* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ» ЗА 18 ТРАВНЯ 2016 Р.

 

Майже століття тому відомий історик Михайло Грушевський у своїй програмній статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» писав, що «сполучування старої історії полудневих племен Київської держави, з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимиро-Московським князівством XІІІ—XІV ст., так наче се останнє було його продовженням», є «нераціональним». На думку авторитетного ученого, «київський період перейшов не у володимиро-московський, а галицько-волинський XІІІ ст., потім литовсько-польський XІV—XVІ ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені». І живився той корінь ідеями Чинхісхана.

 

Свідомо перебрали спадок та ідеї ординців


Російський філософ, основоположник теорії євразійства Микола Трубєцкой у своїй книзі «Наследие Чингисхана» (1925) та інших творах зазначав, що не відділенням від Золотої Орди, не скиненням її нібито ярма, але свідомим перебранням спадку та ідей ординців Московщина стала великою потугою. Учений монгольську навалу оцінював позитивно, Чингісхана вважав не завойовником, а «великим організатором» і підкреслював, що саме Чингісхану російський народ зобов’язаний своїм духовно-релігійним піднесенням.


— Передвісником лихоліть, які спіткали Київську Русь, але сприяли розвитку Москви, стала у травні 1223 р. битва на Калці русичів і половців з монголо-татарами, — каже кандидат історичних наук, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Літопис сповіщає, що тоді на території нинішньої Донецької області, зупиняючи першу ворожу навалу на чолі з відомими полководцями Джебе і Субудаєм (історія повторюється, і знову наші воїни зупиняють на сході навалу вже новітньої орди), загинуло шість князів, з простих воїнів додому повернувся тільки десятий, а самих киян було вбито десять тисяч.


— Для Русі той бій обернувся катастрофою, — продовжує дослідниця. — Історичний центр країни — південні та центральні землі втратили своїх володарів і військо й до нашестя орди так і не змогли відновити свій потенціал. У 1240-му під натиском Батия впав Київ, натомість зросла роль північно-східного Володимиро-Суздальського князівства, яке не брало участі у битві на Калці й зберегло свій людський ресурс, а також Галицько-Волинського князівства. Його майбутній правитель Данило Романович, один з небагатьох уцілілих учасників битви з Джебе і Субудаєм на Калці, фактично так і не підкорився хану і впродовж багатьох років докладатиме чимало зусиль до створення європейської антиординської коаліції. До спротиву закличе і Папу Римського Інокентія ІV, який у 1253 р. коронував Данила Галицького.


Одним з негативних наслідків погрому 1240 р. стало припинення київського літописання, внаслідок чого в історії виникло чимало «білих плям». Та все ж нащадкам відомо і про непокору хану короля Данила, і про жахливу смерть в Орді чернігівського князя Михайла Всеволодовича, який у ставці Батия відмовився поклонитися в бік могили Чингісхана та виконати інші поганські ритуали. Як християнин він наполегливо проводив політику Української (Руської) православної церкви, сприяв обранню митрополитом Київським і всієї Русі українця Петра Акеровича, який представляв Київську метрополію на І Вселенському Ліонському Соборі.


За відмову здійснити язичницький обряд, через який без тіні сумніву проходили володимиро-суздальські князі, у тому числі й канонізований московською церквою Олександр Невський, Михайла Всеволодовича жорстоко били, а потім йому і боярину Федору відрізали голови. Свідком цієї події (1246 р.) був папський посол Плано Карпіні. Згідно з джерелами, супутники князя, що залишились живими, привезли його тіло до Чернігова, де і поховали. У 1572 р. московські війська захопили місто й вивезли мощі святих, яких Київська православна церква шанувала як борців з ордою і мучеників за віру, до Москви. Нині гробниця з останками Михайла Всеволодовича, якого ще раз канонізували вже на чужій йому землі, стоїть в Архангельському соборі російської столиці.


— Це ще один приклад перебріхування минулого, привласнення чужого духовного спадку, — каже автор численних історичних романів Раїса Іванченко. — Адже Московія до цього чернігівського князя має таке саме відношення, як до річки Тибр, хоч і проголосила себе «третім Римом».


— Східні та європейські джерела, як і нові археологічні дослідження дають змогу докорінно змінити концепцію російської історіографії, яка століттями намагалася довести, що Росія та російський народ беруть початок від Київської Русі, — зазначає історик і політолог Роман Матузко. -Насправді в часи її існування про Московську державу нічого не було чути. У 1237 р. на суздальську землю прийшли монголо-татари. Місцеві князі без бою покорилися Батию — схилили голову і цілували йому чобіт. Їхні землі й військова сила влилися в імперію, створену із тюрських племен у XІІ ст. Чингісханом. Відомо, що воєнні дружини із угро-фінських племен використовувалися в ординських походах на Європу в 1240—1242 рр. Та й саме Московське князівство виникає як улус Золотої Орди, заснований ханом Менгу-Тімуром, а його центр — Москва — з’являється зовсім не в 1147 р., як вказується у російській історичній міфології, а у 1277 р. з ласки хана.


