або Чому російсько-українські війни — не регіональний конфлікт, а прояв цивілізаційного протистояння*

«За державу у давніх кордонах»

Війни 1674 та 1676 рр.

Походи боярина Ромодановського в 1674 та 1676 рр. на гетьманську столицю Чигирин та облога міста вкотре принесли Україні розорення і загибель тисяч людей. В історії чергової російсько-української війни місто це мало не так стратегічне, як ідеологічне значення. У листі до стольника В. Тяпкіна лівобережний гетьман Іван Самойлович, який хоч і перебув під протекцією царя, але мріяв про свою незалежну державу «у давніх кордонах», писав: «Між тим як у нас в козацькому народі постійно одна думка і один намір і справа, хто володіє Києвом і Чигирином, тому повинен бути покірний весь малоросійський народ».
Об’єднанню Вітчизни, розділеною по Дніпру між Московією та Річчю Посполитою після Андрусівського перемир’я, присвятив своє життя і невтомний борець за незалежність та свободу України, державник гетьман Петро Дорошенко. Жорстоке протистояння з Варшавою змусило його в січні 1668 року заявити, що він згодиться на протекцію Москви, але в тому разі, якщо з Лівобережжя буде виведено всі царські залоги, повернуто козакам давні вольності та права, а Дорошенка визнають єдиним гетьманом «обох берегів».
— Московія ніколи не була зацікавлена в сильній Україні, тож не лише не погодилася на ці умови, а й постійно підживлювала розбрат серед козацької старшини, з метою послаблення гетьманської влади вручала булаву то одному ставленику, то іншому, підриваючи таким чином основи української державності, — зазначає кандидат історичних наук Раїса Іванченко.
За таких умов Петро Дорошенко змушений був шукати союзників в Османській імперії. У серпні 1668 р. він споряджає посольство до Стамбула, а в березні наступного року, після прибуття турецьких послів, проводить поблизу Корсуня розширену старшинську раду, на яку приїхали і представники Лівобережжя та Запоріжжя. Вона ухвалила прийняття турецької протекції та переобрала Дорошенка гетьманом обох берегів Дніпра.
Доктор історичних наук, професор Валерій Степанков зазначає: «Підготовлений П. Дорошенком проект договору з султаном передбачав: возз’єднання українських етнічних земель, обрання гетьмана довічно, звільнення населення України від сплати податків і данини, отримання Українською православною церквою автономії, заборону туркам і татарам будувати мечеті, неможливість укладення ханом і султаном договорів з Московією та Річчю Посполитою без відома українського гетьмана». У серпні того самого року турецький посол Алі-ага вручив П. Дорошенкові султанський диплом, булаву, бунчук і хоругву. Єдине обмеження, яке накладалося на Гетьманщину, виставляти військо на вимогу султана. Тож, на думку істориків, сама угода була великим успіхом Петра Дорошенка.
За посиленням влади гетьмана не могли спокійно спостерігати ні у Варшаві, ні у Москві. У 1671 р. Річ Посполита опановує Східне Поділля, куди наступного року вводить свої війська протектор Петра Дорошенка султан Мегмед ІV, котрий заволодів Кам’янцем-Подільським та бере в облогу Львів. А в 1674 р. розпочинає війну проти України й Московія. На Правобережжя вступають війська білгородського воєводи Ромодановського та козаки Івана Самойловича, котрий теж захотів стати гетьманом «обох берегів».
— У ході воєнної кампанії правобережне військо зазнає болючих поразок, — наголошує доктор історичних наук Віктор Брехуненко, — невдачею закінчилася оборона Черкас, під Лисянкою програв бій брат гетьмана Андрій Дорошенко. Це спричинило ефект доміно, переможцям почали здаватися інші українські міста.
Із великими силами Ромодановський разом із Самойловичем підійшли до древнього Чигирина, де з кількома тисячами козаків перебував Дорошенко — йому забракло сил дати бій у відкритому полі.
— Два тижні загарбники бомбардували місто, що запекло оборонялося, — каже Раїса Іванченко. — Та коли Ромодановський почув, що на Брацлавщині з’явилися турецькі війська, замість того, щоб вступити з ними в бій, поспіхом втік на Лівобережжя.

