Цей чоловік ледь не поплатився життям за проукраїнську позицію в «ДНР», бачив «тишу» «зеленого коридору», з контузією потрапив до рук загарбників. А повернувшись додому, знайшов у собі сили допомагати іншим — таким же захисникам України, як сам.
Микола Нікітін (на знімку) народився у Знам’янці, що на Кіровоградщині. Навчався в Українському державному університеті залізничного транспорту (Харків), там познайомився з майбутньою дружиною Оленою, яка родом із Донбасу. Через деякий час після завершення навчання молоде подружжя переїхало з Кіровоградщини в Торез — до батьків Олени. Спочатку Микола влаштувався слюсарем у шахті, де вже за два роки його призначили головним механіком.
Згодом став виконуючим обов’язки директора. Цю посаду займав до того часу, поки не довелось тікати від погроз за свою проукраїнську позицію, чуючи в спину заклики до захисту «атчізни». Тоді чоловік твердо вирішив, що захищатиме не «атчізну», а Батьківщину. В запеклих боях він бачив, як помирають товариші. А в донецьких та луганських містах разом із бійцями батальйону роздавав місцевим їжу. Під час проходження «зеленим коридором» потрапив у полон. Майже два місяці провів у сирому підвалі. Із рук ворога Миколу виміняли на будматеріали.
Уперше почув слово «ДНР»
«У 2013-му, коли тільки розпочався Майдан, із Донецької області на Київ автобусами везли «тітушок». Я тоді віз доньку в табір до Слов’янська. Бачив оцю «тітушню», яка кричала: «Майданутих повісимо, приріжемо». Їх відвозили на антимайдан. До кінця 2013-го цей рух притих, а відновився після новорічних свят — у лютому 2014-го. Тоді я вперше почув слово «ДНР». Вперше побачив прапор, наклейки по місту...
У березні, після того як Росія віджала Крим, я був на Майдані в Донецьку. Зібрались ті, хто підтримував українську сторону. Нас оточила «тітушки», почалося побиття. Розгромили автобуси. З горем навпіл ми дістались до домівок. Тоді я зрозумів, що всі тітушки «проплачені» і мають кураторів — росіян.
Ближче до травня все стало проявлятись набагато жорсткіше. По-бандитському. Почали приїздити на шахту, погрожувати під заклики: «Вступайте в наші ряди. Підтримуйте ДНР». Всюди розклеювали свої агітаційні матеріали. Коли вранці приїздив на роботу, на дверях кабінету бачив наклейки «ДНР», поруч стояв їхній прапор. Я це все зривав, палив. Фактично так тривало щодня протягом місяця. Прихильники «ДНР» обіцяли втричі збільшити пенсії, підвищити зарплату шахтарям. Цим і просували свою ідею. Я підтримував українську сторону. А частина шахтарів почала підтримувати «ДНР». З такими нам було не по дорозі, але так я нажив собі ворогів. Тож наприкінці травня, не дочекавшись закінчення навчального року, ми відправили доньку до бабусі, в Вінницьку область.
Я прийду захищати. Тільки з іншого боку
Одного вечора мені зателефонував друг. Каже: «Терміново їдь звідси. Сьогодні вночі по тебе приїде група з Донецька». Незадовго до того був випадок, який міг стати останньою краплею. У нас була організація «Бойовий побратим». Якось зібралися вп’ятьох. У одного була рушниця, я взяв битку. І ми розігнали ДНРівських алкашів на 20-му блокпосту між Торезом і Шахтарськом.
Коли мені подзвонили, я в терміновому порядку зібрав речі першої необхідності і виїхав на машині з Тореза. Дорогою мені повідомили, що там уже знають номер моєї автівки. Проїжджати блокпости було страшно. Я боявся, що впізнають машину і можуть просто забрати. Напередодні був випадок, коли інкасатора, який їхав до Тореза, на блокпосту розстріляли. На макіївському блокпосту перевіряли дуже прискіпливо. Нічого не знайшли, пропустили. І тут з суто російським акцентом пролунала фраза: «Ты что, атчизну защищать не хочешь?». А я про себе подумав: «Я прийду захищати. Тільки з іншого боку...
Удома побув лише тиждень
Приїхав у Знам’янку, остаточно вирішив — піду служити. Дізнався від друзів із «Бойового побратима», що на базі Нацгвардії буде офіційно створюватись добровольчий батальйон «Донбас». Побув удома тиждень і поїхав...
