У заголовку — слова, якими закінчує свої повідомлення із зони АТО пастор-волонтер Центру взаємодопомоги «Врятуємо Україну», керівник благодійного фонду «Рука допомоги» Сергій Косяк. Із самого початку «русской весны» місцями його служіння ставали найгарячіші точки Донбасу. У його активі десятки тисяч врятованих людей і заспокоєних душ... І одна, але незламна віра в перемогу добра над злом.
«На шию та зап’ястя мені пов’язали жовто-блакитні стрічки, пообіцявши на одній із них повісити»
А в лютому 2014 року в передчутті спільної біди люди різних релігійних поглядів обрали єдність. У самому центрі Донецька на очах у знавіснілої орди сепаратистів разом вийшли молитися православні священики, протестантські пастори, ксьондзи-католики та мусульманський муфтій. Десятки парафіян різних конфесій пішли за ними. «Ми прийшли на молитву, думали — помремо, і нічого не сталося», — фраза-штрих від Сергія Косяка, що окреслює відчай українського Донецька в боротьбі проти перетворення міста троянд на місто сліз.
Жовто-блакитний намет із написом «Молимося за мир, любов і цілісність України» три місяці був символом опору злу — навіть тоді, коли в місті захлинулися проукраїнські мітинги і відбувся «референдум». Щодня на міжконфесійний молитовний марафон збиралися від 50 до 300 людей, яким схвально сигналили автомобілі, що їхали повз них. Навіть оскаженілих бойовиків стримувала присутність представників духовенства в обрядовому одязі: для багатьох із місцевих вони все ще залишалися духовними авторитетами.
Але авторитет автомата виявився вагоміший. Переломним став день 24 травня — напередодні початку бойових дій у Донецьку. «Прийшли бойовики, наших хлопців, які там чергували, поставили на приціл автоматів, а самі розламали намет і викинули його залишки з усім начинням у Кальміус, — розповідає Сергій. — Виконавши свою «роботу», вони пішли, водночас погрожуючи розстріляти всіх, якщо ще раз зберуться на молитву».
А далі — візит Косяка до захопленої будівлі ОДА, де розташовувався штаб бойовиків і каральні «органи», спроба поговорити, переконати, проте у відповідь — зрада, полон, допити, знущання...
«На шию та зап’ястя мені пов’язали жовто-блакитні стрічки, пообіцявши на одній із них повісити. Періодично приходили до кімнати і продовжували бити. Били різні люди, змінюючи один одного або одночасно... Покликали мого друга, і стали у нього питати, хто я. Він розповів, нібито я збираю людей для антинародної агітації і нібито я з Ляшком в одній компанії, загалом казав «маячню», яка здавалася правдою в його очах. Між побоями мене звинувачували в сектантстві та допитувалися, скільки людей із «Правого сектора» привів із собою. Пам’ятаю, як увійшла молода симпатична дівчина років 25, попросила у моїх мучителів також спробувати мене побити. І під загальне схвалення натовпу завдала мені кілька ударів палицею, просто для розваги», — пригадує співрозмовник.
«Допоміг місцевий, колишній член однієї з общин — відпустили. І знову на місці розбитого молитовного намету, де змайстрували дерев’яний хрест та банери з жовтою пшеницею і блакитним небом, почали збиратися люди.
Багатьом більше ніде було молитися: служіння розганяли, в будівлях церков розквартировувалися бойовики, які прибували до міста. Те саме відбувалося в Горлівці, Торезі, Сніжному, Оленівці, Шахтарську, Дружківці: споруди забиралися під казарми або ізолятори для утримання заручників, розпочалися погроми і викрадення священиків. Із тих, хто в Донецьку молився на площі Конституції, через полон пройшли 14 людей», — додає Сергій. Молитовний марафон тривав майже до серпня 2014-го. І лише після того, як до Донецька зайшла «армія Гіркіна», почалися масові арешти «невгодних» та викрадення людей — донеччани з проукраїнськими поглядами стали масово залишати місто. Довелося виїхати і нашому співрозмовнику.
Евакуація як диво
Перші волонтерські маршрути прокладав іще під час захоплення Слов’янська і Краматорська. До масової евакуації людей готувалися, але її масштаби виявилися непідйомні. Із липня 2014 року, з початком активних бойових дій та припиненням стабільного транспортного сполучення, благання про допомогу стали лунати звідусіль. Донецьк, Горлівка, Торез, Шахтарськ... Покинуті владою люди, божеволіючи від страху, просили вивезти їх з-під обстрілу. З однієї лише Горлівки протягом липня Сергій Косяк евакуював понад дві тисячі людей.
«Завтра на автовокзалі зберуться майже 300 переляканих роздратованих людей із речами і сумками, які проситимуть, а потім вимагатимуть, щоб їх вивезли. Але майже всі під’їзні шляхи блоковано, йдуть бої, водії, яких раніше ми наймали, відмовляються їхати, а легкового транспорту в нас немає, щоб вивезти хоча б четверту частину бажаючих... Учора було складно переконати їхати, а сьогодні молю про диво, щоб на завтра виїзд був можливий», — записав тими днями волонтер. І диво ставалося майже завжди: незнайомі люди переказували гроші на бензин, а потім знаходилися сміливці, готові на власних автівках під обстрілами забирати з війни знесилених дітей та жінок, безпорадних інвалідів.
