Дисиденти-шестидесятники

«Кому це все потрібно? І цей біль, і ця радість, і ці вічні сумніви... Передусім мені. І, сподіваюся, тим, хто згодом, після нас захоче зрозуміти цей дивний час. Не номер камери, де помирав Стус, а причину, чому геніальний європейський поет, геть далекий від політики і політичних амбіцій, помер у в’язниці. Чому селянський син з Латвії Іварс Грабанс повинен був зістаритися в російському таборі. Чому російський юнак Сергій Таратухін не хотів жити...».

Із книги Семена Глузмана
«Малюнки по пам’яті, або спогади відсидента».

Усе почалося з потягу до літератури

— Як вийшли на цю історію з Петром Григоренком? Чому вирішили написати свій висновок...

— Це відбулося не зненацька. Думаю, все поступово накопичувалося. Мій батько постійно слухав «Голос Америки», Бі-Бі-Сі та інші заборонені радіостанції, які глушили в Радянському Союзі... Десь на третьому курсі я познайомився з Віктором Платоновичем Некрасовим. Я почав часто бувати у нього вдома. На кухні у Некрасова, на підвіконні, завжди лежала величезна тека самвидаву. Я її постійно штудіював.

— А де познайомилися з Віктором Некрасовим?

— Тут, у Києві. Я писав прозу. Але моїх однокурсників — циніків студентів-медиків моє хобі не цікавило. А для мене письменство було внутрішнім інтимним життям. Я вирішив показати написане своїй знайомій Ользі Миколаївні Чепурківській. Прочитавши, вона сказала: «Я вважаю, що ви талановита людина. Я віднесу вашу прозу Віктору Платоновичу Некрасову». Некрасова я знав по «Новому миру» (він там публікувався).

Мої батьки були дуже перелякані, коли я з ним познайомився. Очевидно, відчули, що це початок мого іншого життя. Але нічого не могли вдіяти. Я був упертий.

— І як же самвидав на кухні Віктора Некрасова надихнув вас на написання психіатричного висновку в справі генерала Григоренка?

— Поступово. Тоді ми багато говорили між собою, що відбуваються зловживання в психіатрії з політичною метою. Проходило багато інформації на цю тему і по «голосах», і в самвидаві. І вже не виникало сумнівів, що це правда. Володимир Буковський написав серйозний матеріал, за це його, по-моєму, заарештували вчетверте...

Я сприйняв цю історію особливо болісно, тому що був закоханий у психіатрію давно. Причому психіатрію в медінституті викладали аж на шостому курсі. Але, будучи першокурсником (починав навчатися у Вінниці), відвідував гурток професора Мізрухіна.

«Знову євреї»

— У вас батьки були медиками?

— Так. Мама — терапевт. Тато — патофізіолог. Вони мені казали: «Славо, навіщо ти вибрав психіатрію? Є ж гарні спеціальності...».

— Чому Слава?

— Мене так вдома називали. У школі я взагалі був В’ячеславом, хоча в метриці записали Семен. І строк я отримав як Семен Глузман.

Повернімося до початку мого роману із психіатрією. Пам’ятаю мою розмову із другом батька доцентом Завилянським. Цей старий мудрий єврей одного разу зупинив мене, взяв за ґудзика сорочки й запитав, дивлячись в очі: «Славо, ну навіщо вам це треба?». Як же, як же? Ви ж, — затріпотів я. А Завилянський продовжував: «Ну що ви знаєте про психіатрію? Ви знаєте професора Фрумкіна. Ви знаєте мене. Але ви поїдете працювати в провінцію, тому що ваш тато не вміє влаштовувати по блату. І там ви побачите іншу психіатрію».

Він цілком мав рацію. Після розподілу в 70-му я потрапив до Житомирської психіатричної лікарні (до речі, однієї з найкращих на той час), де побачив іншу психіатрію... Я щиро любив дівчину на ім’я Психіатрія, а її повели на панель.

— І ви своїм чесним психіатричним висновком у справі Григоренка хотіли повернути їй добре ім’я? Чому вибрали саме опального генерала?

