Війна 1919—1930-х рр.
«Воля України або смерть»
Російські окупаційні війська, що посунули на Київ після проголошення Центральною Радою 22 січня 1918 року незалежності Української Народної Республіки, воювали не тільки на фронтах, а з 1919-го до початку 1930-х років вели справжню війну з повсталими в більшості губерній і повітів проти «червоних москалів» селянами. Цілі військові формування були кинуті на придушення Холодноярської республіки, що виникла на Чигиринщині й під національним прапором вела запеклу боротьбу з більшовиками до 1922-го, незважаючи на те, що навколо вже давно була встановлена, принесена на штиках, радянська влада.
Нинішні окупанти забувають, що в українців воля у крові. Вони гостинні й миролюбні, живуть собі ладком, сіють гречку, співають, народжують дітей, але приходить час — беруться за шаблі, й ніякої пощади ворогам. Тож уся Чигиринщина не випадково піднялася проти зайд. Як писав один із учасників визвольних змагань автор книги «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський, тут ніколи не вміли «гнути шию й однаково любили і плуг, і рушницю», бо завжди стояли на шляху орди, що вічно сунула зі сходу, й підживлювали своєю силою козацьке Запорожжя.
У 1918-му надія на право жити самостійно, без царів і московських сатрапів, сколихнула Чигирщину, яка, за висловом керівника історичного клубу «Холодний Яр» письменника Романа Коваля, була свідома того, що земля тут належить хліборобові, бо полита потом його пращурів, а не прийшлим графам Давидовим чи Воронцовим-Дашковим. «Тож коли посунули червоні окупанти, населення холодноярських сіл взялося за зброю, яку понаносило із царської армії, і почало боротьбу. Здавалося, повернулися козацькі часи, коли кожен селянин був озброєний», — писав у своїх нотатках Горліс-Горський.
Столицею самопроголошеної незалежної республіки стало село Мельники — тепер там щорічно проходять урочисті заходи із вшанування героїв Холодного Яру. Штаб опору розмістився у Мотронинському монастирі, заснованому ще в домонгольський період (протягом двох століть обитель перебувала під опікою козаків, звідси поширився по Україні гайдамацький рух, а тепер тут господарює Московський патріархат). Очолили його брати Чучупаки — Олекса та Василь, який з російської армії повернувся прапорщиком, а в мирному житті був учителем. Петро Чучупака став начальником штабу повстанського полку, що згодом нараховував дві тисячі чоловік.
Загалом селянська армія мала близько 15 тисяч штиків (на озброєнні були не тільки револьвери і гвинтівки, а й кулемети, гранати, важкі гармати, що, як казали місцеві, «стріляють на сорок верстов»), а територія Холодноярської республіки охоплювала щонайменше 25 навколишніх сіл. Утім, владу гайдамаків визнавали і підтримували й села вгору по Дніпру до Черкас: Боровиця, Худяки, Сагунівка, Бужин, Леськи, чигиринські села, що лежали на берегах Тясмина, — Худоліївка, Чорнявка, Тіньки. А спільні операції з військом Василя Чучупаки, обраного головним отаманом, проводили повстанці Золотоніського повіту Полтавської губернії, Лубен, Сміли, Умані, Єлисаветграда (колишнього Кіровограда, а нині Кропивницького), Криворіжжя.
— Спротив радянській владі, яка нещадно грабувала й нищила місцеве населення, був шалений, — каже краєзнавець із Черкащини автор книг «Козацька Лисянщина», «За волю України» Олександр Гаврилюк. — Повстанці захоплювали продзагонівців, а їхні обози повертали селянам, зупиняли ешелони із награбованим і боєприпасами, захищали від нападів регулярних військових частин села, знищували чекістів.
Досі тут розповідають історію про те, як за Мельниками, на узліссі, «красноармєйци», назнущавшись, порубали шаблями двох молоденьких дівчаток. Можливо тому, що були вдягнені у полотняні вишиванки, а можливо, це була звичайна «большевістская» забава. Їх так і поховали на галявині. Нещодавно могилу жорсткого зґвалтованих дівчат знайшли й упорядкували. Таких чи подібних випадків були сотні. Тож мова з ворогами була коротка.