За дивом стояла реальна, день у день, робота: координація автобусів та автомобілів, стикування водіїв і пасажирів, з’ясування безпечних маршрутів, харчування, лікування, розселення або транзит кожної родини біженців, перерахування грошей за послуги, складання звітів щодо обліку благодійних внесків та запис прохань про нові потреби... А ще — памперси для покинутих дитячих інтернатів у Шахтарську, Дружківці, Горлівці. А ще — щоденні викрадення волонтерів під час спроб евакуювати людей і організація їх порятунку з лап «ДНР». А ще — перемовини з чиновниками про організацію баз для переселенців у Красноармійську, Слов’янську, Святогірську, Ізюмі, Бердянську.
А потім настала зима, морози — і нічого не закінчилося... Паралізовані страхом люди відмовляються виходити з підвалів у Дебальцевому, водії скасовують рейси через обстріли, машини потребують ремонту, грошей весь час не вистачає — на продуктові набори, благодійні їдальні і ліки для окупованих територій, закупівлю худоби для ферми переселенців в таборі «Берізка-1», двері та ковдри для «Берізки-2», комуналку та харчування для дітей із прифронтових територій у Святогірську, обігрівачі та теплий одяг для бійців, 30 тисяч дитячих різдвяних подарунків по Донецькій та Луганській областях...
Не зупиняйся!
Нині сили й увага волонтера прикуті до Мар’їнки. Тут проходить лінія фронту, тут війна, напруження і смерть. І тут залишаються жити сім тисяч осіб, в тому числі майже 600 дітей, 224 з яких — віком до двох років. Спочатку просто приїжджали до Мар’їнки та Красногорівки і роздавали хліб — по буханці на родину. Потім обсяги збільшилися, капеланські «бусики» почали возити багато й усім. Бійцям — чай, каву, сухі борщі, шкарпетки, аптечки та бензопили. Мирним — картоплю, вугілля, дрова, дитячі іграшки та канцелярію... Короткі відрядження змінилися створенням постійної місії в «червоній зоні». Косяк і ще кілька пасторів євангельських церков з усієї України самі рубають дрова, розвантажують картоплю, розвозять по позиціях пиріжки, що їх два рази на тиждень смажать члени общини.
Усі шалено втомилися, проте в мар’їнців немає ротації. Півтора року без газу, електрика ледь-ледь і не скрізь, питної води немає, понад 100 будинків зруйновано. Війна нагадує про себе щодня, вона — за вікном і в душах людей. «Наша мета — не просто роздавати гуманітарну допомогу, а змінювати суспільство, змінювати його свідомість, і це вдається», — каже волонтер, плануючи черговий культурний захід у розбитому районному центрі. Щоб люди просто згадали, що вони живі, що війна — не назавжди, що майбутнє — є, його навіть можна, наприклад, намалювати.
«Не зупиняйся» (Do not stop) — назва дитячо-юнацького клубу, який створено силами Мар’їнської громади на продовження програми із соціалізації та психологічної адаптації дітей війни. Першим кроком був літній табір у Святогірську «Золота Лілія», який Сергій організував улітку 2015 року та звідки діти, звісно, не хотіли повертатися до Мар’їнки — так їм сподобалося мирне життя в лісі. Щоб їх не розчаровувати, волонтери почали організовувати дитячі свята у самому місті — і восени з’явився клуб, а взимку провели цілу серію різдвяних свят, нехай і в холодному ДК із пошкодженим снарядами дахом. Улітку Косяк хоче відновити діяльність табору, але вже з напрацюваннями клубу: за час спілкування діти згуртувалися, заохотилися і відтепер самі виступають генераторами ідей.
Наразі найголовніший «генератор» Мар’їнки з товаришами організував благодійну пекарню та безплатний стоматологічний кабінет для мешканців міста (лікарі, до речі, місцеві).
Його молодшому синові виповнилося тим часом два роки. Він нечасто бачить татка, але знає, що той займається дуже потрібною справою, яка обов’язково допоможе їм бути разом. «Зло прийшло у мій дім, і я не хочу, щоб воно було», — зазначає Сергій, пояснюючи мотиви своєї роботи.
Для тих, хто бажає допомогти мешканцям прифронтової зони, а також більше дізнатися про діяльність Центру взаємодопомоги «Врятуємо Україну» — корисна інформація:
https://www.facebook.com/MutualAіdCenter.SaveUkraіne/ Картка 5168 7572 0514 7129 ПриватБанк, Косяк Сергій Миколайович.
Публікацію підготовлено за матеріалами Донецького прес-клубу.
На своєму бувалому у бувальцях автомобілі Сергій Косяк вивозив людей із Дебальцевого, Чорнухіного та інших гарячих точок Донбасу.
Мешканці Красногорівки отримали хліб від волонтерів.