Спочатку нас навчали злагодженості підрозділів. Потім відправили на тренування в «Десну». В мене був армійський досвід поводження зі зброєю та в підрозділах. Мав за плечима навчання в Криму і Сьєрра-Леоне... 17 липня виїхали в Артемівськ...
Штурм Попасної.
«А правда, що ви немовлят їсте?»
Через три дні ми пішли на перший штурм — міста Попасна. Ця операція планувалася на добу. На завдання нас відправляли з такими настановами: «Зранку висуваєтесь. Увечері повернетесь. Одного сухпайка вам вистачить.». А ми висунулись, і... чотири дні в полі. Ні каремату, ні їжі, нічого. Тільки 23 липня змогли зайти в Попасну. З’явилися перші втрати — чотири «двохсотих», шість «трьохсотих». Артилерія повинна була відпрацювати блокпости, а потім мали заходити ми. Певно, вони не змогли — командир нашого добровольчого батальйону не зміг домовитись із ЗСУ про те, коли хто йде. Тому операція затрималась...
Мирне населення реагувало на нас по-різному. Деякі кричали: «Фашисти» — і одразу ховались. Але більшість все-таки казали: «Солдатики, дякуємо, що ви прийшли». Відсотків 80 жителів Попасної — проукраїнські. Вони про нас турбувалися: приносили хто помідори, хто хліб... Стався такий випадок — розмістились ми біля міськради, а до нас підійшов хлопчина і запитав: «А правда, що ви немовлят їсте?» Їм там добряче мізки промивають.
У Попасну до нас часто приїздили волонтери, привозили продукти, якими ділились з місцевими мешканцями. Макарони давали, солодощі дітям... За кілька днів ми взяли Лисичанськ. Там, на складах «ДРН», знайшли дуже багато медпрепаратів. Роздали їх місцевим лікарням у Попасній і Лисичанську.
Перший штурм Іловайська
10 серпня добровольчі сили «Донбас», «Азов», «Правий сектор», колишній батальйон «Шахтарськ» почали входити в іловайську зону. З технікою було туго. Найтяжче, що в нас було — БМП з озброєнням 30-го калібру. В першому ж бою загинули чотири бійці. Через відкриті фланги нас почали оточувати. Загинув боєць із позивним «Літачок». Коло замикалось, і командир прийняв рішення про відступ, а тіло загиблого побратима ми планували забрати під час другого штурму. Сєпари забрали тіло і прибили цвяхами до паркана...
Кілометрів 12, і коло б замкнулось, але...
Близько 300 бійців пішло на цей штурм. Решта залишились на базі в Кураховому. ЗСУ дали нам в допомогу три БМП. Артилерія ЗСУ відпрацювала блокпости ворога, залізницю. І ми пішли в наступ. Російські куратори залишали блокпости одразу. Особливих збройних перепалок спершу не було. Спротиву майже не чинили. Лунали поодинокі постріли. Вночі до нас намагались проникнути. А ще дійшла інформація, що групується колона російських військових. Ті, хто вийшов з Ізвариного, сказали, що колона базується на кордоні. Ці дані передали в штаб. Але все ж було прийнято рішення замикати коло і брати Іловайськ. Залишалося кілометрів 12, і коло було б замкнене, але...
19 серпня, зранку, на перехресті, неподалік від нас, з’явилася машина росіян. А в нас приціл був напоготові. Напарник запитав у командира дозволу стріляти. А той: «Вогонь! Що ти питаєш?» Вчасно відкрили вогонь, тому нам тільки дах знесло. Дивом урятувались.
Тим часом бойовики посилились: до них підтягнулись танки і батальйон «Схід». У тому бою загинув мій товариш — колишній афганець. Я був на прикритті силового групування — тил і дальні точки. Бій тривав близько чотирьох годин. Але таке відчуття, що проминуло 20 хвилин. Стволи були аж малинові. У перервах, коли приїжджали «швидкі», ми виносили поранених і вбитих.