Іще кілька цікавих фактів. Канонізований російською православною церквою Олександр, названий Невським, був відданий батьком князем Ярославом Всеволодовичем у восьмирічному віці в аманати (заручники) Батиєві. В Орді він пробув з 1238 по 1252 р. і одружився на дочці хана. Його діти були не русичами, як ведеться у московських міфах, а прямими нащадками Чингісидів.


Київський історик Леонід Залізняк нагадує, що у XІІІ ст. Русь стає полем битви двох цивілізацій. «Якщо татари уособлювали Азію, то лівонський орден у Балтії — Європу. Невський робить вибір на користь Азії. Усі свої сили він спрямовує не проти татар, що саме розгромили Київську державу, а проти експансії Європи на руські землі. Фактично своїми перемогами над шведськими та німецькими лицарями 1240 та 1242 рр. він захищав право північно-східної Русі на азійський шлях розвитку», — нагадує дослідник.


— Московські князі, наприклад Михайло Тверской, та бояри на відміну від українських, — продовжує розмову Роман Матузко, — беззастережно визнали владу хана і не лише пішли з ним на співпрацю, але й швидко «отатарщилися», вступаючи у шлюб з ординками. Серед аристократії та дворянства таких було тисячі. Про це свідчать і прізвища тогочасної московської еліти: Юсупов, Урусов, Мансуров, Асламбеков, Ордин-Нащокін тощо.


Та важливіше інше — державний устрій Московського князівства формується як копія золотоординського. Це стосується адміністрації, митниці, пошти, фінансової системи. На перших московських монетах були присутні татарські написи. Як зазначає історик Леонід Залізняк, за золотоординською технологією в білокам’яній карбували гроші з XІV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему. З ординської військової практики перенесено на місцевий грунт опричнину — репресії, страти, конфіскації майна, запроваджені Іваном ІV з метою зміцнення влади. Та й відомий російський поет Олександр Блок про це писав: «Да, азиаты мы с раскосыми и жадными очами!».


Російський філософ Георгій Федотов у книзі «Росія та свобода» вказував: «У самій московській землі вводять татарські порядки... не іззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров... Людина вільної професії була явищем немислимим у Москві. Кріпосна неволя стала повсюдною саме тоді, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами володарів, а новим національним завданням: створенням імперії на злиденному економічному підґрунті. Тільки крайньою напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська держава». Іще один важливий штрих — деспотія стає на ноги з допомогою маріонеткової московської церкви. За часів Батия і його наступників її правове становище визначають ханські ярлики, тобто дозволи на діяльність. У мусульманській Орді православну церкву не забороняли, бо вона «молилася за хана». Георгій Федоров дає своє визначення тогочасним релігійним процесам — «ханське православ’я».


За історичними мірками Київ, на відміну від Москви, що продовжилась у чингісханівській традиції, не так вже й довго перебував під владою орди. У 1320 р. литовський князь Гедимін прийшов у межі українські зі своїм воїнством, об’єднаним, як свідчать хроніки, з руським і вигнали звідси татар, перемігши їх у трьох битвах. На останній, на річці Ірпінь, були убиті Тимур і Дивлат, «князі татарські, принци ханські». В «Історії русів» зазначається: «По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського...»

 

Дослівно

 

«Друга половина XІІІ і далі XІV ст. були свідками надзвичайно швидкого й успішного розширення влади литовських князів над сусідніми білоруськими, а згодом і більш віддаленими українськими землями... Литовські княжичі прагнули пристосуватись у всьому до місцевого життя, до його устрою і культури. Вони намагалися не вносити в місцевий уклад ніяких змін. «Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо» — стало їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — робилися українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії».

 

Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ.


«Ілюстрована історія України», С-Петербург, 1913 р.


ДАЛІ БУДЕ.

 

Гіпотетична копія  корони короля Данила виготовлена із золота і оздоблена дорогоцінним камінням: діамантами, рубінами, сапфірами, морськими перлами. 

 

22 вересня 1998 року, у день святкування 1100-літнього ювілею Галича, на центральній площі міста, неподалік церкви Різдва Христового, відкрито пам'ятник королю Данилу Галицькому.

 

Фото надане Національним заповідником «Давній Галич».