До 100-річчя Української революції
100 років тому постала Центральна Рада — прообраз майбутнього парламенту та уряду України. То був стихійний порив народної волі, порив героїчний — тим більше, що все відбувалося в обставинах дуже складних і несприятливих. Ще «столиця і влада» містились у Петрограді. Ще тривала Світова війна. Падіння імперського режиму застало тодішнє суспільство зненацька. Володимир Винниченко писав у щоденнику: «Те, що діється — неймовірно, а найнеймовірніше, що це відбувається в Росії». Це писав той, хто завтра стане одним з очільників нової України. А що вже казати про мільйони селян, яким століттями ніхто не нагадував про те, що у них є батьківщина. З перших днів революції у Києві намітились три різнобіжні сили. З одного боку — прихильники російського Тимчасового уряду. З другого — ті, хто вимагав самостійної України. Тими суперечностями добре користалися більшовики, які захопили Маріїнський палац і спокушали темні маси гаслом «грабуй награбоване!». Повітря свободи п’янило всіх, але й тривожило. Саме в ті дні створено знаменитий вірш Павла Тичини, що починався рядками «Над Києвом — золотий гомін. І голуби, і сонце!», а в наступних строфах раптом з’являвся «чорний птах з очима-пазурями», як привид недалеких катастроф.
У сьогоднішньому номері газети ми даємо кілька спогадів учасників та очевидців тих великих і непростих подій.
Прапор Української Центральної Ради, 1918 р.
Фото ЦДКФФА України ім. Г. С. ПШЕНИЧНОГО.
«Не казка, дійсність!»
Зі спогадів Людмили Старицької-Черняхівської (українська письменниця, обрана до складу Центральної Ради).
28 лютого (13 березня за новим стилем. — Ред.) 1917 року закінчився понад 300-літній період панування Російської Імперії (...) Захват і радість покотились могутньою хвилею з Петербургу аж до Кавказу. (...) Подвійною була та радість серед поневолених народів. То був весняний шал, радість п’яна, як весняне повітря. (...) Кожен крок ніс з собою нову радість, як подоріж в новій незнаній, але прекрасній країні. (...)
Другого дня, 29 Лютого, зібралися в тісних залях Українського Клюбу представники всього українського громадянства, молодь, жіноцтво, інтелігенція і робітництво, представники всіх партій. Звістка вже облетіла все місто: — неймовірне стало дійсністю. (...). Не казка, не казка, дійсність! (...) Перші хвилі перед громадянством ще не вставало у весь свій зріст питання про Самостійну Українську Державу. Прилучаючися у своїх політичних і соціальних вимогах до загалу Російської Революції, Українці поставили у свої вимоги: преса, українізація школи (народна школа, гімназія, університет) і українська адміністрація на Вкраїні. Того-ж дня були одіслані телеграми до Москви професору М. С. Грушевському та В. К. Винниченку, аби швидче приїздили до Києва.
Та в радісний настрій врізувалась одна турбота: не розбитись, не розточитись на партії, не витрачати сил та енергії на партійну боротьбу — виступати всім як один, злютованім в одно дуже тіло. Це була турбота всього старшого громадянства. Особливо клопотався тим Євгеній Харлампович Чикаленко. Постановлено було скласти спільну раду, до якої війшли-б представники всіх українських партій. (...). Але невважаючи на найщиріше бажання (...) не вносити жодного розбрату в велику національну справу — непорозуміння почалися відразу. (...) дивно — молодь ставилась до старшого громадянства з якимсь роздратованням. Чи, може, обранці були невідповідні, чи це буяв вже той революційний запал, що вважав потрібним повалити все старе, не розглядаючи його, навіть добре не добачаючи в старому корінь нового. Особливо надолужувала одна панна (...) — вона щоразу прохала слова, мучила всіх безглуздими промовами, в яких почувалося саме-но бажання одповідати впоперек попередньому ораторові. Вона страшенно заважала всім, і пам’ятаю, як нарешті урвався терпець Є. Х. Чикаленку, він вхопився обома руками за печінку (хорував завжди на печінку), вискочив у другу хату і закричав по російські (ніколи, ніколи не балакав він по російські): «да уймите-же, наконец, эту дуру!»