Якщо вівчарка заховалась, то секунд за 10—20 щось прилетить
У 20-х числах серпня російські війська перейшли кордон. Були бої, і 53-тя бригада відступила. Ми залишились «оголеними». Командир робив запит на Генштаб із проханням відступу. Там відповідали: «Не хвилюйтесь, до вас ідуть збройні сили». 24 серпня з 18.00 до півночі нас молотили з чого завгодно, зокрема, з «градів». Найстрашніше, що прилітало, це заряд «смерча» — один снаряд, і будинку немає. Ми переховувались в підвалі. Вийшли — а все вже згоріло. Будинки, вулиці, перехрестя. Після обстрілу залишився рівний майданчик. Дивом врятувались...
У зв’язківців жила вівчарка. Хтось із місцевих її залишив прив’язаною біля будинку. Ми її підгодовували. Тож тільки-но вона десь ховалась — то для нас був знак: за секунд 10—20 щось прилетить. Бойовики були кілометрів за 5—6 від нас. Від моменту, як пролунав звук «градів», у нас було шість секунд, щоб сховатись...
У Києві парад, а в нас — «двохсоті»
24-го в Києві йшов парад. А в нас було двоє «двохсотих», багато «трьохсотих». Коли ми перенесли їх у «швидкі», росіянам хтось про це відстукав. І вони просто розстріляли ці «швидкі». Поранені, які могли рухатись, переповзли в «зеленку». Їх звідти забрали по «зеленці». Солдат із позивним «Карат», якого у бою поранило в руку, був в одній зі «швидких». Там дістав ще тяжчі поранення. А напередодні госпіталізації він взяв із собою дві гранати. Коли росіяни підійшли до розстріляних автівок подивитись — «Карат» витягнув чеку...
Дружина вдома вже знала, що ми в оточенні. А ми — ще ні
25 серпня я зателефонував дружині. Вона мені сказала, що по телебаченню повідомили про оточення добровольчого батальйону під Іловайськом. Так дізнались, що ми в кільці.
У мене ще раніше виникли підозри, чому замовкла наша артилерія, чому затихли «гради». З 24-го мовчали. Командири казали, що росіян у попередніх боях «потріпали», і вони почали відступати. Насправді все було не так. Числа 27-го почали ходити чутки про «зелений коридор». Ми повинні були вийти 28-го, поки не закрилася їх третя чи четверта лінія оборони. Але тоді не домовились. Було прийнято рішення виходити 29 серпня о 5-й ранку з Іловайська. Йшли двома колонами. Одна — через Грабське, інша — через Червоносільське. Ніхто не знав, де розміщені російські війська. Літали їхні безпілотники. Де наш дівся — ми не знали. Тож навіть приблизно не могли побачити, де ворог.
Наша колона йшла через Червоносільське. Першими виходили ЗСУ (з танками, БТРами). Замикали колону ми, добровольці батальйону «Донбас». Їх пропустили, а нас — ні...»
Кіровоградська область.
Довідка
Антонов Вадим Віталійович («Самольот», «Літачок»), Житомир. Солдат резерву, стрілець. 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Обставини загибелі: зник безвісті під час бою з ворожою розвідувально-диверсійною групою вранці 10 серпня 2014 р. під Іловайськом Донецької області. Кілька спроб знайти його виявилися безуспішними, за слідами на місці бою однополчани зрозуміли лише те, що вороги захопили і потягли за собою тяжкопораненого Вадима. В жовтні 2014 р. пошукова група місії «Чорний тюльпан» виявила тіло Вадима в безіменному похованні біля іловайського кладовища й доставила його до Запоріжжя. Після встановлення особи за тестами ДНК 7 лютого 2015 р. похований із військовими почестями на житомирському Військовому кладовищі №2.
Довідка
Ніколенко Анатолій Володимирович («Карат»), Харків. Солдат резерву, кулеметник. 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Обставини загибелі: мікроавтобус «Тойота», на якому з Іловайська вивозили поранених (за свідченням офіцера з позивним «Дантист», у машині перебували 8 бійців батальйону «Донбас» та військовослужбовець ЗСУ) в районі с. Грабське, Амвросіївський район Донецької області, потрапив у засідку, влаштовану двома взводами регулярних військ ЗС Російської Федерації. В цьому бою загинули «Колдун», «Румун», «Арт». А «Карат», діставши тяжке поранення, підірвав ручною гранатою себе та кількох росіян, які намагалися захопити його в полон. Завдяки цьому вцілілі воїни зуміли відірватися від ворога і дістатися до своїх військ.
Далі буде.
