Миколі Олександровичу Мар’янчику (на знімку) 15 травня виповнилося 90 років. Та, незважаючи на статечний вік, він рухливий, енергійний і діяльний. То до районної ради ветеранів прошкує, то до «Укртелекому»: чимало різних справ у голови первинної ветеранської організації зв’язківців.
Праці в Корсунь-Шевченківському вузлі зв’язку він присвятив більше трьох десятків років. Починав заступником начальника у 1956 році, а завершив кар’єру начальником. Керівником був професійним, вимогливим і справедливим, за що й шанують його колишні колеги. Особлива ж повага земляків — як до фронтовика, визволителя рідної землі і Європи від фашизму.
Призвали Миколу Мар’янчика в армію 6 лютого 1944 року, і було йому тоді неповних 18. З військкомату на Вінниччині відправили на коротке навчання, під час якого він освоїв кулемет Дегтярьова, а потім їхню військову частину перекинули в Угорщину. Перше, що вразило молодого бійця, — величезні вирви, порвані й понівечені залізничні рейки після нальоту американської авіації. Такий удар змусив німецькі війська швидко відступати.
Йшли слідом за ними, переважно вночі, але великих боїв не було. Раз лише довелося пережити справжнє пекло: попереду їх частини «відпрацювали» «катюші» і відразу поїхали. А фашисти у відповідь накрили щільним вогнем позиції радянських військ. Чи було страшно? Та ні, скоріше думки були про те, щоб не зачепило та як точніше і дошкульніше вдарити у відповідь. За визволення Угорщини Микола Олександрович одержав свою першу бойову нагороду — медаль «За бойові заслуги».
Згодом молодого бійця перевели в окремий батальйон зв’язку 31-ї танкової армії. Та після кількох наступальних операцій військову частину передислокували під Старокостянтинів, де він разом із «обстріляними» бійцями навчав молодих солдатів. Після перемоги Миколі Мар’янчику випало служити в армії ще шість років: демобілізували аж у вересні 1951 року! Фронтовий досвід підказав рішення вступити до Львівського електротехнікуму зв’язку, який він закінчив з відзнакою 1956 року. Після технікуму пропонували вчитися далі -приймали в інститут без іспитів, але вирішив працювати. Один із викладачів сказав: «Я проїхав усю Україну, але кращого за Черкащину не бачив». Ці слова справили враження — і Микола Олександрович одержав направлення в Тальне, а через місяць опинився в Корсуні-Шевченківському, заступником начальника вузла зв’язку. Виявилося — на все життя. За характером він був дуже відповідальною людиною, для якої робота була вищою за все. Тому очолюваний ним вузол зв’язку завжди лідирував на Черкащині.
Доля послала Миколі Олександровичу і радісні, і гіркі дні. Трагічно загинув один син, втратив і другого, тривала важка хвороба передчасно забрала дружину. Зараз його зігрівають турбота і любов онука Сашка та його родини, з якою він живе у своєму затишному будиночку над Мартанським ставом.
...Перегортаємо зеленуваті листочки військового квитка ветерана. Ось записи про присвоєння військових звань: лейтенант, капітан, майор, підполковник, а зараз у нього військове звання полковник. І в мирний час він ніс службу, щохвилини був готовий стати на захист своєї землі. Груди фронтовика прикрашають ордени Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького, численні медалі та професійні відзнаки. І незважаючи на поважний вік, він з гордістю раз у рік, на День Перемоги, приходить із фронтовими нагородами на вшанування пам’яті полеглих. На відміну від кабінетних істориків, Микола Мар’янчик знає справжню ціну медалям і орденам — ціну людської крові, горя і страждань. Тому глибоко переживає російсько-українську війну, що точиться на сході країни. І найбільше бажання ветерана на схилі свого життя: дочекатися завершення кровопролиття, повернення чиїхось батьків, синів, онуків живими до рідного порога. Найбільша його мрія, щоб українське військо перемогло у тій підступній війні і міцно тримало кордони здобутої у боях незалежної держави.
Черкаська область.
Фото Людмили ЯРОВОЇ.
