Не було б щастя...

Ірина ж немов і не чула її. Вона втупилася в книжку, але думками була далеко. Дівчина знала, що сьогодні має приїхати наречений, але побачитися з ним не поспішала. Вона боялася тієї розмови, що мала відбутися. Як почати? Як сказати хлопцеві, з яким їх обручило село і рідні люди ще зі шкільної пори, що вона любить іншого?

— Відчепися, — гримнула Ірина на сестру. — Сама знаю, що мені робити!

...Василю пощастило, йому випало служити майже під хатою — в обласному центрі. Тоді Ірина, щоб частіше бачитися з коханим, вступила до педінституту на заочне навчання. Вчитися на денному не дозволяли сімейні статки: батька немає, а мама навчання двох дівчат не потягне.

Склавши чергову сесію, Ірина, як завжди перед від’їздом у село, завернула до військової частини. На КПП її зустрів лейтенант, спитав, до кого прийшла, а потім звелів черговому солдату викликати Василя.

Час пролетів швидко. Коли Ірина проходила через КПП, там знову стояв той самий лейтенант. Тільки тепер — біля автомашини.

— Дівчино, вам куди? — спитав офіцер.

— Нікуди, — пробурчала невдоволена Ірина.

— О, і мені туди ж! Давайте підвезу!

— Ще чого! Сама доберуся!

— Тоді і я пішки піду, — зітхнув лейтенант і подався за дівчиною.

До відправлення автобуса залишалося більше двох годин. Цей час Ірина мріяла провести з Василем, а тепер думала, чим би себе зайняти. Побачивши кафе, завернула туди. Офіцер — за нею, підсів за її столик. Дівчина намагалася робити вигляд, що не помічає його, замовила морозиво й каву. Лейтенант — те саме. Врешті вона не витримала:

— Невже вільних столиків немає?

— Я погано бачу, не розгледів, — примруживши очі, намагався жартувати хлопець.

— Звідки ви взялися на мою голову?

— Як звідки? З військової частини, ви ж бачили, — клеїв дурня лейтенант. — Знаю, що вас звуть Ірина. А я — Валерій. Може, все-таки підвезти вас до села? Я зараз вільний.

— У жодному разі! Ще поголос піде! Цього бракувало! — аж підскочила Ірина.

— Тоді дайте номер свого телефону, — не вгамовувався Валерій.

— Навіщо?

— Щоб дізнатися, як ви доїхали. Та й узагалі...

З того самого дня в Ірині щось змінилося. Вона, як могла, відганяла від себе думки про цього лейтенанта, а він усе одно стояв перед очима. Валерій щодня шукав причину зателефонувати. Спочатку їхні розмови були короткими, та з кожним разом ставали дедалі довшими. Іра нікому не казала про Валерія, навіть мамі, з якою ділилася всім, що на душі. Вона знала: і мама, і батьки Василя вже готуються до їхнього весілля, і їй ставало моторошно, як уявляла реакцію рідних.

Ірина почала шукати будь-якого приводу, щоб поїхати в місто. То контрольну треба відвезти, то хвости підтягнути, аби тільки зустрітися з Валерієм. До Василя заходила дедалі рідше, їхні побачення були все коротшими. Але зізнатися колишньому нареченому, що її почуття змінилися, не наважувалася.

Лейтенант же, освідчившись Ірині, був готовий будь-якої миті засилати сватів. Дівчина ж тягнула час, підбирала слова, які мала усім сказати.

І ось Василь повернувся. Що робити: йти до нього додому чи чекати в себе? Поки думала, Василь прийшов сам. Серце Ірини завмерло.

— Привіт! — вони поцілувалися, але то вже був інший цілунок — не двох закоханих після розлуки. — Ірочко, я хотів тобі щось сказати. Довго не міг наважитися, але, думаю, тягнути не варто. Знаєш, так вийшло... Я покохав іншу...

Не встиг хлопець закінчити промову, як Ірина кинулася йому на шию:

— Васильку, яке щастя!

Хлопець розгубився. Чи не втратила вона глузд, подумав. А Ірина цілувала колишнього нареченого і, сміючись, говорила:

— Васильку, дорогенький, я така рада! Я теж хотіла тобі зізнатися, що покохала іншого, але не наважувалася. Боже, дякую тобі! Уяви, Василю, якими нещасними ми були б, якби побралися! Адже, виходить, не любили ми один одного, просто звикли. А як же тепер із весіллям? Батьки ж готуються.

— А його ж ніхто не відміняв. Тільки замість одного буде два!

Василь пішов, а Ірина зразу ж подзвонила Валерію:

— То що у нас зі сватанням? — суворо промовила вона.

На якусь мить запанувала тиша, і раптом, немов вибух: «Їду!»

Кіровоград.