З братами не воюють,

Світлана ЧОРНА.

27 липня 2016 675

або Чому російсько-українські війни — не регіональний конфлікт, а прояв цивілізаційного протистояння*

Війна 1917—1921 рр.

«Сначала Украину взять до конца, а Туркестан подождет»

Падіння російського самодержавства в лютому 1917 р. відкрило українцям, котрі, за висловом Вольтера, завжди прагнули волі, шлях до створення омріяної поколіннями незалежної соборної держави. Звістка про події у Петрограді сколихнула українську громадськість, для якої провідною стала ідея національного визволення. У містах і селах розпочалися зібрання, мітинги, з’їзди, учасники яких вимагали українізації усіх сфер життя: війська, шкіл, преси.
— З метою об’єднання прогресивних сил у березні 1917-го Товариство українських поступовців засновує Українську Центральну Раду, до якої входять представники різних політичних угрупувань і організацій: студентських, кооперативних, релігійних, — каже історик і політолог Роман Матузко. — В листопаді Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголошує Українську Народну Республіку, до складу якої входять дев’ять губерній, включаючи Донбас, Харківщину, Південь, зокрема Таврію. Документ містив і програму соціально-економічних та політичних реформ: націоналізацію землі, встановлення державного контролю над виробництвом, забезпечення свобод слова, віросповідання, зібрань, недоторканність особи тощо.
А вже 3 грудня в Київ із Петрограда надходить написаний Леніним і Троцьким ультиматум більшовицької Ради Народних Комісарів з вимогами взяти участь у боротьбі «з кадетсько-каледінським повстанням». У разі невиконання вимог протягом 48 годин РНК оголошувала УЦР «у стані відкритої війни».
— Подальші події розвивалися за сценарієм, який в наш час повторила Росія на Донбасі, — продовжує дослідник. — 11—13 грудня в Харкові збирається альтернативний київському Всеукраїнському з’їзду представників робітників, селян і вояцтва, який розцінює ленінський ультиматум як замах на УНР, з’їзд більшовиків. Їхня партія в Україні була за своїм національним складом переважно російською і вороже ставилась до самої ідеї відновлення української державності. Більшовики, об’єднавшись у столиці Слобожанщини з делегатами з’їзду рад Донецького і Криворізького басейнів, оголосили про обрання Центрального виконавчого комітету рад України, а той, у свою чергу, створює маріонетковий (на з’їзді було представлено 96 із 300 рад) радянський уряд України, що нагадує створення «ДНР» і «ЛНР». Народний секретаріат, як зазначає доктор історичних наук Віктор Брехуненко, фактично слугував прикриттям для російської агресії проти України, адже насправді не представляв інтереси корінного народу. Один із його членів згадував що «уряд український, а члени не знають і не хочуть знати української мови», не мають жодного впливу серед українського суспільства, і воно навіть не чуло раніш їхніх прізвищ, що українські частини в Харкові довелося роззброювати, бо вони не хотіли йти на оборону радянської влади.
Уже 24 грудня 1917 р. до Харкова прибувають загони російських червоногвардійців з метою насильницького повернення України, багатої на хліб і корисні копалини — вугілля, руду, нафту, з розгалуженою залізничною мережею та морськими портами, до складу імперії.
— З окупацією України совєтська Московія розпочала широкомасштабну експропріацію, — зазначає Роман Матузко. — 7 січня 1918 р., на третій день совєтсько-української війни, командувач московських формувань Антонов-Овсієнко в донесенні в Наркомвоєн повідомляв: «Харьковская, Екатеринославская и Полтавская (губернии) занятые нами, могут дать нам до 25 миллионов пудов хлеба, надо их суметь ВЗЯТЬ». І це тільки з перших трьох окупованих губерній!
— Під час другої окупації України Ленін 3 березня 1919 р. поставив вимогу вивезти в Росію за два з половиною місяці 50 мільйонів пудів хліба, — підкреслює історик. — Для грабунку наших земель мобілізовувались пітерські робітники. Вождь закликав: «Советую двинуть этих робочих поголовно в Украину... Глупо голодать, гибнуть в Питере, когда можно отвоевать хлеб и уголь». Ці цитати із повного зібрання творів Леніна, остання — т. 50, стор. 296.
— Про величезне економічне і геополітичне значення України для Росії, — продовжує Роман Матузко, — свідчить записка вождя російського пролетаріату до Оргбюро ЦК РКП(б) від 10 грудня 1919 р. «Сначала Украину надо взять до конца, а Туркестан подождет».

