Яскравий політик, державний діяч, частий гість на ТВ-шоу, де обговорюються актуальні проблеми суспільства. Він із задоволенням говорить про те, що потрібно зробити в країні, щоб краще жилося населенню, і як підняти занепалу економіку. Але коли зачіпаємо тему його особистого життя, красномовство помітно накульгує. І це проблема багатьох народних депутатів, про яких люди хочуть знати все: як живуть, кого люблять, скільки дітей виховують і де відпочивають...\
Говорячи про особисте, Микола Леонідович надзвичайно скромний. Змовчав, наприклад, про те, що в 15 років виграв «срібло» на республіканських змаганнях з ракетного моделювання (це розкопав портал reporter.com.ua, коли молодого політика представляли на посаду керівника Одещини). До речі, саме мала батьківщина, яку, як нам зізнався, Микола Леонідович дуже любить, була стартовим майданчиком для його стрімкої політичної кар’єри. Саме там він став сьомим головою облради (2006—2010 рр.), а потім сьомим керівником Одеської ОДА. Є в його трудовій біографії й досвід управління великим банком, і посада головного фінансиста Криму. У парламенті Скорик — з листопада 2014-го, пройшов у Верховну Раду за списками Опозиційного блоку під № 10. Нині, як свідчить його особиста сторінка на сайті Верховної Ради, на його рахунку майже півсотні запитів у різні держструктури.
Найчастіше Микола Леонідович «турбує» кабмінівську вертикаль і Генпрокурора. На рахунку депутата — 20 законопроектів, але поки що жоден із них не поповнив лави чинних законів...
— Отже, відпочивати корінний одесит любить у...
— ...Одесі і її околицях. Разом із родиною, звичайно. Дуже люблю свою малу батьківщину і вважаю, що в літній період там особливо добре. Не гірше, ніж за кордоном.
— Ваше хобі?
— Спорт.
— Ваша родина — це...
— ...дружина й діти. У мене дві дочки й син.
— Дітям скільки років?
— Два, шість років і старшій дочці — 22. Вона живе окремо.
— Улюбленці домашні є?
— Тварин нема, адже вони потребують багато уваги, за них потрібно відповідати, гуляти з ними, кудись прилаштовувати під час від’їздів, а це все досить складно. Хоча мені хотілося б мати собаку.
— Основне місце проживання?
— Переважно живу в Одесі, у Київ приїжджаю тільки на сесійні тижні.
— Розкажіть, як ви познайомилися зі своєю дружиною?
— О, це було дуже давно. Нічого особливого...
— Який найбільший сюрприз ви зробили дружині? Чим дивували?
— По-різному...
— Ви єдина дитина?
— Так, я один у родині.
— Про батьків тоді розкажіть...
— Батьки мої — корінні одесити. Мама — доцент Одеського університету ім. Мечникова, тато — зараз пенсіонер, раніше був інженером-електриком, спеціалізувався на складному обладнанні й у радянські часи вважався досить великим і відомим фахівцем у цій галузі. Мама була відомим фізиком, але в 90-ті фізика в Україні закінчилася, і відтоді вона викладає низку економічних спеціальностей в університеті. Додам, що мої батьки — дуже політично активні люди. Я особисто ніколи не думав, що займатимуся політикою. А от моя мама була однією із засновниць Українського народного руху в Одесі й Одеській області. Загалом вони в мене дуже «національно свідомі».
— Ви часто сперечаєтеся з мамою? Є у вас політичні розбіжності?
— Мені дуже приємно, що моя мама мене підтримує, оскільки все, що нині відбувається в країні, їй не подобається. Вона не за це свого часу боролася, ставши невиїзною через свої «рухівські» переконання. Вона вважає, що країну нині не будують, а знищують...
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).
До речі
Збираючи інформацію про народного обранця і його родину, ми поблукали по соцмережах і на форумі Одеського національного університету, де викладає мама депутата Людмила Миколаївна Залюбінська, знайшли одкровення студентів про свого викладача. Треба визнати, що рейтинг серед молоді в Людмили Миколаївни досить високий.