Про бої у «зеленому коридорі», контузію, полон, обмін на будматеріали... та як за кілька кроків до рятівної автівки Микола Нікітін ледь не повернувся у холодний підвал лише за те, що й там залишився українцем — читайте у наступній частині історії.
Продовження. Початок у №196 за 13 жовтня 2016 р.
Крізь Іловайський котел
Було прийнято рішення виходити з Іловайська 29 серпня о 5-й ранку. Йшли двома колонами. Ніхто не знав розташування російських військ. Літали їхні безпілотники. А наш десь дівся. Тож ми навіть приблизно не могли побачити, де ворог. Наша колона йшла через Червоносільське. Першими виходили ЗСУ (з танками, БТРами). Замикали колону ми, добровольці батальйону «Донбас».
Щойно ми почали виходити — по нас почали стріляти з обох флангів. Грубо кажучи, як у тирі. Тільки мішені живі. У нас на озброєнні найтяжче — 30-й калібр. Вони з танків відкривали вогонь: по легковиках, автобусах, вантажівках. Просто розстрілювали. Я їхав легковиком за «Газеллю». Потім була міна чи що... Не знаю. Через долі секунди я вже побачив там розірвані тіла...
Там загинув і військовий з Олександрії, позивний «Банг».
Ми проскочили. Крім мене, в машині було ще двоє. Звернули в поле. Там був хаотичний рух: стрільба праворуч, ліворуч. Відстрілюватись нереально. А куди? По кому? Нічого не видно.
У поле з’їхати так і не змогли. Щойно я звернув у кювет — чергою автівці знесло дах. Там нас підібрав мій розрахунок. Я дав команду водію: швидкість не менше 80. На такій швидкості танк не зможе взяти на приціл. Але все-таки нас дістали з танкового кулемета. Машина почала горіти. Я дав команду на ходу стрибати з автівки. Вистрибнули — а навколо все горить — голову не підняти. Поле, трава — вогняні хвилі. Полем коли повзли — там рука, там нога валяється...
Коли я вистрибнув з машини, до Червоносільського було метрів 250. У бронежилеті та з автоматом дістався села. Зістрибую в окоп, а там — набої до кулемета Калашникова і сухпайок російської армії. Так я дізнався, хто з нами воює.
Хто з наших дійшов до Червоносільського, зумів розосередитися. Встигли підбити їхні танки. Одному розірвали акумулятор — танк був цілий, але його неможливо було завести. Взяли в полон 8 російських військових.
Коли ми цих полонених запитували, що ви тут робите, чому прийшли, вони казали: «А мы заблудились». Нічого собі заблукали. За 30 км від кордону? Заблукали? Зі зброєю, з танками заблукали. Потім кажуть: «Нас на учения вызвали». А потім один проговорився: «Да мы вас тут уже три дня ждём».
Тобто вони до цього готувалися три дні. Коли ми ще в кільці були — вони вже до обстрілів готувались. І всі знали про це. Навіть місцеві нам казали, що нас тут не перший день чекають. Росіяни приходили до них горілку купувати.
28 серпня у дружини був день народження. А я не зміг зателефонувати. Вона вже тоді почала підозрювати, що щось сталось. І коли рознеслася інформація, що батальйон «Донбас» повністю розгромлений (29 серпня), дружина — в сльози. Але не вірила...
Підкріплення не прийшло
До вечора 29 серпня росіяни зібрали поранених. А ми окопалися, готові були здавати зброю. Думали, що зранку вирішиться питання щодо «зеленого коридору», а з нами вийде на зв’язок Генштаб. Але почали розряджатись телефони. Була маленька електростанція, від якої можна було заряджати. Але згодом ми лишились без зв’язку зовсім.
Із нами тоді ще був знам’янчанин Дмитро Цуркан з батальйону «Миротворець». Сказав мені: «Я піду до своїх, а ви виходьте». Віддав мені гранатомет і пішов до «Миротворця». Відтоді його ніхто не бачив.
(Згодом його нібито знайшли по ДНК. Мама вірить, що її син живий.)
Зранку переговори не відбулися, бо ми знову повідомили, що виходитимемо тільки зі зброєю. По рації був сигнал, що має бути обстріл.
Справді, росіяни полем підходили дедалі ближче. Почали стріляти по нашому підрозділу. Розбили один-єдиний двоповерховий будинок, де ми організували штаб, — зруйнували його одним танковим пострілом прямою наводкою. Хоча наші махали їм білим рушником...