Києвом їздив броньовик із надписом «Смерть українцям»

Наступ російських загонів на Україну розпочався одразу після проведення харківського з’їзду більшовиків.
— Центральна Рада, яка певний час вважала, що УНР має бути федеративною частиною Росії, своїх військ не створювала і воювати фактично не могла, — каже кандидат історичних наук Раїса Іванченко.
Наприкінці грудня у руках більшовиків були Полтава і Чернігів, на початку січня Катеринослав. Після захоплення Ромодана, Лубен, Бахмача радянські війська під командуванням есера, колишнього підполковника російської армії Муравйова рушили на Київ.
Нині вже добре відома історія бою під Крутами, де наприкінці січня 1918 р. 300 юнаків 1-ї Української військової школи та Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік), створений з ініціативи патріотичної молоді, за 130 кілометрів від столиці ціною власного життя намагалися зупинити чотиритисячний загін московських і пітерських червоногвардійців та матросів-балтійців. «Два ворожі панцери і гаубична батарея засипали наші окопи і станцію», — пригадував один із юнаків. І хоч тоді полягло й було поранено до півтори тисячі червоних, втрати студентів становили 80—100 чоловік, Муравйов взяв станцію та відкрив шлях на Київ.
— У радянській історіографії факт бою замовчувався, в енциклопедіях згадувався одним рядком про «запеклі бої між радянськими частинами і військами української буржуазно-націоналістичної контрреволюції» («Українська РСР в період громадянської війни», 1967), — зазначає Раїса Іванченко, — адже ті події розвінчували міф про братерство двох народів, їх спільний корінь і тому подібне, а ще свідчили про жорстокість і відсутність будь-якої моралі, не кажучи про релігійність і віру в Бога, яку наші північні сусіди намагаються собі приписати. Тоді загін студентів і гімназистів потрапив у полон до муравйовців. 28 юнаків катували, а потім розстріляли. Глядячи в очі смерті, 19-річний гімназист Григорій Піпський заспівав «Ще не вмерла Україна», гімн підхопили інші хлопці, яких нині називають першими українськими «кіборгами». І наші вороги хочуть перемогти народ, який народжує таких воїнів? Ніколи!
— Ще на мітингу в Бахмачі Муравйов закликав своїх бійців: «Наше боевое задание взять Киев. Жителей не жалеть... Мы всех их перестреляем и перережем. Нечего бояться кровопускания. Если надо, камня на камне не оставим», — наводить цитату секретаря армійського комітету Люсіль Цванґер Раїса Іванченко. — І вже захопивши столицю, яку більшовики кілька днів обстрілювали через Дніпро з гармат (за цей час по місту було випущено 5—6 тисяч снарядів — Авт.), у своєму наказі писав: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всіляко підтримуємо силою цих багнетів».
Російська окупаційна армія у Києві вперше в Україні запровадила червоний терор. Член Центральної Ради Микола Гагалан пригадував: «Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували і вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок в Український Національний Фонд. Знущалися з портретів Шевченка і палили українські книги».
— Банди російських більшовиків довго били з гармат по центру міста, — продовжує Раїса Іванченко. — З усього видно, що хотіли якомога більше його зруйнувати, і лише за щасливим збігом обставин не постраждали наші святині — Софійський собор, Володимирський, лавра. Сам Муравйов рапортував Леніну: «Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам. Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем».
У шестиповерховому будинку, де мешкав голова Центральної Ради (на вулиці Паньківській, неподалік університету), було знищено його архів, бібліотеку, колекцію меблів, старовинного скла, килимів. Якось під час відкриття свої виставки відомий килимар, лауреат Шевченківської премії Степан Ганжа (його хлопчаком на Великдень пригощала крашанками вдова Грушевського, що жила по сусідству) розповів, що на смітнику він з однолітками знайшов залишки бібліотеки голови ЦР з автографами відомих українських письменників і поетів. Їх потім вилучили «товаріщі» в шкірянках. Скільки таких унікальних книг, нашого духовного скарбу, було тоді знищено — не відомо.
Серед жертв червоного терору були члени Центральної Ради, міністри і навіть 70-річний митрополит Київський Володимир. Вбивали за українську мову, за вишиванку, а то й за «малороссийские усы».
— Слід нагадати слова міністра продовольчих справ українського уряду Миколи Ковалевського, який писав: «Банди російських більшовиків, які прийшли з півночі в Україну, мали якусь звірячу ненависть до українців і до самого Києва. Вони плюндрували місто так, як може плюндрувати і грабувати дикий завойовник, якому пощастило захопити чуже місто», — каже Раїса Іванченко. — Так поводили себе монголо-татари, які взяли Київ у 1240 р., так поводяться російські окупанти нині на Донбасі.
...У ніч на 2 березня Гайдамацький кіш Слобідської України, Курінь січових стрільців та Окремий Запорізький загін визволили Київ від більшовиків. А вже в листопаді Радянська Росія розпочала другу війну з Україною, яка до 1921 р. пережила загалом три окупації «старшими братами». Радянська історіографія називала цей період громадянською війною. Тоді, за даними, які зустрічаються у військовій літературі, в СРСР загинуло та померло від епідемій і голоду близько 7 млн. чоловік, половина з них — в Україні. Що це була за громадянська війна, красномовно свідчить іще один трагічний факт — під час Другого зимового походу УНР на Житомирщині 537 гайдамаків потрапили в полон до Григорія Котовського. Усіх, хто звертався до нього українською, він відправляв на розстріл, казав: «Там тебе зрозуміють». Тих, хто не помер від холоду й ран — 360 вояків, розстріляли біля села Базар чекісти, котрі, як і Котовський, перебували на службі в радянській Росії.