«...Найважливіший для мене викладач за весь період навчання! На тих знаннях, які дала Людмила Миколаївна, побудоване все моє навчання в університеті! Цікаво, завжди актуально подає інформацію, змушує не просто вчити, а думати, розуміти причинно-наслідкові зв’язки, робити висновки, прогнози. Я досі застосовую ці знання в житті, щодня! І дуже часто говорю вам спасибі, шкода тільки, що ви цього не чуєте!»
«...Як на мене, Людмила Миколаївна — цікава жінка й гарний викладач. Адже вона намагається не тільки огорнути своїми знаннями, а й виховати в нас ОСОБИСТІСТЬ».
«...Людмило Миколаївно, спасибі вам! Навчили мислити не форматно, а ширше. Дуже люблю ваші лекції. З вами приємно спілкуватися, висловлювати свої думки — і це не є помилкою, якщо раптом вони не збігаються з вашими...»
«...У неї можна дуже багато чого навчитися! Головне — слухати й змушувати свій мозок працювати!»
Замість P. S.
А ось що пише про себе, свою родину й стосунки з сином сама Людмила Миколаївна Залюбінська у зверненні до земляків (цитата мовою оригіналу):
«...Я народилася в Одесі в родині одеситів, по якій котком пройшли всі найжахливіші події радянського режиму. Про Голодомор 1932—1933 років як геноцид проти українського народу я знала змалечку від бабусі, Іванової Анастасії Потапівни, яка під час Голодомору втратила чоловіка та шістьох діточок... Про жахіття сталінських репресій — від бабусі Залюбінської Домініки Федорівни. Про війну, штучний Голодомор 1947 р. та знущання сталінських сатрапів над народом мені розповіли мої батьки Микола Сафронович та Ганна Опанасівна Залюбінські. Потім мені поталанило зі школою. Мене виховували надзвичайно обдаровані вчителі, які не лише давали знання, завдяки ним я до цього часу намагаюся дивувати своїх студентів, а й формували мою громадянську позицію. Я зі шкільних років відчувала себе українкою, яка бачить недоліки існуючого ладу.
Так само я та мій чоловік Скорик Леонід Давидович (одесит у трьох поколіннях, який теж є патріотом України) виховували нашого сина — Миколу Скорика, який із дитинства відчував себе українцем, навчався в українській школі та допомагав батькам у громадських справах. У 1988 році мій син разом зі мною брав участь у святкуванні 500-річчя Козацтва. То був перший масовий виявив національного патріотизму не лише на заході України, а й на півдні та сході. На автобусах з українською символікою, вдягнені в національний одяг, ми проїхали Одеську, Херсонську, Дніпропетровську та Запорізьку області. Неоднаково нас сприймали. Іноді перекривали дорогу, аби пригостити, а іноді, особливо в Миколаївській області, закидали камінням та всяким непотребом...
Ми ночували в наметах уздовж Дніпра. Наметове містечко розтягнулося на 10 км. Такої чудової атмосфери єднання я, мабуть, ніколи не відчувала. Ми пишалися своєю історією. З нами були видатні українці: В. Чорновіл, брати Горині, І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський та багато інших. Там я з сином уперше почула Козацький марш, і ми обоє закохались у нього. Там же ми вивчили слова пісні, що пізніше стала державним Гімном. І коли мій син каже, що для нього Гімн і Прапор — святі символи його країни, то так і є. Він зростав на цьому.
Я ніколи свій патріотизм не виставляла на авансцену, хоча я була біля колиски зародження Народного руху в Одесі. Я товаришувала з такими людьми, як Віктор Цимбалюк та Василь Барладяну, з яким познайомилась у студентські роки в Одеському державному університеті. Саме Василь познайомив мене з багатьма людьми, які стояли біля витоків нашої державності: В. Чорноволом, Світличними та ін. Так сталося, що я переховувала літературу, яку отримував Василь із-за кордону. Була зраджена своїми «товаришами», і на мене завели карну справу за розповсюдження злочинної інформації. Люди з Бебеля достатньо наді мною познущалися та підірвали здоров’я. Вижила та залишилась на волі завдяки моєму вчителю — Сердюку Віктору Васильовичу, ректору ОДУ ім. І. І. Мечникова...».
Ірина ЛЬВОВА.
Людмила Залюбінська: «24 серпня 2014-го на День Незалежності я з чоловіком була на Параді вишиванок».
Фото trassae95.com.