Ближче до 3-ї години дня командири нас зібрали. Вирішили, що все-таки роззброюватимемось. Бо поранені почали помирати — їм потрібна була допомога. Ми розкомплектовували автомати, порозбивали все, що можна було, повикидали в колодязі, позакопували...
У ніч з 29 на 30 серпня наші виходили невеликими групами. Але за будь-якої спроби втечі їхні «кілери» стріляли. Женя Тельнов тоді підбив танк. Їх було троє. Маленькі групи повиходили — ті, хто знав, куди йти. А ще приблизно 20 наших тієї ночі зникли безвісти. Про багатьох із них досі нічого невідомо.
30-го вранці нас почали потужно накривати вогнем (повинні ж були вестись переговори, а їх не було). Горіло все. У цей час ми перебували в підвалі одного з будинків. З нами було двоє мирних мешканців. Після обстрілу одна жінка почала рватися нагору: «Там моя коровка»... Стримали її, пояснили, що там уже нічого немає...
Підкріплення не прийшло. Росіяни нас спіймали, вишикували в шеренгу, почали шукати телефони. Я в своєму завчасно розламав сім-карту, щоб не знайшли жодних контактів. Багато наших так зробили. А росіяни діяли як мародери. Побачив хороший телефон: «О, смартфон. У меня такого нету». Забирали...
Вивели нас у лісосмугу. Посадили на сонці — щоб пеклися. Перерахували, скільки ходячих. Приїхав їхній командир із позивним «Лис». Пообіцяв надати допомогу пораненим і не віддати в полон «деенерівським» ополченцям: «Даю слово русского офицера: в плен ДНР не попадете!»
Побачив георгіївські стрічки, зрозумів — по нас...
Ми сподівалися: нас роззброєних проведуть до наших блокпостів. Але нас вели по полю до їхньої третьої лінії оборони (Псковської десантної дивізії), яка в Червоносільському повинна була зрівняти нас із землею. Це були самохідні мінометні гаубичні установки 2С9. Поки йшли, я нарахував їх 27 (три ряди по 9 установок). І всі вони були направлені на Червоносільське.
Вивели нас у поле. Там пробули до ранку. Наші поранені просто лежали в їхньому КамАЗі, грубо кажучи, насипом. Просили хоча б води. Ніхто нічого. Під наглядом їхніх кулеметників пускали ненадовго на баштан, що був поряд..
На цьому полі були зібрані і полонені бійці ЗСУ, і добровольці... Сказали: «ЗСУ — в один бік, добровольчий «Донбас» — у другий». Ми вже потім дізнались, що ЗСУ і батальйони «Кривбас», «Миротворець», «Дніпро» відійшли. А нас, 115 «донбасівців», які стояли збоку, залишили. Поранених теж віддали. Приїхали два тентовані КамАЗи і забрали поранених.
Потім ми побачили, як мчить «бусик». Я побачив георгіївські стрічки і зрозумів, що це по нас. Додому нас не відпустять просто так. Уже потім дізнались, що цей «Лис» таки хотів виконати обіцянку. Але був наказ «зверху»: «Оцих не відпускати».
До нас, добровольців, у них було зовсім інше ставлення. Вони нас боялись. Навіть спиною до нас ніколи не поверталися. Думали, що ми їх зубами гризтимемо. Ми навіть без зброї були для них страшні. Коли приїхали, відразу поставили кулеметників — хотіли нас просто в полі розстріляти. Казали: «Готуйтеся, нацики, фашисти. Тут ми вас і положимо»...
У підвалі колишнього управління СБУ
Стояла спека. Нас повантажили в КамАЗи, накрили тентами. Когось в автобусах били. Почали «виховні методи» — так вони це називали. Повезли у бік Донецька (хоча ми тоді не знали, куди нас везуть). Було припущення, що нас десь розстріляють. Але страху тоді не було зовсім — була злість за «слово русского офицера». Почали шкодувати, що без зброї. Краще у бою загинути, аніж отак бути розстріляним у чистому полі. Думали, якщо стрілятимуть, то хоч зубами гризтимемо...
31 серпня вже були в Донецьку. Вивантажили нас у колишнє приміщення СБУ. Росіяни ще раз нас обдивились. У кого берці були хороші, ще що — роздягали і собі забирали. Сигарети, шнурки, ремені...