Червоних ненавиділи, як собак

Бої з окупантами вели не лише вояки, а й селяни. В березні 1919 р. повстання проти режиму з його продрозкладками, безчинствами, реквізиціями і масовими вбивствами спалахнули на Херсонщині й Київщині, потім поширилися на Черкащину, Чернігівщину, Поділля.
— Лише впродовж квітня—першої половини червня 1919 р. в Україні відбулося 328 збройних повстань проти більшовицької влади, — зазначає доктор історичних наук Віктор Брехуненко. — В першій половині липня вибухнуло ще 207 повстань. Подекуди кількість повсталих доходила до трьох тисяч добре озброєних людей. На придушення «националистов-бандитов» радянська влада кинула більше 20 тисяч бійців. Масові виступи селянства під жовто-блакитними знаменами і державницькими гаслами, як зазначалося в інформації ЧК, були і на Полтавщині. На початку 1920-х вони відбулися в Роменському, Пирятинському, Лубенському, Лохвицькому, Зінківському повітах. У червні 1920-го їх нараховувалося 76, у липні — 99, стільки ж — у серпні. У Василівці Хорольського повіту повсталих була тисяча чоловік, у Біляках — 500 штиків і 200 шабель, у Решетилівці загін мав 700 штиків, чотири кулемети і гармату без набоїв.
— Масовий збройний опір свідчив, що радянська окупаційна влада є глибоко ворожою українському народу, — каже Раїса Іванченко. — Продармійці писали додому, в Росію: «На Україні справжній саботаж. Усі хохли — бандити», «Настрій жителів поганий. Червоноармійців ненавидять, як собак».
Під гаслом «Хай живе вільна Україна і Центральна Рада» на початку квітня 1919 р. проти ЧК вибухнуло повстання у Миргороді. До нього приєдналося близько семи тисяч людей. Очолив опір окупантам колишній офіцер царської армії Сергій Дубчак. Повстанці зайняли телеграф, телефонну станцію, тюрму, нейтралізували політвиконком та оголосили, що влада у місті переходить до Директорії УНР. Каральною експедицією проти дубчаківців керував Клим Ворошилов, що проводив на Полтавщині нараду з ліквідації «нацбанд». Проти миргородців відправили потяг, панцерник, кавалерійський ескадрон, полк «інтернаціоналістів», загін чекістів, два піхотні батальйони. Після придушення повстання його найактивніших учасників, як і Сергія Дубчака, негайно розстріляли.
Втім, окупантам так і не вдалося знищити ідеї, за які патріоти віддали своє життя.

* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ» ЗА 18, 25 ТРАВНЯ, 1, 8, 15 ЧЕРВНЯ, 6, 13, 20 ЛИПНЯ 2016 Р.