«Не ходили б ми в кормизі та під москалями»

Військово-політичний союз гетьмана Петра Дорошенка з Портою, з допомогою якого він сподівався нівелювати умови Андрусівського миру, подолати зазіхання Речі Посполитої на українські землі та об’єднати Правобережжя і Лівобережжя в одну козацьку державу, не дав очікуваного результату. Союзники, як і інші сусідні країни, переслідували свої інтереси, намагаючись не лише захопити нові українські території, а й грабували та спустошували гетьманські міста і села. Розчарувавшись у турецькій протекції, Петро Дорошенко не мав ресурсів протистояти ні Яну Собеському, новому польському королеві, який після відходу з України татар і османів, зайняв Рашків, Бар, Могилів, Брацлав, ні навалі Порти 1775 року. Тоді турки остаточно доруйнували Брацлавщину, а татари розпочали переговори з поляками, не допускаючи до них представників законного гетьмана.
— У надзвичайно складний час, коли в Дорошенка не залишилося ні союзників, ні боєздатного війська, московський уряд пропонує йому віддати булаву, прийти на Лівобережжя та скласти присягу Самойловичу і командувачу царських збройних сил в Україні Ромодановському, — зазначає Раїса Іванченко. — Після відмови це зробити новий цар Федір Олексійович звелів іти на Дорошенка новим походом. У вересні 1676 року під Чигирином знову з’являється 30-тисячне московсько-козацьке військо. Після короткого бою захисники гетьманської столиці капітулювали.
— Про те, якого великого значення надавали в Москві захопленню Чигирина та відстороненню від влади Петра Дорошенка, свідчить той факт, що забрані силою у гетьмана клейноди виставили на огляд на Красній площі як символ перемоги над тим, хто твердо стояв на шляху московської експансії в Україні, — наголошує доктор історичних наук, автор книги «Братня навала» Віктор Брехуненко.
Як кажуть у народі, біда не сама ходить, а з дітками. За два роки на Правобережжі розпочинається перший етап так званого «великого згону» — Іван Самойлович, аби не залишати «князю Малої Русі-України» Юрію Хмельницькому ніяких ресурсів, вирішив знищити тут усі фортеці, а їх мешканців розселити на Лівобережжі та Слобожанщині. Тогочасні «беркути» — спецзагін полковника Лисенка — приступають до операції з переселення людей та знищення сіл і містечок. Наступного року в ній бере участь син гетьмана Семен з окремими сотнями козацьких полків та загін російського воєводи Неплюєва. Вони займають Ржищів, Канів, Корсунь. «Жителі цих міст разом із населенням Черкас, Жаботина, Мошнів, Драбовки були «на сю сторону» зігнані, а села і містечка в тій стороні всі без останку спалені», — пише в одній із своїх наукових статей відомий історик Тарас Чухліб.
Івана Самойловича, незважаючи на усі догоджання Московії, яку в розмовах із старшиною все рівно називав дурною, та намагання балансувати між інтересами власної і сусідньої держави (попри все, гетьман постійно і твердо обстоював ідею соборності етнічних українських земель, багато зробив для розвитку власних збройних сил), чекала тяжка доля — після невдалого україно-московського походу на Крим 1687 р. він був звинувачений у «зраді царя», заарештований і разом із сином Яковом відправлений у Сибір, де й помер. Іншого сина Григорія було страчено в Севську, все родинне майно конфісковано на користь государя.
У засланні, у московській чужині, скінчив своє життя і Петро Дорошенко, якого цар, протримавши в столиці п’ять років, поселив у невеликому селі Ярополче, за 15 км від Волоколамська. В Гетьманщину не відпускав, начебто тримав «для консультацій з питань татар і турків», а насправді боявся його високого авторитету серед народу, який складав про гетьмана пісні:
«Згинув марне Дорошенко, 
                           в Московії тліє,
Його ж слава гетьманська 
                         ніколи не згине!
Коли б славний Дорошенко 
                    був тепер між нами,
Не ходили б ми в кормизі 
                        та під москалями».

Петро Дорошенко скінчив своє буремне життя 9 листопада 1698 року і був похований на цвинтарі сільської церкви св. Параскеви. В книзі М. Аркаса «Історія України-Русі» (СПб., 1908) є зображення каплички на могилі українського державника. У 1848 р., до 150-річчя смерті гетьмана, його праправнучка Наталія Гончарова, дружина О. Пушкіна, встановила своєму предкові пам’ятник. Але в 1953-му, через аварійний стан, надмогильна споруда за рішенням сільської ради була демонтована.

* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ»  ЗА 18, 25 ТРАВНЯ, 1, 8, 15 ЧЕРВНЯ, 6 ЛИПНЯ 2016 Р.