Юрій Горліс-Горський пригадує, як під лубенськими хуторами повстанці заскочили з півтора десятка червоноармійців, що грабували селян, а все, що виносили — харчі, одяг, збіжжя, складали на вози. Запримітивши повстанців, вони кинулися тікати. Двоє, побачивши, що не втечуть, прийняли бій, тоді один підняв руки:
— Таваріщі! Дабродії. Нє убівайте! Я вам буду служіть!
— Чого прийшли сюди, — запитує отаман.
— С Курска нас вислалі, на барьбу с бандітізмом. Таваріщі! Вазьмітє мєня!
— Хай тебе Бог візьме.
Клинок свиснув і вгруз у голову окупанта. Повстанці, на прапорі яких було начертано «Воля України або смерть», казали, що в Холодному Яру полону нема. А як самі потрапляли в чужі руки, то завжди мали припасену для себе кулю.
Воюючи з ідейним противником, більшовики не могли здолати повстанців. Проти них кидали регулярні частини, знімали загони з фронту — без особливого успіху. Для ліквідації Холодноярської республіки та її отаманів була розроблена спецоперація ЧК. Одним пообіцяли амністію, а коли люди вийшли з лісів, їх розстріляли. Інших заманили в пастку, створивши фейкову Чорноморську повстанську групу. На з’єднання з нею і прийшли ті, хто не йняв віри москалям та не збирався складати зброю. Тоді багатьох знищили на місці, інших кинули у в’язницю. На початку 1923 року в «Лук’янівці», в Києві, перебувало 42 повстанські командири, отамани й козаки. 9 лютого вони підняли повстання, прийнявши останній бій. На вівтар свободи поклали свої голови і п’ять рідних братів Чучупаків — Василь, Петро, Олекса, Автоном і Семен та ще понад триста їхніх земляків тільки з одних Мельників. Нині в селі встановлено пам’ятник і Чучупакам (на камені вибито імена дев’яти героїв з цього роду) та Юрію Горлісу-Горському, який у 1942 році привіз і роздав селянам Мельників і Медведівки 44 примірники віддрукованого за Збручем двотомника «Холодний Яр».
— Їх КДБ вишукував та вилучав до шістдесятих років, — зазначає Роман Коваль. — До того ж у структурі Черкаського обласного комітету держбезпеки існував «уполномоченный по делам Холодного Яра» до 1974 року!
Так окупанти боялися, що, як писав Тарас Шевченко, повіє вогонь новий з Холодного Яру.
На придушення Медвина кинули цілу дивізію
Війну «совєтській власті» оголосив і Медвин — село, що з давніх часів господарювало, як казали його мешканці, в середині трикутника між Корсунем, Таращею і Звенигородкою. Розляглося воно на дванадцяти ярах на сім кілометрів в довжину і п’ять — в ширину. Село, все в садах і зелені, мало 12 тисяч душ, дві церкви, дві церковні і одну міністерську початкову школу. На четвертий рік «Великої Української революції і національно-визвольної боротьби», як писав у своєму історично-мемуарному нарисі виходець із цих місць Іван Дубинець, «в господарствах прибавилось тварин, а корова то вже була в кожному господарстві. У кожного було достатньо хліба й до хліба, навіть з власною горілкою...»
Та по душу селян і їхні статки, по мову, близьку до мови земляків — Тараса Шевченка і Івана Нечуя, традиції і пісні пришли червоні окупанти.
...1920 рік видався багатим на хліб і садовину, що для медвинців було великим прибутковим джерелом. 5 серпня в село «для підмоги місцевому большевицькому волревкому приїхало четверо комуністів-робітників».
Оголосили збори, на яких ознайомили селян з новими розпорядженнями більшовицької влади: мобілізація на фронт; здача «продразвьорстки» — надзвичайно великої суми продовольчого податку; створення адміністрації для боротьби з місцевою петлюрівщиною. На запитання: «Чому податок такий великий?» Ива Голосний заявив: «Ми з вас душу витрясемо, а все заберемо». А на закид — чому прибулі розмовляють російською, той, як пригадував Іван Дубинець, став у «непристойний спосіб лаятись і кричати: «Ми примусимо вас забути цей петлюрівський язик, а навчимо говорити на большевицькім — російськім язику».