Перший підрахунок сил
Згодом, коли Центральна Рада вже працювала, в Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація. Старицька-Черняхівська згадувала: «То був іспит і перший підрахунок сил. (...) вона переважила всі сподіванки! Зрання було призначено панахиду біля Володимирського Собору. І вже з 10 години ранку вся велика площа кипіла народом і над морем голів хвилювалися високі жовто-блакитні прапори, народ усе прибував. Ішли військові частини, робітники, ішли рівними рядами селяне в свитках, в смушевих шапках. Залило народом і бульвар, і той бік вулиці. Наллялася людським натовпом площа по самі береги. Духовенство в білих ризах вийшло з собору, і почалася відправа. Співало кілька хорів. Люде познімали шапки. Скінчилася панахида, і вся площа заспівала: «Як умру, то поховайте». Сталося... По 56 роках виконано нарешті пророчий заповіт Кобзаря: «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути незлим тихим словом...» Останні слова заповіту не було виконано, здавалося, непотрібні були й попередні. Довелось виконувати і їх... але в ту мить жодна крівава думка не туманила мозок, жодне чорне передчуття не стискало серця... І жодна хмаринка не тьмарила й весняного неба ясного та блакитного, як рідний прапор. Після заповіту похід рушив до Думи. (...). На Бульварі і на Хрещатику витягнулись ланцюгами військові і охоронювали спокій. На тротуарах на вулицях стояли лави народу. Сталось щось надзвичайне. Україна залила Київські вулиці й площі. Ті українці, про яких писав недоброї слави «Київлянін», що їх зовсім немає, висипали на вулиці і рушили стрункими лавами з своїми прапорами. Київ не стямився. Більшість людности зустрічала радісно цей надзвичайний похід. Слава Україні! Слава Україні!! — лунало навколо. Але були й чорносотенці, що неситим оком дивилися на цей несподіваний похід... «Позвольте, да что-же это, — озвався поводирь їх, — да ведь эти хуже жидов». Крилате слово облетіло все місто, всі з сміхом переказували його... Але гніву не було... Бо не було в ті дні ні в кого гніву, прийшов він вже потім. Похід рушив по Фундуклеївській на Хрещатик до Думи, де маяли червоний і жовто-блакитний прапор. Стояли на балконі Грушевський, Винниченко. Почалися промови. «Слава» покотилося по площі і розсипалося по Хрещатику. (...). Від Думи похід рушив на майдан до монумента Богдана Хмельницького. А вже звідти до будинку Педагогічного музею, де на той час вже відбувала свої засідання Центральна Рада. (...) Схилились всі прапори перед високим будинком народної волі... І внесло іх до Центральної Ради. Скінчилося свято, і почалась творча праця державности України.
Кімната в сусідстві з льотчиками
Коли до Педагогічного музею (вул. Володимирська, 57) вселилася Центральна Рада, більшість приміщень там займав штаб авіації великого князя Олександра Михайловича та льотної школи. Льотчики в чорних уніформах озиралися на незвичну публіку в сюртуках, шинелях і селянських кожухах. Для засідань заступник Голови Центральної Ради Володимир Винниченко ходив іноді позичати стільці у льотчиків. Михайло Грушевський згадував: «Центральна Рада для своїх зібрань дістала від міської Думи в Педагогічнім музеї нібито дві кімнати, а властиво одну (...) де стояв стіл і кілька лавок навколо. Так виглядало приміщення, в котрім я застав се будуче українське правительство. Для широких зборів воно діставало дозвіл користуватися великою залою музею».
«Ми вірили...»
Весною 1917 року Юрій Тютюнник, майбутній генерал-хорунжий Армії УНР, був ще поручиком царської армії й служив у Сімферополі. Він узявся до українізації гарнізону й створив І Український Сімферопольський полк ім. гетьмана Дорошенка. Про це Тютюнник згадував: «Прибуло близько семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував: «Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори!» Піднеслося не більше трьохсот рук. «Малороси, піднесіть руки!» Піднесло руки коло половини присутніх. «Хохли! Піднесіть руки!» Знов піднесла руки добра третина. «Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки!» Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук».
Згодом поручик пояснював цим «дядькам у шинелях», що «наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не Малоросія, а Україна, і так має знову називатися». Також солдатам показали синьо-жовту стрічку й запропонували піднести руку тим, що знають значення цих кольорів. «Усього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того». У спогадах Тютюнника показано й тодішнє ставлення солдатів-українців до Центральної Ради: «Нас цікавив кожен факт, кожна думка, що походила з Києва, де повинен би бути мозок нації (...) Грушевського всі вважали майже за генія. Хотілося, щоб там, у Києві, всі були геніями. І ми вірили, що там вони дійсно є».
«Ольстер уже прокидається...»