Окрема думка

Наш народ зазнавав величезних втрат не лише під час своїх визвольних війн, а й у ході чужих, які вела Москва: у Північній, російсько-турецьких, з Персією та Францією. Політику нещадного використання людських ресурсів України київський історик і політолог Роман Матузко називає прихованим геноцидом нації. Будучи сателітом Московського царства, Гетьманщина під час Північної війни (1700—1721) постачала для армії Петра І живу силу, фураж, амуніцію і продовольство. Перші козацькі полки в зону бойових дій, у Прибалтику, було відправлено із загоном наказного гетьман Івана Обидовського, що налічував 7200 чоловік, тільки-но почалася війна із Швецією — у 1700 році. До речі, Обидовський, якого Іван Мазепа бачив своїм наступником, на тій війні й загинув. «Малоросійський корпус» брав участь у багатьох сутичках, зупинив переслідування армії Петра Карлом XІІ, виконував завдання диверсійного плану та ходив у шведські тили. З того часу козацькі полки, відстоюючи інтереси царя, постійно воюють на території Московії, Прибалтики, Речі Посполитої. До того ж їх використовують як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, доріг, фортець, різних укріплень і нової північної столиці.
Прагнучи вибороти панівне становище в Прикаспійському регіоні, наприкінці 1721 р. Петро І готується до війни з Персією. Він перекидає з Прибалтики на Волгу піхоту й кавалерію, а наступного року збирає так званий «Низовий корпус», який мав випередити противника у захопленні Баку і Дербента. Для участі в поході гетьман (не з власної волі) виставляє загін чисельністю 10 тисяч козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола. Активну участь полтавчани, чернігівці, кияни беруть і в перських походах царя 1723—1725 рр.
— Окремо слід сказати про російсько-турецькі війни — лише за період з 1787 по 1791 рік на українській етнічній території з українців створено дві «русскіе армії», — каже Роман Матузко. — Одна під назвою «Українська» (37 тисяч) інша — «Катеринославська» (82 тисяч). Слід зазначити, що з українців був сформований і особовий склад «русского» Чорноморського флоту.
У всіх великих битвах на боці російської армії виступали козаки і відзначилися у боях під Хаджибеєм, Акерманом. Скажімо, в штурмі Ізмаїла брали участь Київський, Глухівський, Ніжинський, Новгород-Сіверський полки та інші українські військові загони. В 1788 р. чорноморська козацька флотилія розгромила загін турецьких військових кораблів у Дніпровському лимані. Про те, як тоді воювали українці (шкода, що часто не за свої інтереси), свідчить історія легендарного матроса, учасника Кримської війни Петра Кішки. За мужність і сміливість виходець із вінницького села Ометинці, який під час облоги міста служив на батареї, ходив у розвідку, був двічі поранений,  відзначений Георгіївським хрестом, медаллю за захист Севастополя. Його образ виведений у багатьох книгах, присвячених тим подіям. Перший пам’ятник в імперії, відкритий рядовому, встановлений саме нашому землякові, котрого як російські, так і радянські історики називали «русским моряком».
Під час війни з турками 1806—1812 рр. Чернігівська, Харківська, Полтавська, Київська, Херсонська, Катеринославська губернія повинні були направити у російське військо по кілька тисяч чоловік. На потреби армії з Лівобережної України було ревізовано 6 тисяч возів, 14 тисяч волів, понад 1 тисячу коней у супроводі 4 тисяч селян-погоничів.
— Імперські історики замовчують ці факти і приписують усі перемоги, у тому числі й над Наполеоном, виключно «непобедімой русской арміі». Як і перемогу над нацистами у Другій світовій війні, — продовжує розмову Роман Матузко. — Та звернімося до статистичних даних. Вони свідчать, що в період з 1794 по 1815 роки (закінчення війни з французами) на території Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній практично не було зростання чоловічого населення. Якщо точніше, то в 1794 р. кількість чоловіків тут становила 
1 млн. 688 тис., а в 1815-му — лише на 11 тисяч більше. Зростання — 523 особи на рік. Те саме спостерігається у Київській, Волинській, Подільській губерніях, де за 20 років кількість чоловічого населення збільшилася усього на 29 тисяч
— Ці регіони не були під ударом Наполеона, — продовжує історик, — але втратили населення. Водночас у Московському промисловому районі (Московська, Тверська, Ярославська, Костромська, Вологодська губернії) спостерігається збільшення чоловічого населення на 114 тисяч. Це означає лише одне — у імперських війнах гинули десятками тисяч українські рекрути, а Москва весь час кричить про «побєду русского оружія».

 

 

Батурин. Пам’ятник «Гетьмани. Молитва за Україну» — композиція, яка включає постаті п’яти українських гетьманів: Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика та Кирила Розумовського.

 

 

Резиденція Богдана Хмельницького, що біля підніжжя Замкової гори в Чигирині, відновлена за письмовими згадками очевидців.

Фото автора.