До 100-річчя Української революції

 

«За Україну, за її волю» — так називалася міжнародна наукова конференція, присвячена 100-літтю Першого Всеукраїнського військового з’їзду, що поклав початок створенню Української армії.

Конференцію ініціював і провів історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Захід тривав два дні, окрім вітчизняних істориків, у ньому брали участь науковці з Грузії, Естонії, Казахстану, Латвії, Литви, Польщі, Білорусі, які досліджують історію збройних сил своїх держав періоду 1917—1921 років.

 

 

С. Петлюра зі своїм штабом.

Фото з альбому «100-річчя Української національної революції».


Відкрив конференцію декан історичного факультету КНУ, доктор історичних наук, професор Іван Патриляк (він же — голова оргкомітету конференції).


Власне, про Перший Всеукраїнський військовий з’їзд робив доповідь Андрій Руккас, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Центральної та Східної Європи. Той з’їзд, що відбувся в Києві 18—21 травня 1917 року, заклав початок створення майбутньої Української армії. У ньому брали участь майже 900 делегатів із різних військових частин колишньої російської царської армії, а також українських груп, товариств та організацій армій усіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів, окремих гарнізонів і округів України. Всі вони підтримали вимогу національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді в Петрограді міністра у справах України, створення крайового урядового органу, організацію української армії. Намічено заходи з українізації армії та військової освіти, підтримано формування першої української військової частини — полку ім. Б. Хмельницького. Учасники з’їзду обрали Український генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою.


Окрему доповідь про створення цього полку підготував історик Григорій Савченко.


Узагалі список тем для доповідей українських науковців був дуже солідним. Тільки в перший день конференції виступили Михайло Ковальчук («Українські військові частини в Одесі в 1917 р.: формування, організація, бойовий шлях»), Артем Папакін («Полонізація в російській армії у 1917—1918 рр.»).


Озвучено на конференції й такі теми, що більшості з нас практично не відомі, а тому здаються екзотичними. Наприклад — «Українізація московського гарнізону» (доповідач Григорій Сергійчук). Або «Українізація на Кавказькому фронті» (доповідач — професор історичного факультету КНУ Володимир Сергійчук). Ось цитата: «Українська громада Трапезунда, яку становили переважно військові, досить швидко здобула собі окреме приміщення, де виголошувалися різні рішення (...) за своє головне завдання громада мала (...) сприяти українізації армії Трапезунда по лінії фронту». Спроба російських командирів зупинити цей процес зазнала поразки.

Наші послали до турків посланців і сказали: «Ми — Українці! Ми з вами воювати не збираємося і просимо нас вважати невоюючою стороною», і вони погодилися».


Якщо розглядати ті події в міжнародному контексті, ми побачимо: дещо схоже відбувалося не лише в Україні. Чимало армій у країнах Центральної та Східної Європи і навіть Центральної Азії виникли саме у 1917—1921 рр., в час боротьби за незалежність, після розпаду царської Росії.


У нашій масовій свідомості поширений дещо спрощений погляд на власну військову історію. Мовляв, у 1917 році провідники України не поспішали утворювати армію, запізнились, прогавили момент тощо. Справді, процес ішов повільно.  Були об’єктивні складності, був спротив не лише московських «єдінонедєлімщиків», а й своїх власних. Були конфлікти також і з колишніми товаришами по нещастю — з тими народами, з якими ще вчора українці разом сиділи в «тюрмі народів». Коли після розвалу тої «тюрми» утворилися різні незалежні держави, виявилось, що їхні амбіції подекуди не менші, ніж у росіян. Через те в українців виникли непорозуміння з поляками. Але ж і в інших наших сусідів, близьких і далеких, було не набагато краще! Скажімо — у білорусів. Варто послухати доповідь історика Олега Латишонка «Білоруські збройні формування у 1917—1920». Цитата: «Після Лютневої революції 1917 року білоруські патріоти намагалися самоорганізовуватись, але населення Білорусі здебільшого перебувало під більшовицькими або польськими впливами. Мінськ, Вітебськ, Гомель цілковито контролювалися збільшовиченими російськими військами, які не допускали жодних спроб створення власних національних організацій або військових частин. Лише коли почався розпад російського Західного фронту, білоруські лідери спромоглися зібрати 15 грудня 1917 року в Мінську Всебілоруський з’їзд (майже 2 тис. делегатів). Деякі з них говорили не тільки про автономію, а й про незалежність Білорусі від Росії. Це не сподобалося більшовикам: у ніч із 17 на 18 грудня з’їзд розігнали Червона гвардія та збільшовичені війська. У січні 1919 року стався конфлікт між поляками та білорусами, оскільки варшавський уряд заявив, що в Гродні буде створена виборча комісія для обрання делегатів до польського Сейму. Польські збройні загони стали займати Гродненщину та роззброювати прихильників БНР. 1-й Білоруський полк вони поки що не чіпали, але і йому скоро настав кінець. 31 травня поляки наказали командирові цього полку влитися в одну з польських частин. Після того як білоруси відмовилися виконати наказ, їх було роззброєно: католиків насильно забрано до польських військ, а православних демобілізовано. Після цих подій діячі БНР та кілька білоруських збройних формувань залишилися тільки на території Литовської Республіки».


