Те, що чоловіки заради своїх коханих готові зробити багато чого, — ми знаємо. Але ця історія про те, як разом з коханим перекувала себе його половинка.
Земляка Михайла Сургучова я знаю з дитячих років. І технар він завзятий, і спортсмен. Закінчив знаменитий Харківський політехнічний інститут, попрацював в об’єднанні «Азот», потім наприкінці минулого століття очолював один із найпопулярніших спортивних журналів України. І раптом — новий поворот.
Треба сказати, що ще змолоду в Миші прокинувся потяг до того, щоб власноруч робити гарні речі для дому. Та все ніяк не наважувався присвятити цьому своє життя. Але якось ближче познайомився з мистецтвом знаменитих українських ковалів, перейнявся ним і зрозумів: ось воно — справжнє його покликання!
Покликання-то його, але ж поруч кохана дружина, дуже далека від вогню й металу, та й ковальське горно — зовсім не родинне вогнище. Однак Оксана Сургучова всім серцем зрозуміла й підтримала чоловіка. А як інакше, якщо першу троянду (на знімку) із цільного сталевого прута він викував саме для неї?!
Зі столиці повернулися в Сєверодонецьк. Починали у гаражі, але згодом створили свою майстерню холодного й гарячого кування. З влучним визначенням «творча». Спершу, років дев’ять тому, Михайло займався тут тільки художнім куванням, а Оксана була простою підручною.
— Тільки я швидко розібрався, що вона може набагато більше, — задоволений Михайло. — Жіноча участь у складному й тонкому ковальському мистецтві — це подарунок долі. Оксана стала моїм співавтором у розробці й виготовленні колоритних елементів, які надають виробам неповторності, особливої витонченості.
Ця співтворчість під дзенькіт металу біля вогнедишного горна стала тільки початком. Буваючи в знаменитих соборах, Сургучови не могли відвести поглядів від стародавніх вітражів. У кожного залишилися свої враження від заворожливих картин з кольорового скла, гри світла, яке пронизувало. Тепер уже складно сказати, хто кого по-справжньому захопив створенням композицій зі скла й металу. Головне: союз чоловіка й жінки відкрив для спільної творчості нові можливості.
Зрозуміло, Сургучови разом вчилися в майстрів під Києвом і повною мірою використовували інженерно-хімічні знання, однак багато таємниць у буквальному значенні намацували пальцями.
— Намагаюся працювати без рукавичок, щоб відчувати кожен мікрон, — зізнається Оксана. — А порізи? Якщо чоловік цілує твої пальці — це найкращі ліки!
Вони непогано поекспериментували в різних стилях — від класики до авангарду. Стали популярними авторами, затребуваними не тільки у своєму регіоні. Зрозуміло, що ескізи й дизайн обговорюються із замовниками; але в роботах для виставок і фестивалів дають повний простір фантазії. Обоє — члени Спілки майстрів ковальського мистецтва України і не раз на високому рівні відзначені за творчі успіхи. Особливо захоплюють мистецтвознавців роботи подружжя в техніці Тіфані — цікаві об’ємні вітражі, світильники, люстри...
— Колись, катаючись на водних лижах, я одержав множинний перелом руки, і тоді Оксана взяла на себе й мою частину роботи, — розповідає Михайло. — Виявилося, що паяльником вона володіє вправніше за мене. Тому старшому синові я порадив учитися цьому саме в неї.
Своє мистецтво вони вважають камерним, справді сімейним. У їхній творчій майстерні «Арх і Мет» народжується багато задумів, що поєднують архітектуру й метал. Роботи Михайла й Оксани Сургучових — ті ж лавочки, огорожі, козирки — тішать сєверодончан на вулицях міста. Вони прикрашають зовні і всередині заклади культури, нові житлові будинки, котеджі, ексклюзивні меблі.
Знаючи, що в нас ніяк не відвикнуть ламати та псувати, запримітив: метал і скло «від Сургучових» у громадських місцях залишаються (тьфу-тьфу, щоб не наврочити) цілими. Так, дивись, усі й привчаться цінувати красу. Тим більше, коли в ній світиться єдина душа авторів.
Сєверодонецьк
Луганської області.
Михайло показує роботу своєї дружини.
Михайло й Оксана Сургучови разом із молодшим сином Родіоном.
Фото автора.