— Загалом, так. Про справу Петра Григоренка я знав із самвидаву. Особисто знайомим з ним не був... Але в тому виборі був присутній ще один момент, який перемикнув мене повністю. Батько виховував мене чесно. І він, старий комуніст із 25-го року, досить часто розповідав, скільки єврейської маси було у каральних органах — НКВД, ГПУ і т. д. Я ні в чому не був винен, але цей факт прийняв на себе. Розумієте? І тут я довідаюся, що психіатричний висновок Григоренка робив головний кат радянського режиму від психіатрії — Данило Романович Лунц (у 1960-ті та 1970-ті роки був співголовою стаціонарної судово-психіатричної експертизи інституту імені Сербського, яка давала висновки про психічне здоров’я відомих радянських дисидентів, на підставі яких вони піддавалися примусовому лікуванню в психіатричних лікарнях. — Авт.). Я його особисто не знав. А ось Володя Буковський з ним зустрічався не раз як підекспертний і говорив про Лунца як про розумну, начитану людину, котра знає літературу й мови. Але, за виразом Буковського, був «падлюкой абсолютной». Якби потрібно було поставити марсіанський психоз, він би поставив. Лунц свого роду був катом системи, а теоретики сиділи вище.

Отож пам’ятаю той момент, коли довідався про неосудність, «прописану» Лунцем генералові Григоренку, і подумав: «Боже мій! Знову, знову євреї!».

— А для вас тема «п’ятої графи» була актуальна?

— У цьому сенсі, так. Тому що знав: мої одноплемінники теж приклалися до цього жаху. І тоді вирішив написати свій психіатричний висновок Григоренку.

Я просто був хлопчиком з юрби, який вирішив сказати, що «король голий»

— Ви писали заочну експертизу рік. Чому так довго?

— Я легко накидав вступ і висновок до діагнозу. Це була, так би мовити, публіцистика. А от головної частини скласти не зміг — не сильний був у судовій психіатрії. Та і не було з ким порадитися, крім друга Фіми, який сказав мені, що все класно. Юхим Вайман старший за мене на два роки. Він працював у психіатричній лікарні. Саме він написав порівняльний діагноз до моєї експертизи по Григоренку. Коли мене вже заарештували, я всіляко це заперечував — відводив сокиру Феміди від Фіми. Зовсім не хотілося, щоб його посадили. Фіма цього дуже боявся. І я його не видав.

— Де взяли доказову базу для головної частини своєї експертної оцінки?

— У 1969-му приїхав з Москви Андрій, син Григоренка, і привіз матеріали його справи, переписані адвокатом Софією Василівною Калістратовою. Вона не могла захистити генерала від тієї системи, але фіксувала всі допити й медичні документи. Софія Василівна тоді ризикувала не однією, а двома головами... А я продовжив свій трактат. Завдяки переданим нею аркушам зі справи Петра Григоренка й відбулася моя експертиза. Це було в Житомирі, де я тоді працював і винаймав кімнату. І писав, писав, писав.

— Це була принципова справа чи реакція хворобливого сприйняття дійсності? Ви почувалися борцем за справедливість?

— Швидше за все, це було романтичне нерозуміння себе. Я ніколи не був тією людиною, котра прагне запалити із себе смолоскип. Просто бачив якусь несправедливість і хотів її зруйнувати. Насправді, це не було боротьбою проти. Я просто був хлопчиком з юрби, який вирішив сказати, що «король голий».

Сьогодні багато хто вважає, що дисиденти рядами йшли завойовувати Кремль тощо. Видають бажане за дійсне. А ми були здебільшого одинаками. Це КДБ своїми репресіями всіх нас зігнало в одну команду інакомислячих... Згадуючи той час, часто думаю: «Боже, яким ідіотом я був!». Я не розумів всієї небезпеки затіяного. І вже точно не хотів до в’язниці. Я був романтиком-одинаком. Всі мої друзі знали, над чим я працюю. Я не приховував. Потім у зоні, аналізуючи те, що сталося, зрозумів: КДБ працював так само, як взуттєва промисловість СРСР.

— Що означає, «як взуттєва промисловість»? По одному лекалу?

— Ви пам’ятаєте радянські універмаги? Повно взуття, а купити немає чого. Так, думаю, функціонувала й система держбезпеки в «совку». Вона не могла стежити за всім на світі. Комп’ютерів та Інтернету тоді, зазначте, не було.