— Обурені селяни зібралися на квартирі Антона Петюха, де й вирішили створити штаб і підняти повстання — «за своє село молодь, і навіть старші воювати будуть», поки не надійде допомога від армії Петлюри, — розповідає Олександр Гаврилюк. — Вдосвіта по хатах були розіслані зв’язкові з пропозицією готуватися до проведення нових «зборів», де мали заарештувати комуністів. Сталося це на Спаса, 6 серпня. А вже наступного дня чотирьох комісарів та місцевих комуністів розстріляли.
Тим часом штаб формував сотні, 300 селян прийшли із своєю зброєю, дістали із схованок і три кулемети.
— Оскільки зброї було мало, то невеликий загін повстанців наскочив на Лучанську цукроварню, обеззброїв більшовицьку варту, захопив гвинтівки й набої та взяв полонених, — продовжує краєзнавець. — Після цього підняли на ноги чекістів у Білій Церкві та в Києві, які невеликим загоном заскочили у Медвин та встигли лише пограбувати кілька хат. Їх вибили. Більше двох тижнів окупанти намагалися захопити село, на прорив кидалися кілька сот червоноармійців з кулеметами.
— Повстанці запекло відстрілювалися, а великі групи селян, озброєних хто чим — косами й вилами, піднімалися з окопів, створюючи видимість численного війська, — зазначає Олександр Гаврилюк. — Більшовицька влада навіть у Москві злякалася, що медвинське повстання перекинеться на інші регіони. На одному із засідань тодішній військовий нарком Троцький сказав: «Медвин — це петлюрівське гніздо, яке мусимо жорстоко придушити».
Проти селян більшовики кинули цілу дивізію. Наступ було призначено на 27 серпня.
— Бій розпочався з самого ранку, — продовжує екскурс в історію краєзнавець. — Червоні там, де змогли заскочити в село, підпалювали хати. Незважаючи на те, що на підмогу повстанцям прийшли люди з Гути і Дмитренок, сили виявилися нерівними, до того ж у повстанців бракувало зброї. Після того, як Медвин обстріляли з артилерії, загарбники фронтом посунули через село. До ночі вони дотягли фронт до Салатівської вулиці і всю підпалили.
На ніч червоні відступили, а зранку знову пішли фронтом, тепер вже воюючи здебільшого з дітьми і жінками, яких ґвалтували на очах у рідних. Вривалися в кожну хату, вимагали золота. Хапали все цінне — годинники, музичні інструменти, прикраси і зносили на площу, де стояв обоз, та грузили «воєнні трофеї» на вози. До того ж за гріхи проти «совєтской власті» медвинці мали віддати на її потреби 300 свиней і стільки ж овець, 50 коней, 100 пудів сала, по 2000 пудів вівса й сіна.
Розправа військових над мирним населенням тривала три дні. Потім в село заїхала губчека. Запідозрених у повстанні (самі гайдамаки відійшли в ліси) заарештовували і відправляли у Смілу, де засідав ревтрибунал. За його рішенням усіх розстрілювали, навіть гімназисток, що приїхали в село погостювати і опинилися у вирі подій.
— 30 вересня в Медвин зайшов загін Будьонного. Кіннотники, оголивши шаблі, зігнали людей на збори, — каже Олександр Гаврилюк. — Відібрали більше 80 чоловіків, віком від 18 до 30 років, і повели колоною за село. За околицею їх усіх розстріляли — з групи вижив лише один легко поранений, що упав у струмок і прикрився тілами. Забирати вбитих чекісти заборонили. Родичі змушені були вночі розшукувати своїх і ховати без домовин та відспівування.
Загін медвинців, який вийшов з оточеного села в ліси, продовжив боротьбу з червоними окупантами до 1922 року. Тоді частину повстанців виманили із схронів амністією, а потім знищили, інші, перейшовши кордон, подалися на захід. У 1933—1937 рр. багато тих, чиї родичі брали участь у повстанні, зникли в тюрмах і концтаборах. Та, незважаючи на репресії, Медвин так і не скорився радянській владі. Це, мабуть, єдине село в Україні, де не було встановлено пам’ятник Леніну.
* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ» ЗА 18, 25 ТРАВНЯ, 1, 8, 15 ЧЕРВНЯ, 6, 13, 20, 27 ЛИПНЯ 2016 Р.
У Мельниках щорічно вшановують героїв Холодного Яру. Співає Тарас Силенко.
Бій повстанців із червоними окупантами. Реконструкція.
Фото автора.
