невеличка група шовіністів та заслані терористичні найманці піднялися на хвилі провокацій, добре організованих російською розвідкою. Ще один чинник — це зрадництво з українського боку. З яких «міркувань» вони полюбили Росію? Це як у рабів — нюх на зиск: дивляться, на якому боці сила, туди й ідуть. Але ж не вистачило розуму усвідомити, що це тимчасова тактична перевага Москви, а не стратегічна. Далі почнуть діяти глибші чинники, адже українці люблять свою країну, цінують свободу, бо вже спробували її смак, і тому відстоюватимуть свою незалежність.
— Є план захоплення України. Як нам від цього вберегтися?
— Озброюватися треба! Українці завжди вміли воювати, були вправними бійцями. І тепер, не маючи боєздатної армії, ні екіпірування (приборів нічного бачення, бронежилетів, шоломів), люди кинулися захищати свій рідний край. Тобто перший прокинувся народ. Потім поступово почало налагоджуватися виробництво зброї. Одразу пішли на фронт Євромайдан, Правий сектор, ОУН — патріотичні люди, для яких самостійність нації є питанням життя і смерті.
— Хочеться, щоб усі вони повернулися живими та здоровими...
— Знаєте, нація, яка не хоче посилати своїх чоловіків на смерть за свою свободу, не матиме свободи. Тому треба жаліти не людину, а Україну. Бо національна свобода — то найвища цінність, яка є в світі взагалі, дорожчого немає нічого. А щоб було менше жертв, потрібні кращі взаємодія, озброєння, організація, треба войовничіше проводити дипломатичну роботу.
— А як ви оцінюєте зусилля влади?
— Нинішня влада значно краща від попередньої: і Президент, і парламент. У нас вперше в Верховній Раді більшість депутатів — патріотично налаштовані. Але вона далека від того, чого бажає народ, і тому проміжна. Ми нині в стадії очищення від бандитської влади і наведення порядку. Справа складна, тож не чекаю, що це буде швидко.
— Ви бачите тих лідерів, які зможуть очолити державу і відповідати вимогам народу?
— Бачу чимало молодих і кілька п’ятдесятирічних чоловіків — дуже розумних, сміливих, завзятих. Хтось із них і висунеться. Але потік життя швидкий, і проблема керівника складна. Перевіркою стане час.
— Ми переможемо?
— Безперечно. Росія, як імперія, розвалиться і залишиться Московія. Тільки коли московіти створять свою національну державу, вони перестануть бути небезпекою іншим державам. Тоді й стануть добрими сусідами Україні.
«Боже, дай моїй голові силу випромінювати думку, щоб через надземну сферу запалювати шляхетні душі українців на боротьбу за самостійність».
Іду шляхом Наливайка
— Стільки випробувань випало на вашу долю. Де берете сили?
— Ми не можемо знати наперед своїх кроків, але коли ви боретеся за справедливу і моральну річ, то це дає підтримку духовну. Я підняв синьо-жовтий прапор боротьби і я маю пронести його стільки, скільки зможу, до самої смерті. А потім його підхопить хтось наступний і понесе далі. Який я у цьому ланцюгу — не має значення.
— Які батьківські настанови дасте нашій молоді?
— Будьте сміливі, покладайтеся на долю і не бійтеся смерті. А найбільше любіть свій край, своїх батька й матір, любіть Україну. За парканом не сховатися. Особисте щастя і добробут можливі тільки в щасливій захищеній і шанованій Батьківщині.
Фото Юлії ПОТАПЕНКО.