— І як же вас вирахувала «взуттєва фабрика»?

— Спочатку я прочитав свій експертний висновок вдома у Леоніда Плюща, який прослуховувався постійно. Машина з ретранслятором стояла в нього у дворі роками... Через кілька днів повторив свою презентацію у квартирі Віктора Платоновича Некрасова. Її, мабуть, теж прослуховували. Але мені було байдуже. Не тому, що я такий сміливий, а тому що тоді не розумів наслідків...

Після «читання» у Плюща й Некрасова зрозумів, що потрібно відправляти мою експертизу Андрію Сахарову. Але для цього треба було віддрукувати її на машинці. Мені порекомендували як професіонала (вона набирала дисертації, наукові праці) і надійну людину друкарку Любу Середняк. Тоді їй було лише 17 років. І коли вона друкувала під копірку мою експертизу, десь на третій закладці вискочила помилка. Люба вирвала аркуші з машинки й кинула спересердя на підлогу. Один аркуш упав за диван. Згодом під час обшуку (на Любу «настукали») кадебісти знайшли його там, і по тексту зрозуміли, що йдеться про судово-психіатричний висновок. Ну, а далі склали свої пазли...

А тоді надрукований Любою екземпляр, це було, по-моєму, у серпні чи вересні 71-го Віка (так ми називали Віктора Некрасова) спеціально повіз у Москву, щоб передати Андрію Дмитровичу. А я чекав, слухав «голоси», читав самвидав і думав — «коли?»

— Що чекали?

— Великого скандалу. Тому що до цього в самвидаві була публіцистика, журналістика: мовляв, яка система погана. А в моєму варіанті були докази. Конкретика у сфабрикованій справі відомої людини.

У листопаді 1971-го до Києва приїхав Сахаров з дружиною. Я познайомився з ними на вокзалі. Пам’ятаю реакцію Люсі (так свої називали Олену Боннер). Побачивши мене, вона сплеснула долонями і голосно вигукнула: «Боже мій, який хлопчик!». Андрій Дмитрович — стримана людина, відвів мене убік і сказав високі слова про мою роботу... А далі — знову тиша...

У травні 1972-го мене заарештували. І тільки потім, уже в зоні, до мене дійшло: очевидно, Сахаров з Боннер тоді приїжджали до Києва, щоб я поставив своє прізвище під експертним висновком у справі Григоренка. Річ у тім, що десь до 69-го — 70-го вважалося непристойним віддати в самвидав роботу, не поставивши під нею свої адресу, телефон, ім’я. Не можна було анонімно апелювати до влади з вимогою виконувати наші закони.

— Ви діяли просто в рамках закону?

— Звичайно. Так само, як і Левко Лук’яненко. У брежнєвській Конституції було написано, що «можливий референдум про вихід», вони й вирішили його провести.

— І все-таки Сахаров опублікував ваш висновок у справі генерала Григоренка?

— Так. Але тільки після того, як винесли вирок, і мені вже нічим не можна було нашкодити. Незважаючи на гостру потребу в такій публікації в той час, Андрій Дмитрович довго не наважувався її видавати. Думаю, у такий спосіб захищаючи мене.

Бесіду вела Ольга ВАУЛІНА.

 

ДОСЬЄ

Петро Григорович Григоренко. Українець, кадровий військовий, генерал Радянської Армії, який повстав проти системи, учасник дисидентського руху в СРСР.

У 1961 році на одній з районних партконференцій Москви виступає із критикою непослідовного розвінчання культу особистості Сталіна. Одержує сувору догану по партійній лінії. Його звільняють із Військової Академії імені Фрунзе і з пониженням у посаді відправляють на Далекий Схід. Улітку 1963 року, приїхавши у відпустку до Москви, організовує «Спілку боротьби за відродження ленінізму». Виготовляє і роздає листівки, у яких розповідається про подавлені бунти в Новочеркаську, Тбілісі, Теміртау, про причини різкого спаду в промисловості й сільському господарстві СРСР.