По 4 особи пускали нас у підвал, у бомбосховище — низьке сире приміщення без вентиляції. Без туалетів. А ходити кудись треба було. Відповідно, аміачний запах був сильний. Дихати нічим. Люди непритомніли...
Перші три дні нічого не їли. Потім носили кашу. Ячну, напевне. Але там було стільки сміття, що і не впізнати. Камінчики, пісок — усе, що завгодно. Але треба було їсти. У суп наливали солярки. Або приносили ту кашу дуже-дуже гарячою і давали час: 100 осіб, 10 тарілок і трошки часу. Якщо ти знаєш, що ти 10-й, то можеш і не встигнути. Рятувала вода. В підвалі був кран з водою.
Згодом волонтери змогли дещо передати. Щоправда, до нас мало що доходило, багато сєпари собі забирали. Давали зрідка якусь цукерку, печиво. Сигарети давали, одну на п’ятьох, раз на три години. Перші два тижні було справжнє пекло. Виводили по 2—3 і били. Почали з командирів. Били майже до смерті. Назад не заходили, а заповзали. Потім запускали «деенерівців». Світло гасили, двері відчиняли, сєпари залітали. Забігли — побили — вибігли. Просто так.
Найяскравіший прихильник «ДНР» — позивний «Молчун». Той дуже жорстоко бив. Він на нас удари відпрацьовував. Росіяни майже не чіпали. На допити тільки виводили. Допит від ФСБ — це пакет на голову. Доступ до кисню перекривають, поки людина не почне непритомніти. Вони намагалися здаватись хорошенькими. Мовляв, вони хочуть нам добра. Питали, де наші підрозділи, де ми були. Психологічний тиск чинили. Час від часу приїздили їхні «псіхи» — проводили нам тестування. Визначали, наскільки ми емоційно подавлені.
Заходив проповідник «русского мира» з місцевих. Казав: «Мы вас расстреляем, если узнаем, что вы ели младенцев». У них зацикленість, чіп у мізках...
Серед нас шукали мінометників, снайперів. Їх першими на розстріл. Ми не казали, хто ким був. У цьому була злагодженість — це рятувало.
За того «Француза» можна було весь батальйон поміняти
За тиждень у них з’явилися списки наших підрозділів — хто яку посаду обіймав, номер паспорта, ідентифікаційний код. Ми так і не дізналися, хто злив цю інформацію. Я цей список побачив, коли нас феесбешники на допит виводили. Снайпери, мінометники — червоним підкреслено (першими на розстріл). Позначено, кого ліквідовано, кого знайти треба.
Через місяць прийшли представники місії ОБСЄ. Нас вивели з підвалу. Принесли список. Людина з акцентом почала викликати. Спочатку сержантів (я був старшим сержантом). Ми ставили свої підписи — підтверджували, що живі. Вони нас просто перерахували і переконались, що ми тут. Ніхто не казав ні про яке звільнення.
Виводили в туалет за будівлею. Ми, поки йшли, оглядались. Малювали собі мапу, де їх кулеметники, де там будинки і як нам діяти у разі чого. Раптом когось повели б на розстріл, то хоч когось із них можна було з собою забрати.
Серед полонених, яких ми взяли 20 серпня в Іловайську, був один із позивним «Француз». Але ми не знали тоді, хто це. І наша розвідка не знала. Він виявився палким прибічником «русского мира», впливовою людиною серед сєпарів, їхнім фінансовим спонсором. На нього можна було весь наш батальйон поміняти, якби знали, хто він такий. Наші просто не встигли його допитати і дізнатися про це. Саме через те, що «Француз» був серед полонених, і затіяли переговори. Загалом тоді було звільнено 9 наших добровольців. Як їх відбирали — не знаю. Чи наші «запросили», чи тут уже відбирали.
Коли «Француза» обміняли, він прийшов до нас. Уже в гіпсі, бо «Сімьорка» в Іловайську йому ногу зламав. Показував: «Цей бив і цей бив». То цього «Сімьорку» першим вивели. Били його ледь не до смерті. Назад його заносили на ношах. Так до кінця він ходити фактично вже не зміг.
Повернення додому
Забігає охоронець: «Никитин. На выход. С вещами».