Можливо, білоруси для нас не авторитетний приклад? Тоді варто було послухати доповідь історика Ігоря Копитіна (Естонія, Тарту) — «Створення Естонської національної армії у 1918—1920 роках: виклики і рішення».

Виявляється, естонцям було не легше, ніж нам, якщо не складніше. Естонію, яка оголосила незалежність, росіяни зневажливо називали «Картофельной Республикой». Естонія хотіла вийти із Світової війни, але росіяни не дозволили. В масах естонського суспільства ще не було віри в державну самостійність, і в своїх нових державних лідерів не всі вірили. Через те війна за незалежність Естонії, кажуть історики, була «війною капітанів і лейтенантів». Були проблеми і з комплектацією армії. Створювати її розпочали пізніше, ніж у нас, аж у 1918 році. Спромоглися зібрати цілу дивізію. І Росія, й Польща робили все можливе, щоб Естонія не отримала зброї.

 

Але зі зброєю естонцям допомогли фіни (4000 добровольців). Далі почали допомагати: Велика Британія, Швеція, Данія — 150 добровольців зі своєю зброєю.


На конференції виступили з цікавими доповідями кілька зарубіжних істориків. Зокрема, Мацей Кротофіль (Польща, Торунь) — «Організація польських збройних сил після Першої світової війни», Вітаутас Йокубаускас (Литва, Клайпеда) — «Територіальна оборона і повстанство як елементи стратегії непрямого підходу: литовський досвід 1918—1923 років», Йонас Вайчяноніс (Литва, Каунас) — «Волонтери — серцевина розвитку Литовських збройних сил (1918 —1920)», Ерікс Єкабсонс (Латвія, Рига) — «Витоки Латвійської національної армії і Війна за незалежність 1918—1920», Юріс Цигановс (Латвія, Рига) — «Спадщина військової історії в сучасних Збройних Силах Латвії. Досвід відновлення історичних традицій», Георгій Анчабадзе (Грузія, Тбілісі) — «Створення Збройних сил Грузинської Демократичної Республіки у 1918—1921 роках», Султан Хан Жусіп (Казахстан, Астана) — «Як народжувалася казахська армія та роль лідера «Алаш» А. Букейхана у її організації», Зіябек Кабульдінов (Казахстан, Астана) — «Військові традиції та бойові якості казахських іррегулярних формувань».


Деякі доповіді про національні військові формування того часу підготували українські автори, зокрема, Світлана Мотрук — «Утворення та бойовий шлях Чеської дружини» та Ірина Малацай — «Чехословацькі військові формування у Першій світовій війні». Серед інших матеріалів наших істориків звернули на себе увагу такі: «Роль Павла Скоропадського в українізації частин російської армії у 1917 р.» (Артем Папакін), «Формування дивізії «сірожупанників» в Австро-Угорщині» (Ігор Срібняк), «Січові стрільці в Українській національній революції» (Іван Хома), «Київські військові адреси доби Центральної Ради» (Олександр Кучерук), «Втілення практик стихійної локальної самооборони в Україні 1917—1921 років» (Володимир Шевченко), «По інший бік фронту: «Червоне козацтво» як невдалий варіант розвитку українських збройних сил» (Олег Божко). А наостанок Руслана Марценюк розповіла про військове співробітництво України з країнами Балтії у 1991— 2017 роках.


*** 


Перед початком конференції її учасникам було зачитане вітальне слово Президента України, де йшлося про те, що сьогодні, в умовах іноземної агресії, Збройним Силам України стане у пригоді повернення традицій Армії УНР — армії, яка боролася проти військ «білої» та «червоної» Росії.


І насамкінець — ще одна новина. 24 серпня 2017 року відбудеться парад з нагоди 26-ї річниці Незалежності України. Вперше цей парад матиме історичну складову, тобто буде віддано шану не тільки сучасним оборонцям вітчизни, а й тим, хто воював за Україну у 1917—1921 роках.