Володимир Леонтович, один із засновників Центральної Ради, майбутній міністр аграрних справ у гетьманському уряді, писав 27.03.1917 Євгенові Чикаленку: «Пишу Вам враження з нашого (...) з’їзду, який сьогодні закінчився. Зібрання було дуже велике. Якщо Ви бачили велику залю (ту, що з амфітеатром) Педагогічного музею, то середина (...) була цілком сповнена представниками громад, а амфітеатр майже ввесь був заповнений українською публікою. З того бачите, що зацікавлення до нашого руху й до наших справ збільшилося, численність громад також і то в значній мірі, а до того треба сказати, що і уважність до розмов, зацікавленість справою дуже знялась. (...) Досадно також, що балаканини багато і вона забирає час від діла, але тепер балаканина неминуча і потрібна.
Головне питання, яке роз’єднувало громаду (...), се питання, чи автономний устрій України повинні виголосити Українські установчі збори, чи вседержавні. (...) боячись викликати опір неукраїнської людности України й витворити свій Ольстер, стали на компромісному рішенні (...), де, витворивши федеральний статут (...), представити той статут на затвердження установчих зборів державних, де домагатися його затвердження разом з іншими автономістами, а тим часом витворювати в житті умови, які підпірали б необхідність приняття такого проекту. (...). Роботи перед нами стільки, що не уявляю, хто, як і коли все переробить, а тим часом на фронті, кажуть, недобре, дома віз теж дуже рипить і часом бере жах, чи не піде все марно, чи не запанує знов якийсь свій чи чужоземний капрал.
А Ольстер вже прокидається. Неукраїнці бояться нас і свою боясть приймають за наші замахи на їх права».
Про кожух з революції
Трохи пізніше настрій Леонтовича став песимістичнішим, і він писав, що в нього нема віри «не тільки в те, що в нас зміцниться автономія, а навіть в те, що в нас буде щось путнє, що в нас не зруйнується останній добробут і не витруяться останні зародки совісти, бо (і се найгірше) в мене витруїно віру в наш народ, в його розум і, совість, і в нашу інтелігенцію, за винятком невеликої купки, — бо ж як, сказав один промовець на кооперативніх зібраннях, всі великі слова перевелися на загальне бажання справляти собі кожуха з своєї революції». Чи може ж такий нарід, що розуміє свободу, як право насильства над ближнім, жити не під чужою кормигою, і звідки взяти охоти працювати серед його. Я справді часто думаю про те, щоб з’їхати кудись на тихоокеанські острови, в Аргентінську республіку, кудись світ за очи».
Про воду чисту і недоварену
Перебіг революції в українській провінції виявлявся у формах складних і навіть іноді потворних. Про це свідчив у своїх спогадах Євген Чикаленко, який весну і літо 1917 року провів у селі на Херсонщині: «Не знаю, як по інших місцевостях, а у нас і по сусідніх селах майже скрізь наверх повипливало отаке сміття, такі шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандармами і т. ін. і поставали провідниками народу, бо в щирість інтелігенції народ не вірив. В м. Окнах, напр., вибрано за голову комітету бувшого жандармського вахмістра Моргуся, який обшахраїв громаду на велику суму. В с. Ставровій виплив на самий верх Саблатович, який, бувши делегатом в Києві на селянському з’їзді, украв на ночлізі у сусіда 150 карб. (...). Взагалі у нас по селах старіші чесніші селяни притихли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття; вони майже одверто крали не тільки в панів та жидів, а й у своїх же селян, а коли ті обережненько докоряли їм за се, то вони нахабно кричали:
— Я на фронті кров проливав, а ви тут багатства збирали!
Причім без сорому лаялись по матерщині, кажучи, що тепер «свобода слова».
За скілька років війни вони відвикли від мирної праці, розпаскудились, озвіріли, убиваючи людей і грабуючи з дозволу начальства в завойованім краю, тому-то вони й вибирали на своїх провідників людей, що вміли добре шахраювати здавна і мали на це досвід. «Совісним людям», як казали селяни, «стало тяжко жити на селі».
Мардарівський крамар жид Шафер, вдумливий чоловік, який любить говорити все порівнюючими байками, так характеризував мені теперішній стан на селі:
— Чиста, сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, з ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, з ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як з ним тяжко жити!
А коли я завважив:
— Зате ви тепер маєте рівноправіє!
— Оте рівноправіє, як оті картки на цукор, що нам подавали: по них цукру не дістанеш, а вони самі не солодкі. (...) Думалося, що після революції краще житиметься, аж воно тепер гірше, як за царя. Тоді я дав приставу (поліційний комісар) хабара і місяць живу собі спокійно, а тепер щохвилини боюся щоб не ограбували, не вбили. Отаке тепер життя!..»
Будинок для нащадків
Володимир Винниченко писав у щоденнику в перші дні роботи Центральної Ради: «О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки».