Я не розумів, куди мене кличуть. Бувало, заходили вночі, забирали отак когось «на вихід». І ніхто не знав, куди людина дівається. Я вже подумав, що вони дізналися, що я жив у Торезі. У мене ж паспорт серії «ЕВ», а це Кіровоградська область. Тому думав, що здав мене хтось. Думки різні були.
Вивели на КПП. Стоїть Рубан (Володимир Рубан — учасник переговорної групи, голова ГО «Офіцерський корпус». — Авт.). Підходить потім ця їхня Дар’я Румянцева — журналіст російський чи «деенерівський». І з диктофоном до мене:
— А почему вы такой белый?
— А який я маю бути, сидячи в підвалі? Засмаглий?
— А что вы планируете делать дальше?
— Якщо стан здоров’я дозволить, візьму зброю в руки і далі піду воювати...
Вона кинула ручку і блокнотик. А Рубан підійшов до мене і каже: «А тепер вирішуватиметься твоя доля щодо обміну. Бо я тебе звідти покликав, а ти це сказав. І тепер вони думатимуть, чи варто тебе відпускати». (А звідки я знав, де я?! Чому мене туди привели? Я казав, як думаю, і все. Я навіть Рубана не знав тоді, а цю журналістку тим паче).
Рубан сказав, що чекаємо 15 хвилин. За цей час вони мають усе вирішити. Дав мені пачку сигарет: «Стій тут. Кури». Одну за одною курив. А сам пішов розмовляти з «Ташкентом» (Олександр Тимофєєв, «Ташкент» — особистий охоронець ватажка «ДНР» Олександра Захарченка, пізніше — так званий міністр доходів і зборів «ДНР». — Авт.).
Потім вийшов, каже: «Сідай у машину, швидко». Дав мені коньяку, щоб я трохи заспокоївся.
Як мені сказали, пригнали великий автобус, який мав забрати полонених з Луганська і з наших ЗСУ. Я не знав, як я в той список потрапив. Він привіз сюди будматеріали для відновлення. На них нас і виміняли. Він планував забрати повний автобус людей, а забрав тільки сімох. Шість із ЗСУ і мене — добровольця. Згодом виявилось, що моя дружина йому телефон «обривала»...
P. S. За два місяці він лише один раз зміг зателефонувати дружині. Побачивши світ поза підвалом, довго не міг звикнути до того, що тут вирує життя. А вдома тривалий час не міг звикнутись із тим, що тут йому нічого не загрожує і можна не чекати пострілів. Ще певний час потрібно було доводити, що він обороняв країну від загарбників, — щоб отримати статус УБД. Його реабілітація, завдяки підтримці дружини, донечки та команди психологів, завершилась півтора року по тому.
Згодом Микола Нікітін очолив Знам’янську спілку учасників АТО, щоб допомагати таким, як сам, військовим, які пройшли пекло, а потім змушені збирати папірці, щоб це підтвердити. Але попри все він залишився Українцем і Людиною з великої літери.
Кіровоградська область.
ДОВІДКА
Кіктенко Гордій Олексійович («Банг»), солдат резерву, кулеметник. 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».
Народився 19 грудня 1992 р. в Олександрії Кіровоградської області. Загинув 29 серпня 2014 р. біля с. Червоносільське на Донеччині.
Під час бою з російськими десантниками піднявся на повний зріст з кулеметом у руках, стріляючи в сторону супротивника. Дістав поранення з великокаліберних кулеметів, несумісні з життям...
ДОВІДКА
Цуркан Дмитро Володимирович, майор міліції, старший інспектор. Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» ГУМВС України в Київській області.
Народився 14 вересня 1979 р. у Знам’янці Кіровоградської області. Загинув 29 серпня 2014 р. біля с. Горбатенко на Донеччині під час виходу з Іловайського котла.
14 вересня 2014 р. тіло було знайдене пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»).
ДОВІДКА
Тельнов Євген Львович, солдат, вогнеметник. 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».
Народився 20 листопада 1961 р. у Кіровограді. Загинув 15 лютого 2015 р. поблизу с. Широкиного на Донеччині разом зі старшиною О. Шабельним та сержантом О. Бурлакою.
«Газель», що була в складі автоколони батальйону «Донбас» по дорозі до с. Червоносільське в «зеленому коридорі» з Іловайського котла.
Микола Нікітін (другий праворуч) з бойовими побратимами.
Фото надано автором та з memorybook.org.ua.
