Чи не найоб’єктивнішим показником стану здоров’я дитячого населення та якості наявної системи охорони здоров’я й благополуччя країни в цілому є рівень малюкової смертності. Протягом останніх років в Україні його знижено, причому істотно. Водночас ми не вичерпали всі резерви, щоб ці показники мали більш стабільний характер і наближалися до європейських країн. Досягти цього — наше стратегічне завдання.

За рахунок чого ми можемо це зробити? Якщо подивитися на структуру причин малюкових втрат, то 42% належать перинатальним факторам і майже 18% — вродженій патології. Тому взятий курс на створення потужної мережі перинатальних центрів у подальшому є вкрай важливим заходом, який потребує належної державної підтримки. Ефективна перинатальна допомога має забезпечити збереження здоров’я та гармонійний розвиток дітей протягом перших п’яти років життя. Важливою складовою перинатальної служби є розвинута система медицини плода, якою передбачено моніторинг стану його розвитку, профілактику вроджених аномалій, своєчасну діагностику вад та визначення шляхів оптимальної медичної допомоги в кожному конкретному випадку. Хотів би підкреслити значну роль педіатра в забезпеченні діяльності перинатальної служби. З впровадженням сімейної медицини цю роботу може виконувати лікар загальної практики. Але покласти цю функцію лише на сімейного лікаря не зовсім доцільно, оскільки протягом періоду антенатального розвитку дитини педіатр повинен заздалегідь передбачити та сформувати групи немовлят із підвищеним ризиком порушень здоров’я і в подальшому ретельно їх спостерігати. Що ж до профілактики вроджених вад розвитку, то її можливості на сьогодні обмежені. В Україні щорічно народжується приблизно 20 тис. дітей з вродженими вадами, які потребують хірургічної корекції. В останні роки НАМН України запропоновано мультидисциплінарний підхід щодо надання допомоги таким дітям, впроваджується також модель організації допомоги новонародженим із вадами розвитку в умовах одного лікувального закладу. Така 4-етапна модель довела свою високу ефективність.
Актуальним для нашої країни є питання дитячої інвалідності. Нині у нас нараховується майже 160 тисяч дітей-інвалідів, і половина з них мають важку форму захворювання. Основними причинами інвалідності дітей є вроджені вади розвитку, хвороби нервової системи, розлади психіки і поведінки. Ось чому нам необхідно сьогодні наполегливо шукати шляхи вирішення медико-соціальних проблем дітей з інвалідністю на рівні держави. У цьому аспекті педіатри цілком підтримують розроблену концепцію соціальної педіатрії стосовно дітей з обмеженнями життєдіяльності. Цією концепцією, а також Національним планом дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини передбачено впровадження системи запобігання дитячій інвалідності та підвищення рівня медичної допомоги дітям з інвалідністю шляхом катамнестичного, тобто комплексного, всебічного спостереження та надання послуг раннього втручання. Спеціальною постановою Верховної Ради затверджено Національний центр катамнестичного спостереження в системі НАМНУ при ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології». Нині розпочато навчання наших лікарів за участю німецьких спеціалістів у рамках німецько-української програми, що дасть змогу європейський досвід з катамнестичного спостереження впровадити у нас у країні.
Одним із дійових інструментів, який може позитивно впливати на зниження захворюваності та смертності серед дітей молодшого віку, є стратегія інтегрованого ведення притаманних йому хвороб, яка була впроваджена в Україні з 2010 року. Нею передбачено здійснення рутинної і водночас дуже необхідної роботи. Це навчання батьків щодо надання першої допомоги хворій дитині до приходу медпрацівників, підвищення обізнаності батьків дитини щодо профілактики різних захворювань тощо. Результати впровадження стратегії позитивні. В окремих пілотних районах низки областей зменшена дитяча захворюваність та смертність. Однак на сьогодні ця стратегія ще не затверджена до широкого впровадження у всіх регіонах країни. Державний центр з її розроблення створено, підготовлено весь пакет відповідних документів, та він поки що не має юридичної сили. Вважаю, нехтувати такою ідеологією в охороні здоров’я дитинства не варто.
Не минають дітей старших вікових груп і так звані хвороби цивілізації. Хоча загальна захворюваність ними в останні роки потроху знижується, протягом року кожна дитина все ж хворіє, та ще й не один раз. Останнім часом педіатри спостерігають збільшення відсотка дітей, які мають предгіпертензію та артеріальну гіпертензію, причому ці стани збільшуються з дорослішанням дітей. Їх причинами може бути розповсюджена гіподинамія, ожиріння, багатогодинне перебування дітей за комп’ютером, незбалансоване харчування, а також тютюнопаління, вживання алкоголю тощо. І тут своє вагоме слово мають сказати батьки. Важливо також, щоб діти, які мають різні функціональні розлади серцево-судинної системи, не випадали з поля зору, коли вони переходять від педіатра до терапевта. Якщо ними у подальшому не займатися, то в молодому, працездатному віці це будуть серйозно хронічно хворі люди. Серед гострих проблем також — поширеність серед дітей хронічних захворювань печінки, алергічних хвороб, порушення становлення репродуктивної функції у дівчаток.
Особливої уваги потребують діти шкільного віку. У нас відомі випадки раптової смерті учнів на уроках фізкультури. Ці трагедії можна пояснити тим, що здоров’я школярів у ході навчання, на жаль, погіршується. Насамперед за рахунок поширення хвороб органів травлення, дихання, серцево-судинної системи. Значний відсоток школярів старшого віку має низький рівень адаптаційних можливостей. А це ж наш майбутній трудовий потенціал, якщо говорити про хлопців — потенціал захисників Вітчизни. Тому шкільна медицина має бути пріоритетним напрямом роботи педіатрів-науковців.
Отже, повертаючись до питання, за рахунок чого ми можемо поліпшити стан справ з охороною здоров’я дітей, крім уже означених напрямів роботи, виділив би такі. Перше. Ми відійшли від проведення диспансеризації, але ми у жодному разі не повинні відійти від організації моніторингового спостереження за станом здоров’я дитячої популяції нашої країни. Чому це потрібно? Тільки дані моніторингу дають змогу правильно вирішувати, куди саме треба спрямовувати подальші кроки та дії в охороні здоров’я дитинства. Орієнтування лише на статистичні дані потрібних знань не дає. Створення моделі сучасного моніторингу вже неодноразово обговорювалося у робочих групах, які працювали в МОЗ України. Зараз треба, щоб ця модель моніторингу запрацювала в окремих пілотних областях та показала свої результати. Друге. Вже два роки на сході країни проводиться антитерористична операція, від воєнних дій терористів страждають не тільки дорослі, а й діти, тисячі переселенців з дітьми потребують психологічної та медичної реабілітації. Педіатрами, психологами підготовлені рекомендації, як проводити психологічну реабілітацію дітей, які відчули всі жахи війни. Проводиться відповідна підготовка лікарів з цих питань. Сьогодні необхідно викласти особливості проведення медичної реабілітації стосовно дітей переселенців та дітей з районів, прилеглих до зони проведення воєнних дій. Третє. Створення на рівні держави системи паліативної та хоспісної допомоги дітям. Це питання для педіатричної служби нове, але воно гостро потребує свого вирішення. Четверте. В Україні 10 років не було жодної державної програми, яка б вирішувала проблеми дитинства. Сьогодні підготовлено проект програми «Здоров’я дітей — старт на все життя», і він потребує негайного свого втілення за підтримки державних та місцевих органів влади.

Юрій Антипкін, директор Державної установи «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології» НАМН України, академік НАМНУ.

 

Юрій АНТИПКІН.