Біля цих світлин столітньої давнини, встановлених на триногах на алеї неподалік пам’ятника Іванові Франку, в Тернополі, раз у раз зупиняються перехожі: люди старшого покоління і молодь. Фотовиставка «Героям Лисоні — вдячна Батьківщина» — це ще одна сторінка нашої непростої історії. Вона присвячена Дню Героїв, століттю бою на горі Лисоня, під Бережанами, що відзначатиметься у вересні цього року, пам’яті українських січових стрільців, які героїчно захищали свою землю.
Українські січові стрільці (УСС), їх ще називали усусами, воювали в Першу світову війну в складі австро-угорської армії. Це перше з часів Полтавської битви (1709) українське військове формування, яке зі зброєю у руках виступило проти Російської імперії. Усуси були легіонери, тобто добровольці. У їхніх лавах воювали чоловіки, які не підлягали мобілізації: юнаки віком до 18 років і ті, кому за 50. Було багато студентів, гімназистів, взагалі 75 відсотків добровольців становила інтелігенція, яка свідомо боролася за свободу Батьківщини. В лавах усусів успішно служили представниці слабкої половини: були стрільцями, санітарами. Скажімо, про мужність 17-літньої гімназистки з Чорткова, що на Тернопільщині, Олі Підвисоцької згадував у своїх звітах військовий кореспондент Франц Мольнар. Взагалі після бою під Семиківцями (нині Теребовлянський район) німецьке командування назвало січових стрільців найкращим відділом австро-угорської армії.
Окрім військової звитяги, усуси залишили по собі великий пласт культурної спадщини: літературної, художньої, музичної. У їхніх лавах були автор текстів та мелодій стрілецьких пісень Левко Лепкий (брат відомого письменника Богдана Лепкого), поет, прозаїк, журналіст Роман Купчинський, письменник, автор першої літературної згадки про Настю Лісовську — повісті «Роксоляна» — Осип Назарук та багато інших талановитих молодих людей. Дехто з них поліг у вересні 1916 року в боях з російськими військами на горі Лисоня (тоді загинув 81 боєць, 293 було поранено, 285 потрапили в полон). Загиблих поховали на горі. У 1927 році тут насипали меморіальний курган, однак поляки згодом перенесли поховання на цвинтар у село Підвисоке. За радянських часів невисоку гору взагалі хотіли розорати, але її вдалося обстояти. В липні 1989-го тисячі людей зібралися тут на мітинг-реквієм, у 1994-му — встановлено Хрест скорботи і слави, щороку відбуваються фестивалі стрілецької та повстанської пісні «Дзвони Лисоні», організовують свої табори «пластуни».
Якщо простежити долі усусів, які залишилися після Першої світової живими, то спостерігається така тенденція: хто виїхав на Захід, той дожив до старості. Більшість із тих, хто не захотів залишати рідну землю і переїхав до «великої України», тобто до УРСР або навіть до Москви, були розстріляні, переважно в листопаді 1937-го. Причому немало з них обіймали високі посади. Скажімо, чотар УСС Петро Дідушок був секретарем Директорії, учасником Паризької мирної конференції від УНР, навчався у Берлінському університеті, згодом переїхав до СРСР, став членом Компартії. Очолював іноземний відділ головного управління Повітряного флоту СРСР.
Заарештований у 1935, розстріляний 3 листопада 1937-го в урочищі Сандормох. Уже згадувана Оля Підвисоцька разом із чоловіком, також усусом, після війни переїхала до УРСР, згодом була страчена. Гриць Коссак, комендант УСС, полковник УГА, після війни перебував у таборі інтернованих у Чехословаччині, працював учителем на Закарпатті. Переїхав до УРСР, викладав тактику і стратегію у Харківській школі червоних командирів, у Москві закінчив вищі курси командного складу, на початку 1930-х був заарештований. Після звільнення викладав німецьку мову на швейній фабриці імені Клари Цеткін у Москві. Повторно заарештований на початку 1938-го, через рік його розстріляли. Долю багатьох усусів, уродженців Тернопільщини, які переїхали до СРСР, простежив тернопільський краєзнавець і дослідник Єфрем Гасай: вона була трагічною.
До речі, саме тоді, в Першу світову, українці показали приклад волонтерства. Січові стрільці були по суті на народному утриманні: за кошти небайдужих до долі України громадян їх зодягали, забезпечували зброєю та харчами. Чи не перегукуються події столітньої давнини з теперішніми? І не тільки щодо волонтерства. Фотовиставку організувала Спілка української молоді (СУМ). Світлини тих часів зберіг історик Степан Ріпецький. Після його смерті родичі переслали їх у місто Броди, а вже звідти вони потрапили до архіву СУМ. Загалом це до півсотні фото, на виставці «Героям Лисоні — вдячна Батьківщина» представлено 35 із них. Після Тернополя виставка помандрує до райцентрів області, щоб якомога більше людей дізналися про мужніх січових стрільців, які сто літ тому, як і нині учасники АТО, боролися за незалежність України.
Тернопільська область.
Оля Підвисоцька.
Січові стрільці між боями.
Біля світлин столітньої давнини зупиняються перехожі.
Фото і фоторепродукції автора.