У 1964-му його заарештовує КДБ. Судити бойового генерала не наважуються. Його визнають психічно неврівноваженим і поміщають у психіатричну лікарню. Через рік він виходить. Працює виконробом, вантажником. Зближається з молодими опозиціонерами Буковським, Гінзбургом, Якобсоном. У 1966 році виголошує промову на захист книги Некрича «22 червня 1941 р.», підтверджуючи, що злочинна політика Сталіна та його довіра до Гітлера призвели до загибельних поразок 1941—1942 років.

У 1967 році виступає громадським захисником на суді кримських татар у Ташкенті. У 1969-му Григоренка заарештовують, і радянська каральна психіатрія виносить йому вирок — примусове лікування в спецпсихлікарні, де він провів шість років. Повертається до Москви. Стає членом московської Гельсінської групи. У 1977 році його сподвижників по правозахисному руху заарештовують. Григоренко важко хворий. Влада дозволяє йому виїхати до США на операцію й одразу після від’їзду позбавляє Григоренка радянського громадянства. У Нью-Йорку на його прохання «невменяемому генералу» проводять психіатричну експертизу й визнають психічно здоровим. Петро Григоренко помер у 1987 році. Поховали його на українському цвинтарі під Нью-Йорком.

 

ДОСЬЄ

Семен Фішелевич Глузман. Лікар-психіатр, дисидент, правозахисник. Народився 10 вересня 1946 року в Києві, УРСР. Після закінчення в 1970-му Київського медичного інституту працював у Житомирській психіатричній лікарні. У цей період написав заочну психіатричну експертизу опального генерала Петра Григоренка, якою спростував виставлений представниками офіційної радянської психіатрії діагноз «паранойяльний розвиток особистості». Її результати було опубліковано в самвидаві й набули широкого резонансу не лише в СРСР, а і за кордоном. У травні 1972 року за «антирадянську агітацію та пропаганду» Глузмана заарештувало КДБ. За вироком суду він отримав сім років таборів суворого режиму і три роки заслання.

 

Візитівка

Віктор Платонович Некрасов (1911 — 1987). Росіянин, радянський письменник. Жив у Києві. Під час Другої світової війни пройшов від Ростова до Сталінграда. Згодом написав повість «В окопах Сталінграда», у якій не було жодного рядка про компартію і лише кілька речень про «вождя народів». За неї в 1947 році отримав Сталінську премію. На всю суму закупив візки для інвалідів ВВВ. Підтримував українських дисидентів. Не дозволив владі побудувати на місці Бабиного Яру стадіон. У 1974-му емігрував до Франції.

 

Візитівка

Володимир Буковський. Один із засновників дисидентського руху в СРСР. Виступав проти влади ще школярем. У 1962 році від світил радянської психіатрії отримав діагноз «вялотекущая шизофрения». У 1963-му був перший раз заарештований за виготовлення фотокопій забороненої в «совку» літератури. Його визнають неосудним і кладуть на примусове лікування до Ленінградської спецпсихлікарні. Там він познайомився з опальним генералом Григоренком. Згодом Буковський ввів його в дисидентське коло.

Загалом у в’язницях і на примусовому лікуванні провів 12 років. У 1976 році радянська влада обміняла його на лідера чилійських комуністів Луїса Корвалана, після чого Буковський переїхав до Великої Британії, живе в Кембриджі.

 

Візитівка

Леонід Плющ (1938—2015). Український математик, публіцист, активний учасник правозахисного руху в СРСР. Був сполучною ланкою між київськими і московськими дисидентами. Возив тиражі самвидаву. З 1969-го член Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Заарештований у січні 1972 року. Обвинувачений в «антирадянській пропаганді». Від експертної комісії Центрального інституту судової психіатрії імені Сербського отримав діагноз «вялотекущая шизофрения». Направлений на примусове лікування до спецпсихлікарні Дніпропетровська. У 1974-му було організовано міжнародну кампанія з його звільнення. У 1975 році В. Буковський і С. Глузман присвятили Леонідові Плющу свою роботу «Пособие по психиатрии для инакомыслящих», написавши на її титульній сторінці «Лене Плющу — жертве психиатрического террора посвящается». У січні 1976 року разом з родиною емігрує й стає закордонним представником Української Гельсінської групи. Помер у Франції в 2015 році.

 

ДАЛІ БУДЕ.